УРОК-ЗАОЧНА ПОДОРОЖ
Тема. Урок літератури рідного краю. Улас Самчук і Тернопільщина.
Мета: ознайомити учнів із місцями Тернопільщини, пов'язаними зі славним іменем відомого українського письменника У.Самчука, дослідити, як це відобразилося на творчості митця слова; виховувати любов до рідного краю, цікавість до його багатої культурної спадщини.
Обладнання. Тематична папка "Улас Самчук і Тернопільщина", карта Тер-нопільщини, книга М. Герц "Улас Самчук на Закарпатті" (Тернопіль, 1997 p.); фотоматеріали творчої праці. Матеріали про життя і творчість Уласа Самчука, твори письменника.
Улас Самчук і Тернопільщина
Улас Самчук (1905-Т987) — один із найпопулярніших письменників XX століття.
Кілька десятиріч в умовах тоталітарного режиму твори прозаїка на рідній землі були заборонені, а сам він вимушено жив за межами України. Тільки в 90-х роках, вже по смерті, повернулося на батьківщину добре ім'я письменника-класика його невмирущими творами, тісно пов'язаними з Тер-нопільщиною. Адже майже 20 років (дитячі та юнацькі літа) він провів на Кременеччині.
Тилявка — мальовничий куточок Шумщини, де минули дитячі та юнацькі літа майбутнього письменника.
Першу подорож до нашого чудового краю восьмирічний Улас здійснив
1913 року. Його батько, Олексій Антонович, продав свою землю у Дермані,
де родина Самчуків жила на закутку, званому Запоріжжям. З ними
переїхало кілька родин, щоб закупити поля у Тилявці, де пан продав землю
відносно дешево. Поселились дерманці на краю Тилявки уздовж тракту,
що веде з Кременця до Шумська. Заснували нову вулицю, яку й назвали
Дерманською.
Тут, у мальовничому куточку села, серед розкішної природи чарівних Кременецьких гір, і пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника. Сюди він приїжджав уже зрілим та визнаним прозаїком в гостину до брата Федота, який залишився жити у батьківській хаті.
Тут, у Тилявці,. малий Улас бігав босим по рідній землі, до лісу чи на ставок. Разом з однолітками пас худобу.
З Тилявки хлопець іноді пішки добирався до Дермані, де народився і де пішов до школи.
Не раз із Дермані малий Самчук ходив додому пішки. А це — майже 50 км. Треба було йти два дні з ночівлею в дорозі. Шлях до Тилявки пролягав через розкішні волинські ліси, мальовничі Кременецькі гори. Все це не могло не вплинути на юнака.
А на канікулах, перебуваючи в рідному селі, Улас пас худобу. Ось як згадує про це його ровесниця Уляна Матвіївна Плучак, 1905 року народження: "Ми разом бавилися, пасли худобу. Потім породичалися: моя сестра вийшла заміж за Уласового брата Василя. Пам'ятаю, що він дуже любив книжки. Не раз читав нам на пасовищі або переказував прочитане. Вмів гарно розповідати. Ми заслуховувалися його опо¬віданнями. Був дуже балакучий".
Чимало уваги приділяв У. Самчук Тилявці у своїх творах. Та особливе місце вона посідає у тритомній епопеї "Волинь", зокрема, в останньому томі "Батько і син". На сторінках роману зустрічаємо дерманців, тилявчан та найбільше -- велику родину Самчуків: кого під власним прізвищем та іменем, кого під вигаданим. Себе письменник показав в образі Володьки, батька — в образі Матвія, брата Федота — під його ж власним іменем.
У трилогії "Волинь" йдеться також про сусідні села — Угорське, Жолобки, Білокриницю, містечка Кременець, Шумськ, Почаїв.
"Крем'янець був гідним місцем для мого юного визрівання..."
1921 року Улас Самчук став учнем Кременецької приватної української гімназії. Батька його не злякало, що за навчання треба було багато платити. Він бачив потяг сина до знань, до книжок, відчував його природний дар. Але, щоб відразу поступити до 5-го класу гімназії, Уласу потрібно було скласти екзамен за 4-й клас. Після кількамісячної напруженої праці він успішно склав екстерном екзамени за чотири класи і став учнем 5-го класу. Навчався тут до 1926 року.
Будинок колишньої гімназії зберігся — стоїть і сьогодні на вулиці Бориса Харчука.
Уже будучи письменником зі світовим ім'ям, У.Самчук пише дві книжки спогадів — "На білому коні" і "На коні вороному", в яких чимало місця присвячує гімназійним рокам, проведеним у Крем'янці. 3-під його пера з'являється автобіографічний твір "Юність Василя Шеремети", в якому відображено життя Крем'янця і гімназії 20-х років минулого століття.
Учень читає уривок з твору: "Українська гімназія без прав, без будинку, без бібліотеки, без фізичного кабінету, без дотацій, без державної допомоги — це річ така нормальна і така звичайна.
Вона запхана молоддю, що все-таки чіпляється за своє людське право вчитися, бути, байдуже, чи подобається це комусь, чи не подобається, чи хтось хотів би бачити на цій землі тих лобатих людей і чути їхню веселу мову. Хай!... Кожний син і кожна дочка, що приїхали сюди селянськими возами чи навіть прийшли пішки з різних місцевостей від Почаєва, від Вишнівця, від Шумська чи Білозірки, всі вони мають вдома шматок власного прапрадівського ґрунту, що його дістали у спадщину від когось там, що жив перед ними вже стільки десятків і сотень років... Всі вони сьогодні покинули той грунт...
Можливо, хтось запитає, чого вони, ті хлопці і ті дівчата, хочуть? Можливо, вони хочуть стати "панами", домогтися легкого "панського" хліба?
Ось ця гімназія, запхана у найдальший кут містечка, — це ніяка не фабрика добрих, теплих посад чи якихось надзвичайних привілеїв. Ця гімназія не дає жодного права, крім права бути вічним попихачем і вигнанцем у себе і на чужині, на цьому суходолі і за океаном...
Ні, ця школа вчить бути і не бути, знати і не знати, хотіти і не досягнути. Така ця школа, ця відкинута "законом" вигнанниця... Хто прийде у ці нерівні стіни від української ріллі і українського плуга, той винесе звідусіль велику тугу, велику ненависть, велике прагнення будь-що встояти, не впасти, не піддатися, а пройти світ з тавром вигнанця гордо, зі свобідним думанням у свобідній душі..."
Учень читає ще один уривок із твору: "Василь переходить від каменя до каменя. На кожному висловлює бодйй одно слово, яке відразу оживлює все, і перед очима стають зовсім живі люди. Край боронили свій. Право своє боронили. Землю свою боронили. Лицарі, що ймення їх писані на камені пірваними літерами.
Василь замислився... Поволі лишає цю грішну землю, ці камені, ці ймення. Ось він кінчає школу, дістає прекрасне свідоцтво. Ні, він тут не залишиться. Що має тут робити між тими огидними дикунами, що напали і так ганебно поневолили його нарід. Він шукає вільного місця на планеті. Він перепливає океан... Перед його очима Америка, Нью-Йорк, місто-велет, хмародери... Там він стає міліонером...
По роках він повернеться ось до цього самого Крем'янця... Найперше побудує велику, модерну українську гімназію. Він не пошкодує грошей, щоб розбудувати добрий фізичний кабінет...
Він закладе велику бібліотеку, щоб учні мали де брати книжки читати... велику, багату, з товстими томами... Українська гімназія, і більша за всі в місті...
Василь не обмежиться самою гімназією. Він будує також будинок "Просвіти". Великий, з залами і кабінетами та бібліотекою. Розбудує он там під Боною санаторій. Яке там прекрасне... місце... Як добре почуватимуть себе хворі в такому місці.
...Чому Василеві не поїхати, скажімо, до Львова і не збудувати там український університет...
Василева фантазія буяє. Вона вже не має стриму".
"...Місця сильно позначені печаттю духа давньої творчої культури і творять той клімат, у якому найкраще можуть розвинутися неспокійний інтелект, який чогось шукає і до чогось прагне".
Тут, у Кременецькій гімназії, формувалось Уласове літературне спрямування. В одному класі з ним вчився почаянин Олекса Васильович Волошин, який згадує, що Самчук вже тоді писав свої перші прозові твори. Поміщав їх у рукописному часописі "Юнацтво". Гімназист Улас був керівником літературного гуртка, брав активну участь у вечорах, вікторинах, читав гімназистам власні твори. Його небіж Микола Васильович Самчук, який живе у Кременці, вихованець тої самої гімназії, в якій у 20-х роках навчався дядько. Ось як він запам'ятав собі Уласа Олексійовича: "Це був типовий волиняка. Кремезна, невисока постать. Славний селянський син. Мав широке, обпалене літнім сонцем обличчя. Під час розмови (а він був чудовим співрозмовником) дядьків голос то затихав, то був різким залежно від теми розмови. Він говорив емоційно, умів захопити слухачів. Таким запам'ятався мені Улас на все життя".
Літературне життя Крем'янця того часу було жвавим. Особливо діяльною була "Просвіта": у 1922 році у Кременці надруковано "Малий Кобзар" Т. Шевченка.
В Уласа Самчука Крем'янець залишив незабутній спогад на все життя: "І мені приємно ствердити, що Кременець був гідним місцем для мого юного визрівання, так само, як Дермань був щедрою колискою дитячих вражень. Ці місця сильно позначені печаттю духа давньої творчої культури і творять той клімат, в якому найкраще може розвинутися неспокійний інтелект, який чогось шукає і до чогось прагне".
Інсценізація уривка з твору У. Самчука "Юність Василя Шеремети". Автор. Ніде немає такої осені, як на Волині.
Василь не раз вже бував під цим своїм осіннім небом, і воно завжди тиснуло його до мокрої землі. Він чув, що тут тільки небо і тільки земля. І що люди тут — земля. І от він несе їм правду, бо десь там далеко Варшава, сойм, право цих хат і цих людей, і треба все здобути. Йому тільки 17 років, але він вже знає, що тільки його 17 років йому допоможуть. О земле, земле!
(Василь заходить до старости. Зветься Іван, на прізвище Пустий. У нього ще світиться, має він велику з цегли хату під гладкою дахівкою.) Василь. Дай-бо, дядьку Йване! (вітається з ним за руку). Автор. Той трохи розчухраний, в одному чоботі, збирається спати на лаві.
Іван. Дай-бо! (каже повільно і байдуже). Василь. Та що? Вже спите?
Іван. Та... За день наволочишся, як сучий син... А що там маєте? Василь. Та ось. Вибори! (вивалює свої папери).
Іван. А! Були вже в мене (махає рукою, нахиляється, стягає брудного чобота). От вже чобіт не маю, а вам вибори в голові. Вибори! Все вибори... Куди вибори, вибрало б їх попід ребрами...
Василь. Та я вам кажу, Іване, що це діло не просте. Іван. Не спроста. Яку каналію маємо вибирати? Що я знаю, хто там на верху... Що я з ними, кум чи сват... Було їх у мене. Двері не зачиняються...
Василь. Було то було, але не такі...
Іван. Були такі, були не такі. Он скільки нанесли паперу (вказує кивком розчухраної голови на стіл). Але я сказав: голосуємо по начальству і баста!
Василь. По якому такому начальству, старосто Іване? (питає Василь і присідає край лави).
Іван. По начальству... Де вуйт, там і ми... Він же нам начальство.
Василь. Нам, Іване, начальство — наша совість,
Іван. Ге!... Найшов начальство... Совість...
Василь. А так, Іване... Як не крутіть, а вуйт вам совісти не заступить. А знаєте, кого хоче вуйт?
Іван. Та кого? Пілсудського... А хіба наш єпископ не там?... Он... Двадцять другий нумер...
Василь. Ми, Іване, кажіть-не кажіть, а самі по собі. Маємо ось шістнадцятку, і там наші люди. За них віддаємо наш голос. Свій своєму ока не виклює, а Пілсудський є Пілсудський.
Іван. Ти, Шеремето, наш... Знаємо. У тебе Україна та Україна... А я тобі скажу по щирості, як староста! Ти-но з тою Україною не дуже носись. Скрутять, запруть... Можеш тоді свистати. Я ні... Я хочу ще пожити на білому світі, а Україна... Ну що ж...
Василь. Україна, Іване, це ми. Ви, я і все. Од себе, Іване, не втечете.
Іван. Кажеш — не втечете? А хто там он за Шумськом поклав границю.
Може, скажеш, я? ,
Василь. Голосуйте собі за двадцять два, то вам не тільки за Шумськом... Отут під носом зроблять границю. Думаєте що?... Що вам хтось візьме та дасть, та помаже медом, та розжує, та ще й скаже з'їсти...
Інсценізація ще одного уривка з твору У. Самчука "Юність Василя Шеремети"
Козенко. А що ж тоді по-твоєму? Боротьба Москви й Києва? Там всесвітні ідеали, тут куркульська республіка? Повстання? Чекати інтер¬венції? Що, Василю, що? Дай ясну відповідь! Тож Росія нас не зрічеться. Це ясно. Самі ми проти Росії нічого не вдіємо... Ми не перестанемо бути українцями. Це ясно. І де розв'язка?
Василь. Рости з нутра.
Козенко. Це як по-твоєму? (саркастично).
Василь. ...Рости культурно... Не лякайся цього слова. Культура — це не тільки папір. Культура також вища форма людини. Більша, дужча, мону-ментальніша. Що є ми? Тут, над Дніпром, на Галичині? Що є ми? Питаю, Козенку, що є ми, що можна нами отак коверзувати, кидати сюди, туди, висилати, стригти, мов баранів, водити за ніс куди кому заманеться.
Усамостійнитись! Це те, що нам треба. Вирости. Усамостійнитись передовсім перед нами самими. Бути незалежним у поглядах! (Василь цитує Шевченка: "Коли б ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя ".)
Автор. І після того всього обидва приходять до одного: їм конче треба йти на захід. У даному разі Прага. Там їх чекає все. Ось вони скінчать (гімназію), пошиють добрі сірі, європейські вбрання... і гайда через Карпати. Границі їх до нічого не зобов'язують. Вони тих границь там не клали... Як воно все легко, просто.
Але Василь має одну журу, він ще не був у Києві, він ще не бачив Дніпра, він ще не був на могилі Шевченковій. Без цього не можна йти на захід. Найперше "води Дніпрової нап'юсь", як це у Шевченка, найперше "святим горам Київським" поклонюсь. Найперше віддам шану тому, хто похований на могилі, де "реве ревучий"...
А тоді вже можна йти слідами Сковороди на Рим, на Париж, через океани, туди, де є або б'ють джерела справжньої європейської літератури...
Улас Самчук повертається на Україну.
1991 р. — часопис "Тернопіль" вперше в Україні друкує роман У. Сам¬
чука "Марія". Твір виходить і в Києві.
1992 р. — в Тилявці почало діяти товариство "Волинь" ім. У. Самчука.
Вересень 1992 р. — відкриття меморіальної дошки У. Самчука на
родинному будинку в Тилявці.
Лютий 1993 р. — урочиста академія, присвячена творчості У. Самчука (м. Тернопіль).
1993 р- — у Києві виходить роман "Волинь".
1994 р. — музей-архів У. Самчука з Торонто перевезено в Україну. Листопад 1994 р. — почав виходити часопис "Волинський край", який
заснували товариство "Волинь" ім. У. Самчука та агрофірма "Дружба" Шумського району.
Січень 1995 р. — наукова конференція в Тернополі, присвячена 90-літтю У. Самчука.
Лютий 1995 р. — відкрито літературно-меморіальний музей письмен¬ника в Дермані.
2000 р. — наукова конференція "Творчість У. Самчука в контексті європейської культури" в Тернопільському державному університеті імені Володимира Гнатюка, присвячена 95-річчю від дня народження У. Самчука.
2000 р. — у Тернопільському обласному державному архіві відкрито виставку пам'яті визначного прозаїка.
2000 р. — в Шумському районному будинку культури відбулась урочиста академія, в Шумському краєзнавчому музеї розгорнуто виставку "Во¬линський край — колиска Самчука", керівником Шумської самодіяльної кіностудії "Вілія" М.А.Слив'юком знято фільм "Спогади про Уласа".
Б. В. Габлевич