Буковинський Соловійко
Літературний вечір, присвячений Осипу-Юрію Федьковичу
Учні сидять за столами у приміщенні шкільного кафе, які засте лені вишиваними скатертинами. На них стоять запалені свічки. Виходять чотири учні, у ролі відомих українських письменників (Іван Франко, Марко Черемшина, Денис Лукіянович, Осип-Юрій Федькович). Звучить аудіозапис гри народного гуцульського музич ного інструмента трембіти.
1-ий учень (Іван Франко). Осип-Юрій Федькович — се, без перечно, одна з найоригінальших літературних фізіономій у на шій літературі. Особливо болі, тугу, надії і розчарування рекрут ського та вояцького життя оспівував він так, як ніхто другий.
2-ий учень (Марко Черемшина). Ще наша зелена Буковина спала тихим сном, ще була недоступним світом, забутим закут ком України, як нечаяно, гей гірський соловій у гірському лузі, заспівав могутню пісню верховинський гуцул і, розбудивши нею сплячих, вніс життя, вніс весну у студену хату, та й тим зайняв перше місце побіч безсмертного Тараса.
3-ій учень (Денис Лукіянович). Федькович прийшов у світ і зріс у гуцульських горах... Які ті гори чудові, може знати тільки той, хто їх бачив і побув у них. А хто в горах жив, той тужить за ними і не може їх забути, як рідної мами.
4-ий учень (Осип-Юрій Федькович). Я — просто собі — гу цул, який готов все моє життя принести на вівтар матері-Русі. Наш народ цілим серцем люблю, і душа моя віщує, що єго велика доля жде...
Учні сідають за столи. Звучить трембіта.
Ведучий. Осип-Домінік Гординський де Федькович народився 8 серпня 1834 року в гуцульському буковинському селі Сторонець-Путилів (нині — селише Путила, районний центр Чернівецької області). Син шляхтича, він був охрещений за католицьким об рядом і отримав два імені, одним з яких — Осип — підпису вався до кінця життя, інше — Домінік — так залишилося хіба на папері, а ще одне ім'я — Юрій — поет прибрав собі значно пізніше, у двадцятидев'ятирічному віці, прийнявши віру мате рі — православ'я.
Етнограф. Мати майбутнього поета Анна, дочка православно го священика Михайла Ганицького, а також його старша сестра Марія змалку виховувала хлопця в гармонії любові й душевної теплоти, дивовижної гуцульської природи, міфології та звичаїв. Гуцули — унікальна етнічна гілка українського народу — спокон віку жили в найвищій частині Українських Карпат, витворивши оригінальну народну культуру, донині глибоко вкорінену в побут і звичаї мешканців цього краю. Відзначаються гуцули надзвичай ною волелюбністю, але разом з тим вони надзвичайно доброзичливі, м'які, навіть сентиментальні люди, глибоко закохані в свій край.
Звучить аудіозапис народної гуцульської пісні «Усі гори зелені¬ють», у виконанні дуету «Писанка».
Ведуча. Мати Федьковича була хоч і неписьменною, але розумною, талановитою жінкою, котра знала чимало народних пісень, казок, переказів і любов до них намагалася прищепити своїм дітям. Вона була заміжня за священиком Дашкевичем, але рано овдовіла, залишившись із трьома малими дітьми. Доглядати їх і утримувати чимале господарство жінці було надзвичайно важ ко, й незабаром у прийми до неї пристав Альберт Гординський де Федькович — зубожілий польський шляхтич із Галичини, який прийшов до їхнього села в пошуках роботи.
Ведучий. Він був людиною освіченою, знав кілька мов, тож улаштувався писарем в управителя поміщицькими маєтками, а відтак, склавши спеціальні іспити, й сам став таким упра вителем в одному з маєтків неподалік Сторонця-Путилова, що охоплював аж троє сіл. Однак людяністю цей шляхтич не від значався — був чоловіком пихатим, самозакоханим, з погордою і навіть жорстокістю ставився не тільки до кріпаків у підлеглих йому маєтках, але й до дружини та дітей.
Ведуча. Початкову освіту маленький Осип здобув у сусід ньому селі Киселиці в свого дядька по матері Івана Ганицького, який для своїх дітей запрошував приватних учителів. А восени 1846-го року батько віддав хлопця до реальної (початкової) шко ли у Чернівцях. Провчився Федькович усього два роки, — неза баром у його краях спалахнуло селянське повстання під проводом Лук'яна Кобилиці. Одним із найближчих сподвижників ватажка був старший брат Осипа по матері Іван Дашкевич, та мати май бутнього поета всіляко сприяла повстанцям.
Ведучий. Після придушення повстання Іван Дашкевич, пере слідуваний властями, утік в Молдавію, а слідом за ним подався «хліба собі шукати» й чотирнадцятирічний Осип.
Ведуча. Влітку 1851 року Осип Федькович знайомиться з ні мецьким художником і письменником Рудольфом Роткелем, який чимало допомагав здібному юнакові — давав читати книжки, за охочував до поетичної творчості'. Вже тоді Федькович писав перші вірші німецькою мовою.
4-ий учень (Осип-Юрій Федькович). Важким для мене був 1852-ий рік — за наполяганням батька, який мріяв бачити мене офіцером, я змушений був втупити до цісарської арвїії. Почалася його тяжка жовнірська служба, що тривала десять років.
1-ий читець.
Уривок з поеми «Новобранчик»
Та як же не плакать, та як же не рути*
Мені, молодому?.. Молодці, скажіть!..
Продали мня ляхи в німецькі некрути,
Втопили ми долю, втопили ми світ;

Пропав, як тот камінь в глибокому морі, —
Ніхто не добуде! Ніхто не спита,
Як тяжко я мокну у сльозах та в горі;
Ніхто не спитає... бо я сирота.

От ходжу та ходжу, як дух на покуті,
Що пустков блукає, а прощі му ніт.
Ходи, — кажуть лютри**, — бо пута вже куті!
Ходи, аж не впадеш здихати під пліт.
* Рути (русти) — тут: плакати, ридати.
** Лютри — люципери; злі люди.
4-ий учень (Осип-Юрій Федькович). За мої співанки, так бу вало любили, щоби було розщипали, хто би мені згордне слово був сказав... Ще сьогодні нагадую собі ті любі вечори, коли було під казармою у світлі луни мене браття обсядуть, а я їм наспіваю, то оповідаю їм або сестрині казки, або о мандрівці по Волощі, по Сербії і по Україні.
2-ий читець.
Вечором
Пою коні при Дунаю
Та й думаю, та й думаю:
Коні карі, коні сиві, —
А я молод, нещасливий.

І чому ж бо я нещасний?
Ци-м не козак, ци-м не красний,
Чи ми палаш* не гострений,
Що світок мій засмучений?

Світ хороший, сонце гріє, —
От заходить, вечоріє;
Нічка темна — не видати,
А я з кіньми мушу спати.

Спав я нічку, спав я другу,
Годі знести серцю тугу.
Гоя, коні, гоя, сиві,
Будьте ви ми хоть зичливі.

Гоя, коні-виногради,
Буду в винах вас купати,
Буду медом вас поїти,
Лиш несіть мня, понесіте.

Занесіть мня, де я знаю:
У калині, в темнім гаю, —
Там хатина малесенька,
Там дівчина милесенька.

Вийди, вийди, моя, заре! —
Коню сивий, коню карий,
Коню білий, коню гривни,
Ци я й нині нещасливий?
* Палаш — холодна зборя з довгим прямим і широким двосічним клинком на кінці, яка нагадує шаблю.
Ведучий. У складі 41-го полку Федькович брав участь у по ході до Італії під час австро-італо-французької війни 1959 року. Йому, щоправда, пощастило самому не брати участі в бойових діях. Четвертого липня у битві під італійським містом Маджента його полк був у резерві, але смерть близьких і незнайомих братів по долі глибоко потрясла поета. Цей період його життя яскраво змальований у вірші «Під Меджентов».
3-ій читець.
Уривок з вірша «Під Меджентов»
Гей, у полі, у полі,
Там літають соколи.
Летя, літають, сумненько гукають,
Аж мене серце болить.
Ой серденько, серденько,
Чого ж тобі тяженько?
Канони грають. Кулі заспівають —
Най ти буде радненько.
Буде, буде радненько:
Буде рано-раненько
Сонце сходити — перестанеш жити...
Гуляй, гуляй, серденько!
Ведуча. Десь у той час, у перерві між боями, й був, як вва жають дослідники, написаний вірш «Нічліг», перший із відомих
творів поета українською мовою.
4-ий читець.
Нічліт
Звізди по небеснім граді* —
І по одній, і в громаді
Як то любо заснияли,
Де жовняри** спочивали.

Но як збліднуть тихі зорі,
Світле сонце зійде д'горі,***
, Хто тоді нам, бідним, скаже,
Де котрий з нас нині ляже?

Де хто ляже — божа воля:
Є де спати, много поля,
Є де голов приклонити...
А зірниці ймуть***-' світити.

* Град (давньоукр.) — місто.
** Жовняри — солдати.
*** Д'горі — до гори, вгору.
**** Ймуть — тут: будуть.

Ведучий. Наприкінці 1860 року Осип Федькович нарешті знайомиться з кількома молодими проукраїнськи настроєними інтелігентами — семінаристом Антоном Кобилянським, гімназис том Костем Горбалем. Від них він отримує українські книжки, знайомиться з українською пресою, вони заохочують його, вже модного тоді в Чернівцях німецького поета, до творення рідною мовою. Надзвичайне враження на поета зробив «Кобзар». Відтоді Федькович потрапляє під уплив поетики Шевченка.
4-ий учень (Осип-Юрій Федькович). Шевченко, батько наш Шевченко! Уже се слово саме є чудотворне, що нічо не треба, лиш по речі, аби літерацькі наші узурпати, що гей тоті рапаві жаби по Галичині сегодне крукають, туди позалізали, де їм Бог судив бути: у болото. Шевченко, соловію! Хто срібреного твого голосочку раз чув, чи може той жабиного крікоту дожидати? — Галичино, Галичино, бідна ти Галичино! — Але чей Бог не до пустить, аби жаби солов'їв поглушили.
Ведуча. У січні 1863 року Федькович серйозно застудився, почалося навіть запалення легенів. Відтак у березні з величез ними труднощами він домігся нарешті звільнення з війська за станом здоров'я.
Повернувся до рідного Сторонця-Путилова й з головою по ринув у підупале господарство. Підтримував добрі стосунки з гу цулами, допомагав їм, чим міг.
Ведучий. Окупаційні власті, для котрих зміна офіцером, не хай і відставним, свого мундира на простий одяг була страшен ною зневагою, так докоряли йому тим сардаком, що поет не міг не відповісти, причому зробив це з гордістю, а водночас і неаби яким гумором.
1-ий читець.
Мій сардак
Я ж бо тебе не звержуся,
Руський мій сардаче*!
Тепер аж я заспіваю,
Тепер аж заплачу,
Бо маю ся в що утерти:
Широкії поли...
Не скину тя, мій сардаче,
Ніколи, ніколи!
* Сардак — верхній теплий одяг гуцула.
Ведуча. Якийсь час Федькович обіймав посаду інспектора шкіл, домагався запровадження в школах української мови на вчання, склав «Буквар для господарських діток на Буковині», у якому вперше в цих краях було використано фонетичний пра вопис, окрім того, чимало писав — вірші, знаменита поема «Де зертир», оповідання.
Ведучий. Влітку 1872 року Юрій Федькович переїхав до Львова — прийняв пропозицію товариства «Просвіта» обійняти посаду редактора видавництва популярних книжок для народу.
3-ій учень (Денис Лукіянович). Цілими днями сидів у кімна ті та й писав, і майже ніхто його не бачив у Львові. Рідко коли, і то лиш вечорами, виходив з хати повечеряти поза домом. Умови праці були кабальними, а спільної мови із львівськими «просвітянами» так і не знайшов. Отож після «чотирнадцяти чорних міся ців», украй розчарований, вернувся до рідного Сторонця-Путилова.
Ведуча. Всі намагання знайти яку-небудь службу вдома ви явилися марними. Переборюючи тяжкий моральний стан і значну матеріальну скруту, Осип-Юрій Федькович працює над драмою «Довбуш, або Громовий топір і гуцульський хрест», створює кіл ка її варіантів, у тім числі й німецькомовний.
Ведучий. У цей час він створює також цикл сумних віршів «Дикі думи», укладає збірку з такою назвою й відсилає її до Львова, — вірші частково публікуються в періодиці, але книжка так і не виходить. Натомість стараннями Михайла Драгоманова в Києві 1876-го року з'являються «Повісті Осипа Федьковича». За фольклористичну діяльність письменника обирають членом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.
Ведуча. У вересні Юрій Федькович переїздить до Чернів ців і оселяється в залишеній батьком хатині на околиці. Живе самотою, цурається спілкування — контактує хіба з бідаками-гуцулами та ще зі своїм приятелем, письменником Сидором Во робкевичем. Покидає писати, займається астрологією! А в глибині душі чекає, коли його вірші оцінять, коли його слово буде по трібне, а самого поета знову покличуть до культурної праці на благо української громади...
2-ий читець.
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
У синє море сонце ясне тоне
І своє світло, ніби кров, червоне
По всій країні доокола сіє;
А там зозульку в гаю десь чувати,
А там дзвіночок став селом кувати,
Там, в борі, вітер листям шелевіє:*
Пречиста діво, радуйся, Маріє...
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Он молод жовняр ляг си на мураві,**
Личко студене, шати му кроваві, —
Розстрілен нині; бо самий не вміє... -
Камратя яму темну му вкопали
І на спочинок бідного в ню склали;
Уже не скаже, як дзвінок запіє:
«Пречиста діво, радуйся, Маріє...»
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Під плотом сіла удовиця-мати,
До себе тулить бідне сиротяти.
І плаче ревне, серденько їй мліє, —
Ба вже не плаче, вже і не голосить:
Склонила голов — більше не підносить;
Зірниці плачуть, а дзвінок німіє...
Пречиста діво, радуйся, Маріє.
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Там онде блудить сплакана дитина,
Без тата, мами, бідна сиротина,
Нічо не їло, душечка му мліє, —
І хоче в хату бідия*** навернути,
Господар псами тровить єго, чути:
Верескло, впало, кров ся з ніжки ліє..
. Пречиста діво, радуйся, Маріє.
Пречиста діво, радуйся, Маріє,
Бо я не можу... Вшак**** я маю душу —
І чути мушу, і дивити мушу,
Що тут, на світі, ах, тутки ся діє,
Да як до гробу зложуть моє тіла,
Де темно, тісно, студено, зотліло,
Де нич***** не плаче, де усе німіє, —
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
* Шелевіє — шелестить.
** Мурава (поетичне) — трава.
*** Відня —- бідненьке, бідака.
**** Вшак — адже.
***** цич ._ ніЧого.
Ведучий. Прозові твори Федьковича майже завжди базовані на реальних подіях, нерідко й автобіографічних («Кобзар і жов няри»). Вони відображають поетичну атмосферу Гуцульщини, в якій він виростав («Люба — згуба», «Серце не навчити»), обставини його військової служби («Три як рідні брати», «Штефан Славич»), поезію і красу народних-обрядів і звичаїв, тяжкі умови життя простих гуцулів, родинні конфлікти й трагедії.
1-ий учень (Іван Франко). Федькович — се талант переваж но ліричний; всі його повісті, всі найкращі його поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора — всі похожі на частки його автобіографії — так і здається, що автор співає і роз казує всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душі прочув, і в тім іменно й лежить чаруюча сила його поезії, в тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова,
3-ій читець.
Уривок з повісті «Штефан Славич»
Нехай каже, хто що хоче — я все своєї: нема й нема кращо го світа понад гуцульські гори! Небо над ними чисте. Як дорогий камінь, смеречина зеленіє як зимі, так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелиться по шовкових травах, що цілу Бу ковину своїми запахами обвіяли. О, панство моє миле! Як у кого коли серденько заболить, най лиш іде до нас, а коли тут не по дужає, то вже нема йому ліку у Господа милосердного. Більше не знаю вам що казати. От хіба тілько, що як діправди приїде хто коли в наш окіл Путилівський, най вже не минає й нашу хатку: стоїть вона коло Сторонецької церкви, мала й невидна, але Бог святий великий, — а ми хліб свій (та божий) перед ніким ще не ховали і не будемо ховати, хіба би Бог милосердний допустив, щоб його таки не мали.
Церква наша стоїть серед села на високім березі; тут бринить ріка Путилівка по білому камінню, чиста-чиста, як сльоза, а як пустишся нею, то минеш три селі, мов три раї, а на четвертім уздриш на березі страшний великий камінь, мов монастир який заклятий або замок який, що до половини засунувся в землю. І хто зна, чи се справді не є який заклятий замок, бо щоночі, бачите, скоро місяць уповні — сидить він (щез би!) у одній дірі або на прискалку де, та так вам сумно та жалісливо на скрипонь ці приграває, що подорожній, аби не знати що, то мусить стати і заплакати. У нас тому назвали той камінь Бісків (то ніби біс там грає), а по нему назвали й цілий верх проти каменя Бісковом.
Ведучий. У липні 1886-го року громадськість Буковини від значила 25-річний ювілей літературної діяльності Федьковича.
Відбувся ювілейний вечір, концерт, декламувалися його твори, Іван Франко написав про поета статтю. Товариства «Руська бесі да» в Чернівцях та імені Тараса Шевченка у Львові обрали його своїм почесним членом. А в Стрию вийшов у світ збірник «Ва тра», присвячений 25-річчю від дня смерті Шевченка й 25-річчю творчої діяльності Федьковича. Це були останні миті довгожда ного щастя, адже дні поета догорали.
Ведуча. Осип-Юрій Федькович був народним поетом — не лише в тому сенсі, що його творчість тісно зав'язана на фоль клорі. Він усього себе віддав рідному народові, а це не просто слова, а жива правда.
Ведучий. Не зважаючи на те,'що свої твори Осип-Юрій Федь кович писав майже півтора століття тому, що його мова й стиль нерідко мають украй відчутну регіональну специфіку й присмак екзотизму, що наша література відтоді зайшла непомірно далеко у своїх закономірних пошуках і експериментах, — не зважаю чи ні на що, «буковинський Соловій» залишається нам цікавий, а літературний розвій без його доробку виглядає не просто непо вним — неможливим.
Ведуча. Закінчується наш літературний вечір, присвячений Осипу-Юрію Федьковичу. В кожному вашому серденьку, напевно, закарбувалась ота любов до рідного краю, його людей, яка була у буковинського Соловія.
Тихо звучить трембіта. Учасники літературного вечора та за прошені гості виходять.