Микола Славинський
ЇЇ БЛАГОСЛОВИВ ГОСПОДЬ (Ліна Костенко)
Я не волію одержувати орден!..
2000 року Ліна Костенко прилюдно відмовилася від високої відзнаки — ордена Ярослава Мудрого. Сталося це дев'ятого квітня на її творчому вечорі в Київському бу¬динку вчителя. Там, де колись виступав Михайло Грушевський, поетеса гнівно кинула: «Я не волію одер¬жувати орден, яким нагороджено Єльцина й Лазаренка». У такому рішенні — вся Ліна Костенко, її душа, чесність і безкомпромісність.
Леся Українка і Ліна Костенко...
Чи можна ці імена ставити поруч?
Чи не зарано творчість нашої сучасниці розглядати в контексті вічних величин? Може, варто дочекатися вердикту найавторитетнішого судді - часу?
Історія під вікном
Ще маленькою Ліна ходила на Іван-ropy, де за часів Київської Русі тяглося до неба вміло укріплене місто. Його не просто називали - його величали Івангородом. Широко розплющеними очима цей край бачив повстання під проводом Гуні, Павлюка, Остряниці... Що хотіли вони, до чого прагнули? Ці запитання не раз загадково висвічувалися перед допитливою Ліною. Знала вона й те, що рідне містечко споряджало своїх синів на підтримку Богдана Хмельницького - того гетьмана, про якого вона вже в зрілому віці напише з великою любов'ю й з великим болем не один геніальний рядок.
Історія не просто завжди стояла під вікном отчої оселі, а й пе¬реступала її низький поріг. Інколи здавалося, що вона - під руш¬никами, на покуті, біля ікони чи біля портрета Шевченка...
Батько майбутньої поетеси був учителем, знав дванадцять мов, умів і слухати голоси століть і розповідати про них, а надто - своїй доньці. Заходила до хати й сучасність, зазирало майбутнє. Ліна любила мріяти, вигадувати щось... Скажімо, нафантазовувала такого собі Черніга, таємничу істоту, яка пустила в білий світ ціле місто Чернігів. Той Черніг бачився чомусь темним, страшним: «Черніг страшний, він дуже чорний». І плив той казковий велет на чорному човні й ловив час у чорні ятері.
Пізніше виявилося, що не просто ловив, а вловлював, випивав незахищену душу не лише українського часу, а й українського простору.
Ті «чорні ятері» ставилися аж до сьогодні. Ось чому - нескінченні поїздки туди, де чорніє сплюндроване осердя рідної землі -Чорнобиль. Сутність тих невпокійних мандрів, сумних подорожувань - у глибинній потребі поділитися з потемнілим від горя світом добрим світлом своєї жіночої, материнської, справді української душі. Душі воднораз незахищеної й загартованої, можливо, аж крицевої: її батька, який так любив свій народ, назвали його ворогом і забрали (вже після переїзду до Києва) на цілих десять років - злих, сталінських років.
А незабаром почалося світове лихо. Воно потоптом пройшло всю Україну, столочило Ржищів, розбило київське вікно Ліни Костенко, назавжди поділило її життя на «до» й «після» - до війни й після. Одинадцятирічною Ліна почала збирати скалки того вікна й збирає їх донині:
Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубили зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні.
Ліна стала юною біженкою (так їх усіх назвали), втікала від фронту, брела осінніми шляхами в невідомість, ночувала в чужих людей, які вже за мить ставали назавжди рідними. Ще дитяча душа горнулася до інших душ - українських, російських, єврейських - просто людських:
Уже сидиш зі жменькою насіння. Уже привітно блима каганець.
Перша серед шістдесятників: «Не говоріть від імені народу»
Одинадцятилітньою Ліна зустріла війну, а в чотирнадцять почала мережити в вірші. Відвідувала літературну студію, вступила до Київського педагогічного інституту. Втім вчилася там недовго: покинула й подалася до Московського літературного інституту. Як дипломну роботу підготувала рукописну поетичну збірку «Промінь землі». Далеко не останній із російських письменників Всеволод Іванов про неї написав так: «Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою й дивовижею щирістю... Я відчуваю, що українські вірші її досконалі».
Закінчивши інститут із відзнакою, поетеса повертається до Києва й 1957 року видає оту свою збірку-первістку. Невдовзі побачили світ «Вітрила» (1958). Вони також відразу ж привернули до себе увагу свіжістю, своєрідністю бачення світу...
Ліна Костенко стала першою з тих, кого пізніше назвуть шістдесятниками. Коли 1961 року дебютували М. Вінграновський та І. Драч, вона видала вже третю збірку - «Мандрівки серця». Розпочинався новий етап у розвої української поезії. Одним з її духовних лідерів стала Ліна Костенко. Ні тоді, ні пізніше, ніколи вона не заплямувала себе пристосуванством, оспівуванням фальшивих ідеалів чи співпрацею з осоружною владою.
Четверту збірку «Зоряний інтеграл» було підготовлено до друку, та вона так і не пішла до читачів: у країні вдарили духовні та інтелектуальні заморозки, а трохи пізніше - й люті морози. Розпочалися арешти найактивніших. Коли у Львові судили братів Горинів (Богдана та Михайла), Михайла Осадчого, Ліна Костенко була серед тих, хто і словом, і ділом, навіть самим фактом своєї присутності підтримував однодумців. Саме Ліна Василівна надсилала до тодішніх найвищих партійних та урядових органів листи на захист арештованих синів України.
її не кинули до темниці, але надовго закарбували в «чорному списку». Так розпочалося велике лінокостенківське мовчання -свідоме і вимушене. Воно тривало шістнадцять років — від збір¬ки «Мандрівка серця» (1961) до книжки з символічною назвою «Над берегами вічної ріки» (1977). То був протест поетеси і доньки свого народу.
Знову ж таки, і це їй не минулося: набір збірки «Зоряний інтеграл» розсипали, не допустили до читачів «Княжу гору». До речі, про рукопис цієї книги схвально відгукнулися і Микола Бажан, і Леонід Первомайський. Але в доносі до ЦК Компартії України директор видавництва написав: «Ліна Костенко заявила про те, що її поетичні концепції - то її свідоме переконання, і жодних поступок комуністичній ідеології вона робити не збирається». Поетеса забрала рукопис. Тоді ж з'явилися відверті, вбивчі рядки:
Поету важко. Він шукає істин. Ми - джини в закоркованих пляшках. А ви, хто ви, які ж ви комуністи? Ви ж комунізм вдавили в пелюшках.
Прилучення до вічності
Виголосивши вирок системі, Ліна Костенко пішла в «підпілля» - працювала без надії на публікацію у найближчому майбутньому. Так народився віршований історичний роман «Маруся Чурай». Збереглося свідчення В'ячеслава Брюховецького про те, яке враження справив роман «Маруся Чурай» на поета і вченого Михайла Доленга (йому тоді було 84 роки): «Тепер не страшно й помирати. Прилучився до вічності».
Рукопис шість років мандрував по видавництвах. Твір читали й перечитували добрі люди, і нечестивці та літературні чиновники, які писали розгромні рецензії, чіпляли ярлики. Роман став своєрідним дзеркалом, у яке ще й нині бояться зазирнути чимало флюгерів, перекинчиків, псевдодемократів, лжепатріотів та іншої нечисті. Бояться, бо побачать там свої дволикі чорні душі, ситі самозакохані парсуни.
Тоталітарна держава невпинно котилася в безодню, а Ліна Костенко, думаючи про вічність та безсмертя народу, працювала. Довгими ночами - я це знаю достеменно - писався, зокрема, віршований роман «Берестечко». А тим часом підростали діти -нині відома поетеса й дослідниця української літератури Оксана Пахльовська та син Василь, який став інженером-кібернети-ком (саме він і набирав на комп'ютері деякі мамині твори).
Там, де виступав Грушевський
Багатьом відомим майстрам слова та діячам культури я ставив одне й те саме, з певною іронією сформульоване, але цілком серйозне запитання: «Кого з українських письменників, крім себе, звичайно, ви сьогодні висунули б на здобуття Нобелівської премії?» Ось найхарактерніші відповіді: «Тільки Ліну Костенко» (Валерій Шевчук); «Насамперед - Ліну Костенко» (Юрій Мушкетик). Прикметне й таке міркування: «З-поміж поетів -авторку "Марусі Чурай". Після прочитання роману я уявив її настільки зримо, що міг би відтворити образ цієї легендарної української жінки в бронзі» (народний художник України Володимир Чепелик).
Як мовиться, всі - за те, щоб висунути творчість Ліни Костенко на здобуття Нобелівської премії. Ніхто не сумнівається: видатна українська поетеса заслуговує на цю високу нагороду Це, зокрема, тому, що чиновники як не любили, так і не люблять Ліну Василівну. Не люблять за прямоту, вибуховість, твердість, непоступливість.
Бо Ліна Костенко ніколи й нікого не просила. А цього влада не прощає. І пам'ятає, як, скажімо, 1996 року Ліна Василівна одержала запрошення до Білорусі на засідання міжнародного ПЕН-клубу, але виступати в Мінську, де були заарештовані громадяни за участь у мирному мітингу, присвяченому річниці Чорнобиля, відмовилася. З цього приводу офіційний Київ мовчав, та не мовчала поетеса. Бо у її житті й творчості Чорнобиль -точка відліку всього сущого на землі.
Нарешті ще одна причина бездіяльності чиновників від літератури - невміння й небажання мислити на світовому рівні, виконувати велику й відповідальну роботу за планетарними стандартами. Відомо ж бо, як затишно в домашньому обжитому кублі, як вільно й легко почуватися в солодкому сиропі провінційних вимог.
А ось постати перед світом на повен зріст поки що не воліємо та й не вміємо. До того ж багатьох муляє ще й таке: «А чому не мене висувають?» Це простеньке українське запитаннячко не¬рідко зводить усе нанівець...
Крила світової слави
...Вона прийшла в літературу наприкінці п'ятдесятих років минулого століття. Прийшла відразу й назавжди. Ніхто достеменно не знає, як приходить слава, тим паче слава світова. До Ліни Костенко вона завітала після появи історичного роману «Маруся Чурай». І не лише тому, що його було відзначено Шевченківською премією (1987), а й тому, що вже рукописний варіант твору набув широкого розголосу, а пізніше став явищем європейської поезії. Ще ширше визнання прийшло до нашої сучасниці після Всесвітнього конгресу «Ліна Костенко - поет і мислитель», який відбувся в СІНА. То, без жодного перебільшення, був тріумф. Тріумф Ліни Костенко, тріумф української поезії. Його закріпив і побільшив історичний роман «Берестечко».
Сьогодні Ліна Костенко - лауреат багатьох престижних зарубіжних премій, зокрема премії імені Франческо Петрарки, яку одержала за перекладену італійською книжку «Інкрустації» (1994). У дипломі зазначено: «Спеціальна премія СВІТОВІЙ (виділення моє. - М. С.) поетесі Ліні Костенко».