Іван Карпенко-Карий. Короткі відомості про життя і творчість видатного українського драматурга XIX ст., про «театр корифеїв». Трагікомедія «Сто тисяч» - класичний взірець українського театру «корифеїв»
Мета: Ознайомити школярів з життєвим і творчим шляхом І. Карпенка-Карого; з'ясувати особливості створення і функціонування театру «корифеїв»; розпочати ідейно-художній аналіз твору «Сто тисяч»; розвивати культуру зв'язного мовлення, логічне мислення, увагу, пам'ять, спостережливість, вміння робити висновки, узагальнення; формувати кругозір, світогляд школярів; виховувати почуття пошани до письменницької та театральної діяльності митця, засудження бездуховності як прояву зла у житті людини.
Тип уроку: Засвоєння нових знань.
Обладнання: Портрет І. Карпенка-Карого, бібліотечка його творів; фотоматеріали про І. Карпенка-Карого — митця й актора; матеріали про театр «корифеїв»; дидактичний матеріал (тестові завдання, картки).
Епіграф.
Сцена - мій кумир, театр - священний храм для мене.
Іван Карпенко Карий

Хід уроку
I. Організаційний момент
II. Перевірка домашнього завдання
Прослуховування віршів напам’ять і визначення найкращого виступу.
III. Актуалізація опорних знань. Бесіда за питаннями
• Що таке театр? З якою метою його відвідують люди? Чим цей вид мистецтва відрізняється від інших?
• Які видатні українські драматурги вам відомі?
• Яким повинен бути справжній актор?
• Чому театр — це дзеркало життя? Наведіть переконливі приклади.
• Порівняйте театр минулого і теперішнього. Що їх єднає і водночас розмежовує?
• Висловіть свої враження від щойно переглянутих театральних вистав.
ІV.Повідомлення теми та мети уроку; мотивація навчальної діяльності
V. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу
1. «Театр корифеїв»
Слово вчителя.
“Театр!...Чи любите ви театр так, як я люблю його, тобто всіма силами душі вашої, зі всім ентузіазмом, зі всією нестриманістю, на яку тільки здатна палка молодість, жадібна і пристрасна до вражень вишуканого? Або, краще, сказати, чи можете ви не любити театр більше всього на світі, крім добра й істини?” – вислів В. Бєлінського любив часто повторювати І.Карпенко-Карий, бо у ньому – зміст його життя.
У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його нова історія. Основу репертуару корифеїв становили твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, О. Островського, М. Гоголя та ін. — 28 жовтня 1882 року на сцені міського театру в Єлисаветграді (нині Кіровоград) Марком Лукичем Кропивницьким була представлена «Наталка Полтавка» І. Котляревського за участю Марії Заньковецької в ролі Наталки. Так розпочалася історія українського професійного «театру корифеїв», якому судилося досягти класичних вершин акторської та режисерської майстерності й здобути світову славу. У жовтні 1982 року за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося 100-річчя цієї знаменної дати. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.
З кінця 50-х років XIX ст. в різних місцях України — Немирові, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Києві, Одесі — виникають аматорські театральні гуртки. Та особливе пожвавлення в театральному житті України виявилося на початку 80-х років. З ініціативи Марка Кропивницького восени 1882 року в Єлисаветграді було створено українську професійну трупу, до складу якої ввійшли Марія Заньковецька, Олександра Вірина, а також три брати Тобілевичі, які виступали під псевдонімами Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. До речі, походження псевдонімів таке: Микола та Марія взяли прізвище матері, до якого в Марії ще додавалося прізвище її чоловіка — італійського оперного співака; псевдонім Івана утворився від імені його батька та прізвища улюбленого героя з драми Т. Шевченка «Назар Стодоля»; Панас для свого нового прізвища взяв назву місцевої річки Саксагань. Багато зусиль для зміцнення трупи, організації оркестру доклав Михайло Старицький.
«Зложилася трупа, — писав І. Франко про цей новий театральний колектив, — якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра робила фурор не тільки по українських містах, а й також у Москві і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів — то не була дилетантська імпровізація (Імпровізація — гра актора, не передбачена драматургічним текстом), але здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу, освітленого інтуїцією (Інтуїція — здогад, передбачення)великих талантів».
Однак українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Ще з 1876 року діяв ганебний Емський указ царя Олександра II, за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою і друкування нею текстів до музичних нот. Суворому цензурному контролю підлягали твори драматургів: заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати боротьбу народу за національну незалежність. Трупи не мали права виставляти твори перекладної драматургії.
Український театр перебував у винятково тяжкому матеріальному становищі: він, не маючи постійного приміщення, змушений був постійно переїжджати з місця на місце; вистави часто доводилося влаштовувати в непристосованих приміщеннях — ярмаркових балаганах, холодних залах, а часом і в сільських клунях; не вистачало костюмів декорацій, музичних інструментів. Актори часто не мали пристойного житла, щоб переночувати, нерідко жили впроголодь, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, і все ж зупинити викликаний назрілими суспільними потребами розвиток сценічного мистецтва, пов'язаного із служінням народу, було неможливо.
Ідея народного театру окрилювала передових діячів української сцени. їм доводилося водночас виконувати кілька невідкладних завдань: організаційно зміцнювати театральні колективи, виховувати їх поповнювати сценічний репертуар.
Намагаючись збагатити репертуар українського театру, М. Кропивницький і М. Старицький вдаються до інсценізації повістей та поем інших письменників. їхню увагу привернули насамперед ті твори, в яких правдиво змальовувалося життя українського народу, його побут і звичаї, його боротьба проти соціального й національного гніту. Так було пристосовано до сцени повісті М. Гоголя із збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Тараса Бульбу». Крім «Назара Стодолі», зажили сценічним життям поеми й балади Т. Шевченка «Катерина» «Тополя», «Гайдамаки», «Титарівна», «Сотник» та інші. Ці інсценізації, поряд з п'єсами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, ставали вірним орієнтиром на дальшому шляху розвитку драматургії. Слово М. Гоголя і Т. Шевченка, яке залунало зі сцени, важливі соціальні й морально-етичні проблеми, порушені в інсценізованих творах, повнокровні характери набували значення естетичної норми для нових п'єс українських драматургів. У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр.
У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.
Водночас М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п'єс, які відразу ж виставляються на сцені. До репертуару українського театру залучаються також драми І. Франка, Панаса Мирного, переклади кращих п'єс російської та зарубіжної літератури.
На західноукраїнських землях, які перебували в складі Австрійської (з 1864 року — Австро-Угорської) імперії, до революції 1848 року український театр не існував, а вистави відбувалися німецькою або польською мовою. Тільки наприкінці 1848 року в Коломиї на аматорській сцені було поставлено п'єсу «Дівка на виданню, або На милування нема силування», що являла собою пристосовану до галицьких умов переробку «Наталки Полтавки» І. Котляревського.
А у 1864 році при львівському товаристві «Руська бесіда» організовується постійна театральна трупа, яка гастролювала в містах Галичини і Буковини. Це був перший професійний український театр на Західних землях.
Український театр другої половини XIX століття за своїм характером був музично-драматичним. Так, вистави «Наталки Полтавки» І. Котляревського йшли спочатку в музичному оформленні М. Васильєва, а потім М. Лисенко на матеріалі п'єси створив оперу. П. Ніщинський написав до п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля» музичну картину «Вечорниці» з чудовим чоловічим хором «Закувала та сива зозуля». На сцені йшли опери та оперети М. Лисенка, С. Гулака- Лртемовського, М. Аркаса.
Музика була обов'язковою складовою частиною і вистав, здійснюваних західноукраїнськими трупами у Львові, Перемишлі, Коломиї. Зокрема п'єси місцевих авторів супроводжувалися музикою М. Вербицького («Підгіряни» І. Гушалевича), І. Лаврівського («Роксолана» Г. Якимовича). На сцені аматорських труп і театральних товариств з успіхом ішли музично-драматичні твори письменника і композитора І. Воробкевича «Гнат Приблуда», «Убога Марта», присвячені зображенню окремих сторін життя і побуту буковинців.
Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813—1873), племінник відомого поета-байкаря П.П. Гулака-Артемовського, є автором першої української лірично-комічної опери «Запорожець за Дунаєм» (1863). Сам автор у перших виставах виконував роль запорожця Івана Карася. Опера йшла завжди з успіхом у «театрі корифеїв» та й сьогодні входить до репертуару оперних театрів. Популярність опери зумовлена патріотичною ідеєю (щастя для людини можливе тільки на рідній землі), реалістичністю у зображенні життя й побуту народу, майстерністю поєднання ліричних образів, сцен, мелодій з гумористично-комедійними, щедрим використанням народних пісенних і танцювальних мелодій.
Петро Іванович Ніщинський (1832—1896) уславився музично-драматичною картиною «Назар Стодоля». В картині творчо використані образи й мотиви різних фольклорних жанрів — дум, невільницьких «плачів», історичних пісень, побутових, жартівливих, танцювальних мелодій. «Вечорниці» композиційно основані на поєднанні оркестрових і сольних та хорових пісенних номерів, розташованих за принципом контрастного чергування. Вінцем твору є хор «Закувала та сива зозуля». Композитор пісенно-музичними засобами зумів передати нескорений дух українського народу, висловив його гнів до іноземних поневолювачів, підкреслив оптимістичну впевненість у перемозі над ворогом. П. Ніщинський поклав на музику ряд народних пісень, писав романси.
Микола Миколайович Аркас (1853—1909) гармонізував чимало народних пісень. В опері «Катерина», написаній за однойменною поемою Т. Шевченка, трагедія героїні розгортається на широкому тлі народного життя. Композитор майстерно використав мелодії народних пісень і танців, що зумовило емоційну виразність опери.
Микола Віталійович Лисенко (1842—1912) — геніальний український композитор, основоположник української національної музики Його діяльність була надзвичайно широкою і багатогранною.
М. Лисенко з винятковою увагою ставився до пісенної творчості народу. Він зібрав, гармонізував і опублікував кілька сотень українських народних пісень. Обробляючи фольклорні твори, композитор прагнув глибше розкрити зміст і образність народної пісні, зберігши всі характерні ознаки її мелодики.
Справжньою скарбницею вокальної музики є цикл творів М. Лисенка «Музика до «Кобзаря» Т.Г. Шевченка». Тут є кантати («Б'ю пороги», «Радуйся, ниво неполитая»), хори («Іван Гус», «Іван Підкова> «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі»), пісні й романси («Якби мені черевики», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною», «Садок вишневий коло хати»), М. Лисенко написав ряд вокальних творів на тексти У. Шекспіра («Пісні Офелії»), А. Міцкевича («Моя милованка»), Г. Гей не («У мене був коханий, рідний край»), І. Франка («Не забудь юних днів»), Лесі Українки («Не дивися на місяць весною») та інших поетів.
Творчо використовуючи традиції народної музики, М. Лисенко підніс до світових зразків музичного мистецтва українську оперу. Твори цього складного жанру позначені справжнім професіоналізмом, глибиною музичного розкриття життєвих явищ. Він створив такі різновиди опери: монументальну історико-героїчну народну драму («Тарас Бульба»), лірично-побутову оперу («Різдвяна ніч»), лірично-фантастичну («Утоплена»), сатиричну («Ене'ща»), феєрію («Відьма»), дитячі комічні опери казкового характеру («Коза-дереза», «Пан Коцький»), оперу «хвилинку» на одну дію («Ноктюрн»), драматичні сцени («Сапфо»).
М. Лисенко також створив національну оперету («Чорноморці») написав музику до театральних вистав: трагедії У. Шекспіра («Гамлет») п'єс В. Гоголя («Простак»), М. Старицького («Остання ніч»), М. Кропивницького («Глитай, або ж Павук») та інших.
В якому б жанрі не виступав М. Лисенко, скрізь відсвічується талант великого композитора. Не випадково К. Станіславський писав у листі до українського вченого і письменника А. Кримського: «Якщо Чайковського ми називаємо чародієм російської музики, то Лисенка, цього чудового і чаруючого красою своєї музики композитора, ми сміливо можемо назвати сонцем української музики».
Традиції Миколи Лисенка знайшли своє творче продовження в музиці композиторів початку XX століття — Миколи Леонтовича (1887-1921), Кирила Стеценка (1882-1922), Якова Степового (1883-1921).
Видатні діячі українського театру — М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський — буди талановитими творчими індивідуальностями. Всі вони прекрасні драматичні актори, з неповторною, тільки кожному притаманною грою. В цьому зв'язку доречно пригадати свідчення М. Старицького, який так оцінював майстерність братів Тобілевичів: «На мою думку, найталановитішим з братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського, хоч він і не завжди грає рівно. Найдосконалішим з технічного боку — Саксаганського, а найглибшим і, так би мовити, найґрунтовнішим — Івана Карповича Карпенка-Карого».
Так, І. Карпенко-Карий навіть у ролях епізодичних персонажів умів знайти і підкреслити якусь характерну рису, що виділяла дійову особу. Його гра відзначалася життєвою правдивістю, глибоким проникненням у психологію героїв, прагненням передати найтонші порухи їх душі. В кожному жесті, в кожному слові артиста було те неповторно індивідуальне, що характеризує справжнього митця. З особливою майстерністю він виступав у виставах власних п'єс, виконуючи ролі Герасима Калитки («Сто тисяч»), Пузиря («Хазяїн»), старшини Михайла Михайловича («Бурлака»), Терешка («Суєта»),
М. Кронивницький, що «мав від природи видатні сценічні дані: чудовий сильний голос, виразну дикцію, гарне лице і величну постать, а крім того, живу, веселу і вразливу вдачу, був великим гумористом у житті й на сцені. Він умів наслідувати і відтворювати аж до найтонших нюансів життєві типи, копіювати їх жести, характер і інтонації», — згадує Софія Тобілевич.
М. Старицький прославився як талановитий режисер. Він завжди прагнув дати яскраве театральне видовище. Цьому завданню митець підпорядковував найрізноманітніші художні засоби, зокрема намагався органічно поєднати виразність звучання слова з музичними мелодіями, з ритмами народного танцю, з яскравою живописною колоритністю декорацій.
«Люблю і свято шаную майстерність актора, бо талант — велика річ! — говорив М. Старицький. — Але потрібно той талант оправити у художні рамці, так як вправляється дорогоцінне каміння. Тільки на тлі прекрасних декорацій та іншого художнього оформлення може на всю красу розгорнутися талант актора». Не випадково в поставлених ним виставах значне місце відводилося тим явам і картинам, де можна було якнайкраще використати фольклорно-етнографічний матеріал, де б на повний голос зазвучала народна пісня, закружляв бурхливий танець.
Багатогранними творчими натурами були П. Саксаганський, М. Садовський та інші діячі «театру корифеїв».( Корифей — заспівувач, зачинатель; найвидатніший з перших діячів у якійсь галузі науки, мистецтва, літератури).
П. Саксаганський (1859-1940) як режисер постійно шукав шлях і засобів змусити глядачів не просто хвилюватися від побаченого на сцені, а й думати над суспільними проблемами, порушеними у виставі Як актор, він з однаковим успіхом виступав у різних ролях. П. Сакса ганський володів майстерністю перевтілюватися, змінюючи голос, жести, поставу. Він міг майже одночасно грати смішного дивака Копача і мужнього Гната Голого з п'єс ї. Карпенка-Карого, старого Шпоньку комедії «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» М. Старицького і молодого ентузіаста Івана Барильченка з комедії «Суєта» І. Карпенка Карого.
М. Садовський (1856—1933) був незрівнянним у героїчних ролях Прекрасні зовнішні дані — велична постава, виразне обличчя, голос, повний всіх відтінків душі людської — сприяли його майстерності актора в ролях Богдана Хмельницького з драми М. Старицького, Степана невільника з п'єси М. Кропивницького, бурлаки Миколи з «Наталки Полтавки» І. Котляревського. 1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.
У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.
Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри.
Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.
Драматичні актори водночас були й обдарованими співаками, що давало режисерам прекрасну можливість збагачувати театральні ви стави музичними партіями, ставити на сцені поряд з драмами і комедіями також опери і оперети. Так, М. Кропивницький знав багато старовинних українських народний пісень і чудово їх виконував під власний супровід на бандурі. Не випадково він на основі народних мелодій за допомогою театральних диригентів та інших музикантів сам не раз давав музичне оформлення вистав власних п'єс «Невольник», «Вій», «Зальоти соцького Мусія». М. Кропивницький створив популярний романс «Соловейко», поклав на музику пісні «Де ти бродиш, моя доле», «За сонцем хмаронька пливе». На високому професійному рівні виконували народні пісні М. Заньковецька і М. Садовська-Барілотт; чудово, «по-народному» співала Г. Затиркевич-Карпинська.
В сузір'ї корифеїв українського театру особливо виділялася Марія Костянтинівна Заньковецька (1860—1934).
З особливою силою талант М. Заньковецької розкривався в драматично-трагедійних ролях. Вже під час першої репетиції в трупі М. Кропивницького, коли артистка зворушливо проспівала пісню Наталки, оркестранти влаштували їй бурхливу овацію. Кожний жест, кожне слово М. Заньковецької в ролі Олени з драми М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук» вражав непідробною правдивістю і щирістю. Лев Толстой був глибоко зворушений виставою «Наймичка» І. Карпенка-Карого, в якій артистка, виконуючи роль Харитини, з надзвичайним психологізмом передала страждання дівчини-сироти. Тонкий художній смак М. Заньковецької виявився у внесенні нею певних корективів у драму Панаса Мирного «Лимерівна», що сприяло глибшій соціальній і психологічній вмотивованості поведінки головної героїні. М. Заньковецька виступала майстерно і в комедійних ролях (Одарка — «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, Тетяна — «Суєта» І. Карпенка-Карого, Пріська — «По ревізії» М. Кропивницького). Вона була природною в кожній сцені, чарувала і піснею, і гумористичною приказкою, заливалася щирим, веселим сміхом, що відразу ж передавалося і глядачам.
Талант М. Заньковецької служив народові. І прості люди віддячували своїй артистці шаною і любов'ю. 15 січня 1908 року, коли передова громадськість відзначала 25-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької, її натхненна праця була високо оцінена трудівниками Києва. Вони в своєму привітанні висловлювали впевненість, що настане день, коли велику артистку зможе привітати весь український народ. І цей день настав. У 1922 році М. Заньковецька була увінчана високим званням народної артистки України (За П. Хропком).
Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знову об’єднувався. Зреалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів.
Доля українського театру залежала не лише від авторів та артистів, а й від “споживачів” театрального мистецтва. І саме в цьому була трагедія українського наддніпрянського реалістичного театру. Важко сказати, чи досягли б українські театральні вистави такого успіху, якби вони взагалі відмовилися від співців і танців, то не ставили б їх у такі контексти, що майже цілком знищували виховний характер сцени. До театру на Наддніпрянщині приходили зрідка селяни, що перебували в містах, але в інших випадках це була розвага для дрібних міщан і служниць, пізніше — для солдатів, яких після 1905 р. стали “запрошувати” до театрів. Тим часом в української молоді зникла повага до “свого театру”, унаслідок чого театр утрачав свій вплив… І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру. Їхні традиції підхоплять і якісно розвинуть визначні вітчизняні майстри сцени й кінематографісти ХХ ст.
2. Життєвий і творчий шлях І.Карпенка-Карого (додаток № 1.)
План
1. Батьківщина І. Карпенка- Карого, його родина.
2. Роки навчання.
3. Служба в урядових установах.
4. Любов до театру.
5. Під наглядом поліції.
6. Останні роки життя, смерть письменника.
3. Скласти «доміно» до життєвого і творчого шляху І. К. Карпенка-Карого
(І. К. Карпенко-Карий —> драматург —? артист —>• режисер —? вихователь артистичної молоді —? канцелярист —> основоположник українського реалістичного театру —? громадський діяч —?...)
4. Теорія літератури
Драматичний твір (від грецького слова - дія), або п'єса — художній твір, в якому показано життя в дії і який написано у формі розмови дійових осіб (діалоги, монологи).
Комедія — Такий драматичний твір, у якому в комічних образах викриваються негативні суспільні або побутові явища, висміюються людські вади, негативні риси характеру.
Трагікомедія — Драматичний твір, у якому об'єднані риси трагедії й елементи комедії: твір, збудований на основі трагедійного конфлікту, розв'язка якого закінчується комічно, не вимагає обов'язкової загибелі героя.
5. Опрацювання твору І. К. Карпенка-Карого «Сто тисяч»
5.1. Виразне читання цікавих уривків з твору в ролях або переказ окремих епізодів з трагікомедії.
5.2. Історичні події, відтворені в комедії.
Після скасування кріпацтва в Україні швидко розвивається капіталізм. Поглиблюються класові суперечності між багатими і бідними. Сільська буржуазія зосереджує у своїх руках великі земельні масиви. На розлогих полях землевласників, обливаючись кривавим потом, з ранку до ночі за безцінь працювали безземельні селяни. Куркулі — найлютіші, найгрубіші, найдикіші експлуататори. Визискуючи наймитів та сільську бідноту, вони не гребували найбезсоромнішими шахрайськими засобами збагачення. Сільська буржуазія і стала наприкінці XIX — на початку XX ст. господарем тогочасного села.
У комедії «Сто тисяч» (перша назва — «Гроші») І. Карпенко-Карий викрив експлуататора, його нестримний потяг до багатства.
Все це І. К. Тобілевич і відобразив у програмовому творі «Сто тисяч» (1890).
Слід зазначити, що різні шахраї з міста дуже часто намагалися обдурювати отаких Калиток. Це було тоді звичайним явищем. «Ми чули про один випадок, коли якийсь пройдисвіт продав чистий папір замісто фальшивих грошей селянинові з сусіднього села, що було недалеко від станції Шостаківка. Цей випадок був не поодинокий»,— як зазначав С. Тобілевич. Таким чином, нічого вигаданого у п'єсі «Сто тисяч» не було. Все в ній було взято з життя, яке вирувало навколо.
6.Історія створення трагікомедії «Сто тисяч» І.Карпенка-Карого
У 1889 році на хуторі Надія І.Коарпенко-Карий написав п'єсу «Гроші», яка згодом здобула популярність під назвою «Сто тисяч».
Через рік комедія була інсценізована. Головну роль Герасима Калитки (у першому варіанті п’єси прізвище героя було Капшук - торбинка з шнурочком для грошей) у п'єсі виконував автор. В основі п'єси покладено реальний факт. На той час на півдні України активно діяли шахраї, які продавали замож-ним селянам фальшиві гроші. У п'єсі «Сто тисяч» виведено образ господаря, який, прагнучи швидко розбагатіти, потрапляє у трагікомічну ситуацію.
7. Особливості назви твору.
Першою п'єсою, що вийшла з-під пера драматурга після того, як він позбувся «гласного нагляду», була комедія «Гроші», написана в 1889 році. Того ж року автор надіслав її до цензури, але звідти вона повернулася з написом: «К представленню признано неудобньїм». Після переробки комедія була дозволена до постановки під зміненою назвою — «Сто тисяч». На думку самого автора, ця назва твору буде краще відповідати його сюжету. Адже ж справа йшла не взагалі про гроші та їхнє значення для селянина, а саме про суму в сто тисяч, яку наважився придбати Калитка на свої п'ять тисяч. У 1890 р. комедія була поставлена на сцені.
Тема п’єси - зображення згубного впливу сили грошей на людину, яка в гонитві за багатством особа стає бездуховною, втрачає тверезий глузд, людську подобу, нормальну родину, її життя позбавляється смислу.
Ідея твору – засудження негативних рис характеру людини, прагнення збагатитися нечесним шляхом, зловити велику рибу в мутній воді, що призводить до моральної деградації.
Основна думка: Автор бичує сатирою страшною всіх і сміхом крізь сльози сміється над пороками і змушує людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків.
«Буде здоров'я, будуть і гроші...»
Жанр: Комедія.
Композиція — драматичний твір складається з чотирьох частин, кожна з яких поділена на яви.
Експозиція: Знайомство автором читача (глядача) з місцем дії та дійовими особами — Герасимом Калиткою, Бонавентурою, Савкою, Невідомим, сином Герасима Романом і наймичкою Мотрею, показує обставини, в яких живуть дійові особи, їх стосунки і прагнення.
Зав'язка: Восьма ява першої дії твору, коли Невідомий домовляється з Калиткою про те, що у визначений час він передасть йому на вокзалі за 5 тисяч справжніх грошей 100 тисяч фальшивих.
Розвиток дії: Гонитва Калитки за наживою, за грошима. У другій та третій діях комедії показано, що кожний вчинок Калитки, кожна його думка підпорядковані безглуздій жадобі збагачення, накопичення грошей і землі. Він нещадно експлуатує наймитів, підганяє до роботи сина і дружину, в одруженні сина шукає засобів збагачення.
Кульмінація: Четверта дія комедії, коли Малофес попереджає Калитку, щоб він не барився з купівлею землі у Смоквинова, бо її поспішає придбати Жолудь. Калитка з Савкою ідуть на вокзал, привозять мішок «грошей» і починають ділитися. Настає найвищий момент напруження дії: в міїпку замість фальшивих грошей були пакунки чистого паперу. Невідомий виявився спритнішим шахраєм, ніж Калитка, і обдурив його, продавши за 5 тисяч карбованців мішок чистого паперу.
Розв'язка: П'єса «Сто тисяч» закінчується тим, що обдурений Гера-сим у розпачі вішається, його врятовує Бонавентура. Драматург показав всю потворність моралі Калитки, висміяв його мрії, поведінку, дії.
8.Проблематика твору:
• батьки і діти;
• прагнення збагатитися заради задоволення власних потреб;
• бідність і багатство;
• добро і зло;
• моральність і аморальність.
9.Новаторство І. Карпенка-Карого в п'єсі «Сто тисяч».
Нове полягає у творі у тому, що в ньому виникають елементи авантюрної драми — жанру, давно відомого в західноєвропейській драматургії, але нового для української. До того ж проблеми, порушені у цій п'єсі, є актуальними, «болючими» і в нашій сьогоднішній дійсності.
10. Обговорення ідейно-художнього змісту І дії п'єси. Бесіда за питаннями:
• Про що свідчить той факт, що твір починається з появи Невідомого?
• Яким чином Невідомий впливає на хід подій п'єси, хоча у II та III діях цього героя на сцені немає?
• Що таке гроші? У чому їх призначення?
• Як ви вважаєте, чи все можна придбати за гроші? Відповідь обґрунтуйте.
• Чим пояснює Невідомий складність життя на світі? («Через тоГо, що багато розумних понаставало... Усі торгують, а покупателі Только глазами купують, а тороговлі нема — один убиток»)
• Чому суд на думку Копача є гласним? («...Накриває жидків гласНий! Хе-хе-хе!»)
• Як Копач охарактеризував Невідомого? (Замєть — це пройдисвіт! Я їх багато бачив, у мєня опит і практіка. Я на них насмотрєлся... Командовал зводом, так пров'янт і фураж часто получал, знаю їх, да І они меня знають! Тепер літ тридцять в одставке, по світу вольно Я ходжу і в очі сміливо усім гляжу...»)
• Що засуджував Роман у Бонавентурі? («Тридцять літ шукає кладів і голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав... І все він зна — тільки нічого не робе»)
• Для чого Роман розірвав рукав на сорочці? («Хочеться мені з Мо-трею побалакать, та нема за чим у хату йти, так я нарошне розірвав рукав»)
• Чим саме Герасим заздрив Жолудю? («Он у Жолудя шматочок — так-Так! — однієї шпанки ходить дванадцять тисяч; чотири чи п'ять гуртів випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тільки біля свиней шість чоловік день при дні працює! І яким побитом Жолудь достав таку силу грошей — не зрозумію...»)
• Які думки були у Калитки щодо майна Смоквинова? («.. .Мотається і туди і сюди, заложив і перезаложив — видно, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю! Ай, кусочок же! Двісті п'ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, і поруч з моєю, межа з межею»)
• Що змусило Калитку скористатися послугою Невідомого? («Що ж копиталу не хватає... Маю п'ять тисяч, а ще треба не багато, не мало — п'ятнадцять тисяч! Де ти їх візьмеш? Прямо як іржа точить мене ця думка! Де їх взять?.. Хіба послухать жидка, піти на одчай...»)
• У чому полягала підступна справа Невідомого? («...За п'ять тисяч — сто тисяч фальшивих і розпускать їх помаленьку: то робітникам, то воли купувать на ярмарках...»)
• Які стосунки склалися між Романом і Мотрею? Чи є реальним те, що вони можуть одружитись? Відповідь вмотивуйте.
• Що сталося із Савкою на Івана Купайла? («...Сам ходив під Івана Купайла, як мені казано, на роздоріжжя. За третім разом, як я гукнув: вийди до мене, без'ятий, я тобі в ніжки уклонюся, до смерті слугою твоїм буду... А він (чорт) — і тепер моторошно — зайцем мимо мене — тілько фа! аж свиснув, та хо-хо-хо! То я тікав з того місця, мало дух з мене не виперло... Прости господи! Дві неділі слабів: бувало, тільки що шерхне, так увесь і затремтю і волосся на голові підніметься. На превелику силу одшептала Гаврилиха»)
• Якою була умова між Савкою і Жолудьом стосовно ліквідації боргу кумом Герасима? («Договір же такий: як грошей в строк не віддам — хліб зостанеться за Жолудьом без суда...»)
• За яких умов Герасим пообіцяв дати Савці гроші? («Принесіть же мені запродажню запись на воли... А я ті самі воли віддам вам до Семена, а на Семена ви віддасте мені сто карбованців, і запродажню я розірву, а як не віддасте, то я візьму воли... Так коротча справа»)
• Що свідчить про те, що Калитка обізнаний у законах? («Я переКонався, що запродажня надійніше векселя...») • Як сприймав Калитка фальшиві гроші, що запропонував йому Невідомий? («Ну й зроблені, ну й зроблені — прямо настоящі, і не
Як дві каплі води, всі однакові... руб-руб, три-три — од-ніковісінькі?»)
• Що розповів Невідомий Калитці про особливості фальшивих грошей? («Я присягну на біблію, що всякий прийме! Ето робота перший Сорт. Ми не робимо такой дряні, як другі... їх роблять у англичан, І англичанш їх возить, а я у нього агентом»)
• Яким чином Невідомий представив Герасиму свій товар? («Товар Правиться — візьміть, не правиться — не беріть. Ми не нуждаємся в покупателях: ми їх розпустили і розпускаємо, може, міліон, і всі Благодарять...»)
• 3 яким провокаційним питанням звернувся Калитка до Невідомого? («От тільки одно мені дивно: чом же ти сам не торгуєш на ці гроші, А тільки другим наділяєш?») Що на це пояснив Невідомий? («У нас фаБрика на весь світ, другой такой фабрики нема. Ми продайом тисячу за п'ятдесятрублей... Разлі ето не торговля, по-вашему? Ми заробляЄмо міліони, а люде в двадцять раз больше... Ну, а яби ми самі за еті Деньгі товари купували? Хто б тоді так дешево робив гроші?»)
• Як Невідомий охарактеризував фірму, яка постачає фальшиві гроші? («У нас порядок; фірма почтєнная, товар з Лондона прямо ідьот в кожаних мішках: ежелі возьмьоте, то скажіть — сколько Вам нужно, я буду телеграму пускать у Адессу, і англичанш сам ви-везеть їх на нашу станцію»)
• Де домовились зустрітися герої твору, щоб влаштувати махінацію? («Так у понедєльнік увечері ви будете на вокзалі у тому місці, де для Мужчін і для дам,— розумієте?»)
• 3 якою метою ІСалитка, вирушаючи до казначейства, хоче взяти із собою Савку? («Тепер, коли б розмінять фальшиві гроші в казНачействі... Самому страшно, щоб не влопаться... Хіба кума взять У компаньйони? Що ж, коли він чорта не боявся, то не побоїться Казначея, щоб розмінять гроші»)
• Що порадив Копач Калитці зробити із парканом? («У вас новий заБор і добре зроблений — тільки б ще треба по одній дошці дать, а то Скотина буде закладать під лату голову, то позриває. Опит...»)
• Як Копач порівняв умови життя Калитки та інших куркулів? («ВоНи привикли омари там, шампанське — от грошики й ухнули, а там І імєнія ахнули! А ви — галушечки, картопельку, кулешик, чехонь-Ку, та й то не щодня, а воно жирок і наростає... Гляньте навколо: Жолудь — десять тисяч десятин, Чобіт — п'ять тисяч десятин,
Пузир — три тисячі; а тут і ви помаленьку та помаленьку, прикуПовуйте та прикуповуйте»)
• Якого прикладу навів Копач Герасиму? Чи є він доречним? Відповідь вмотивуйте. {«Ви візьміть прімєр з свині: от вона ходить на Подвір'ї — худа, обдрипана, а закинули ви її в сат, стали харчі кращі Давать, то вона помалу й одягнеться, а там і сало наростає — так І ви... Опит — великоє діло!»)
• Які знахідки запропонував Копач подивитися Калітці? {«От поЇдемо, я вам покажу, стоїть подивиться; пудів п'ять важить, всі Листочки, всі віти так, як напечатано! А ступку мідну, червоної Міді, тілько товкач перебитий. А сковородку — отака сковорода... Запорозька, видно ковбаси піджарювали... Предмети інтересні для Науки: я їх одіслав одному професорові...»)
• Як Калитка ставиться до освіти свого сина? {«Що там наука? ЗаБавка дитяча! На біса йому здалося отак лопотать язиком... Я приДивився, і таки дурень дурнем — застав його коняку запрягать, то Й не запряже, він зараз полізе по книжках, по тих рихметиках шуКать, як це робиться»)
• Для чого використав Роман волосся, яке лежало після бійки на підлозі? {«Щоб дурно не пропало, то я зробив з того волосся аж два Квачі»)
• Хто ж був переможцем у битві? {Герасим: Виграв я, бо п'ять тисяч Зосталось у Калитці — не дав-таки зятеві)
VI. Узагальнююча бесіда за питаннями.
— Яке значення мало створення професійного театру для розвитку української культури?
— Яку роль відіграло музичне мистецтво в становленні українського театру?
— Назвіть найвідоміших представників «театру корифеїв». Які імена вам були відомі раніше, а про кого ви почули вперше? Користуючись словником, перевірте, чи правильно ви розумієте такі слова, як «трупа», «ансамбль», «корифей», «режисер», «репертуар», «талант», «опера». Вживайте ці слова у своїх відповідях.
— Чому, на вашу думку, Іван Франко назвав І. Карпенко-Карого «одним із батьків новочасного українського театру»?
- У чому полягають особливості розвитку театрального мистецтва у другій половині ХІХ ст.?
- Чим відома родини Тобілевичів?
- Як пояснити псевдонім Івана Тобілевича?
- Чому І.Карпенко-Карий змушений був жити за межами України?
- Де оселився митець і які твори там написав?
- Що ви знаєте про сценічну діяльність Івана Карпенка-Карого?
- .Де провів останні роки свого життя драматург?
- .Що призводить до моральної деградації особистості?
VII. Підбиття підсумків
VIII. Домашнє завдання
Підготувати розповідь про життя і творчість І. Карпенка-Карого за самостійно складеним планом. Прочитати зміст трагікомедії «Сто тисяч». Підготувати до твору малюнки: «Якими я уявляю героїв п'єси».






















Додаток № 1.
ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (Тобілевич)
(1845 — 1907)
Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Підростаючи, вразливий хлопчик все більше відчував жорстокість кріпацького побуту, в якому насильство, знущання були звичайним явищем. Плач і стогін замучених панщиною кріпаків боляче вражали дитяче серце.
На характер і світовідчуття майбутнього драматурга помітно впливала атмосфера родинного порозуміння, душевної теплоти і поетичності, яка, незважаючи на матеріальні нестатки, панувала в сім'ї Тобілевичів. Карпо Адамович і Євдокія Зіновіївна були людьми щедрої поетичної вдачі. В їхній родині особливо шанували Шевченкове слово і народну пісню, тому й люди горнулися до цієї сім'ї. В довгі осінні вечори до Тобілевичів сходились жінки і дівчата прясти. За роботою співали, розповідали цікаві бувальщини. От коли наслухався малий Іван усяких сумних оповідань про кріпацьке життя, цікавих казок та приказок. А скільки народних пісень у ті довгі вечори дійшло до серця юного слухача, пісень, що в них оживали картини народної недолі, оживали героїчні постаті Морозенка, Наливайка, Богуна, Палія — мужніх захисників народної волі! Разом з піснями в душу хлопчика входила велика любов до поневоленого народу, яку пізніше ні час, ні школа й канцелярія, ні важкі життєві випробування не змогли заглушити в його житті.
Від матері, яка дуже любила театр і знала напам'ять майже всю «Наталку Полтавку», малий Іван неодноразово чув захоплюючі розповіді про вистави мандрівних труп. Під впливом цих розповідей театр для хлопця став мрією, втіленням краси, правди, героїчного минулого рідного народу. Батько мріяв дати своїм дітям освіту. Так, готуючи Івана до школи, батько казав йому: «Тільки учені люди живуть вільно. Нехай панам собаки служать, а не добрі люди. Тільки темнота наша та злидні примушують нас отак гнути спину весь свій вік! Учись, синку, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо!»
Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Початкової грамоти І. Тобілевич навчився, як тоді водилося, у дяка, а продовжував освіту в бобринецькій трикласній повітовій школі. Навчання хлопцеві давалося легко, і закінчив він школу в числі найкращих учнів, за що йому дали в нагороду «Собрание литератур-ньіх статей Н. И. Пирогова» (Одеса, 1858) з написом: «Дана от бобринецкого уездного училища ученику 3-го класса Йвану Тобилеви-чу за успехи в науках и благонравие на публичном акте 21-го июня 1859-го года».
Іван Тобілевич далі вчитися не зміг, бо не було в батьків для цього коштів.
Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління. Коли Іванові було 14 років, батько влаштував його на посаду писаря у станового пристава в містечку Мала Виска. Пізніше Іван Тобілевич працював у Бобринці канцеляристом у міській управі, а потім у повітовому суді. Та робота канцеляриста не подобалася юнакові. Його вабив театр. Тому й не дивно, що з Бобринця він ходив пішки за багато кілометри до Єлисаветграда, щоб подивитися виставу.
До установи, де служив Тобілевич, звертались зі скаргами багато людей. Іван Карпович був свідком того, як чиновники — бюрократи і хабарники — підтримували експлуататорів. Ці спостереження письменник потім широко використовував, створюючи свої п'єси.
У 1865 р., переїхавши до Єлисаветграда, І. Тобілевич був столоначальником повітової, а потім секретарем міської поліції і мав чин колезького секретаря, чиновницька кар'єра його не приваблювала. Змістом його життя стала театральна, літературна і громадсько-політична діяльність.
У дружній сім'ї Тобілевичів діти вчились не тільки розуміти і цінувати народне мистецтво, а й любити труд, шанувати людей праці. Не випадково ця сім'я дала українській культурі чотирьох видатних артистів — корифеїв українського театру: Івана, Миколу, Панаса і Марію Тобілевичів.
Щоб побувати на виставах у Єлисаветграді (тепер Кіровоград), він пішки ходив туди з Бобринця за п'ятдесят кілометрів.
Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом із своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав “багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце”.
1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п'єсах Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п'єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера.
Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в організації (разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської белетристики — Г. Успенського, Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати загальний нарис політичної економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич.
Царські жандарми переслідували учасників гуртка. В 1883 році Івана Карповича за розпорядженням міністра внутрішніх справ звільнили з роботи в поліцейському управлінні. І. К. Тобілевич вступає в трупу (колектив акторів) М. Старицького, де працює під псевдонімом Карпенка-Карого.
Діячам українського театру доводилось тоді працювати в тяжких умовах, постійно зазнаючи утисків від царського уряду і його цензури. Театр не мав постійного місця і мандрував країною. Тобілевич писав п'єси для українського театру і брав активну участь у виставах як актор.
Під час гастролей у Ростові на початку 1884 року в театрі з'явився жандарм і повідомив, що Карпенку-Карому забороняється далі перебувати у цьому місті і не дозволяється повернутись в Україну.
Отже, заслання... І довелось письменникові три довгі роки прожити у вигнанні в Новочеркаську на Дону, де він працював ковалем, палітурником тощо. Митець тяжко переживав відірваність від театру, від культурного життя, від рідного народу.
Ще два роки під наглядом поліції Карпенко-Карий прожив на хуторі Надія неподалік Єлисаветграда. Обробляв своє поле, вивчав життя селян. Колишні знайомі чиновники, пани з погордою відверталися від Івана Карповича. Проте селяни шанували Тобілевича, бо він кому добрим словом давав пораду, а кому й грошима допоміг у скруті.
До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання “Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної машини.
Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання “Новобранець”, і першу свою драму “Бурлака” (“Чабан”, 1883) він подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884р. за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”. Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.
У 1886р. в Херсоні було видано перший “Збірник драматичних творів” І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми “Бондарівна” і “Хто винен?” та комедія “Розумний і дурень”, а в 1887р. опубліковано “Наймичку”. Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена читати п'єси.
П'єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах драматурга — “глитайства”. Його персонажам — Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885), Цокулю (“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві (“Хазяїн”, 1900) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії “Мартин Боруля” (1886) пов'язане вже не із засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством. У кінці 1888 року з Карпенка-Карого було знято гласний нагляд поліції, а встановлено негласний із забороною жити у Петербурзі та Петербурзькій губернії. Іван Карпович відразу ж вступає до театральної трупи Миколи Садовського і весь поринає в артистичну та літературну діяльність. Один за одним з'являлися на сцені й чарували публіку герої п'єс Карпенка-Карого в його ж майстерному виконанні: Мірошник («Наймичка»), Бондар («Бондарівна»), Калитка («Сто тисяч»), Пузир («Хазяїн») та інші.
Дві останні гіркі комедії — “Суєта” (1903) і “Житейське море” (1904; визначена автором як “протяг”, тобто продовження, “Суєти”) — драматург назвав “сценами”, наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у “Суєті” відсутній головний герой, і п'єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).
У 1870р. І. Карпенко-Карий одружився з Надією Тарковською (внучатами племінниками Н. К Тарковській доводяться відомі російські митці - поет Арсеній Тарковський та його син, відомий кінорежисер Андрій Тарковський). У 1883р. в альманасі "Рада" надрукував оповідання "Новобранець", підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність І. Карпенка-Карого звільнили з посади секретаря поліції. Він вступив до трупи М.Старицького.
Навесні 1887р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі “Надія” (тепер заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург. У 1897р. він складає “Записку до з'їзду сценічних діячів”, де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.
Написане Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові “пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические”. З повчальною метою створена побутова комедія “Судженої конем не об'їдеш” (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі “Батькова казка” (1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її назвою — “Гріх і покаяння”. Певним дидактизмом позначена драма “Понад Дніпром” (1897).
1881 — втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.
1883 — в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.
1883 — одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.
На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси “Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було створення у 1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий” (1899), “Гандзя” (1902).
Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі.
Трагедії Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так само створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.
І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі “Надія”.
Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину життя України протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.
Ще в Бобринці Карпенко – Карий захоплювався театром і брав участь в аматорських виставах . У Єлисаветграді він утворив аматорський гурток , вистави якого мало чим відрізнялися від вистав професіональних труп . Він був одним із найактивніших діячів місцевого Товариства для поширення серед народу ремесел і грамотності , клопотався про утворення притулку для калік і сиріт , був ініціатором утворення безплатної лікарні для бідного люду, безплатної народної бібліотеки , писав статті на літературно – мистецькі теми до місцевої газети , а наприкінці 70-х років близько зійшовся з місцевою інтелігенцією (П. Михалевич , М. Федоровський та ін.) , з якої згодом склався нелегальний гурток однодумців , готових віддати сили за правду , за свободу рідного народу.
Ще до розгрому цього гуртка Карпенка – Карого як людину неблагонадійну було звільнено з посади секретаря єлисаветградської поліції, а згодом вислано на три роки під нагляд поліції за межі України. Поселився він у тихому степовому Новочеркаську. Спершу працював у кузні , а потім на дверях його убогої хатини з.,явилася табличка : “Переплетчик Иван Тобилевич . Работа исполняется чисто и аккуратно”. При світлі каганця тут були написані безсмертні п,єси “Наймичка” , “Мартин Боруля” , “Підпанки” , “Бондарівна”, “Безталанна”, що чарували глядача , змушували його плакати або сміятися , показували йому страшну правду життя.
Тим часом термін заслання драматургові продовжили ще на два роки, які він відбував на своєму хуторі Надія з 1886 року.
З 1889 року і майже до кінця життя Карпенко – Карий був одним із фактичних керівників, режисером і актором у трупі свого брата П.Саксаганського , об'їздив з нею десятки великих і малих міст колишньої російської держави і написав такі шедеври драматургії , як “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Сава Чалий”, “Суєта”.
Утворення в 1882 році першого професіонального українського театру мало винятково важливе значення для розвитку української демократичної культури. Новий театр вимагав нового репертуару. Нелегка це була справа за умов самодержавного ладу. Проте ентузіасти знайшлися : І. Карпенко – Карий , М. Кропивницький , М. Старицький. Особливо велика заслуга у створенні нового репертуару І. Карпенка – Карого . Це він із завзяттям боровся за реалізм в українській драматургії , за те , щоб п, єси були відображенням життя, щоб театр кликав народ на боротьбу з гнобителями.
Карпенко – Карий у своїй творчості розкривав найістотніші соціальні явища , що відбувалися в пореформеному українському селі , нещадно таврував продажність місцевої адміністрації. Драматург створив галерею образів сільських визискувачів.
Майже всі п , єси І. Тобілевича бездоганні з погляду сценічності. У них завжди чітко виражені драматичні конфлікти , з чітко окресленими характерами дійові персонажі, жваві діалоги і зовсім відсутні так звані “німі” ролі.
Протягом 1886-1887 pp. І. Карпенко-Карий опублікував п'єси "Бондарівна", "Розумний і дурень", "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля".
Перший "Збірник драматичних творів" І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р.
У 1887р., отримавши дозвіл на звільнення, прибув в Україну й оселився на хуторі Надія Єлисаветградського повіту (хутір, закладений на землях поміщиків Тарковських, Іван Тобілевич назвав іменем дружини. І донині хутір Надія є історико-культурним заповідником).
У 1888 р. із І. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М.Садовського, пізніше - П. Саксаганського. У 1890 р. - вступив до товариства українських артистів, написав комедію "Сто тисяч".
"Записку до з'їзду сценічних діячів", складену І, Карпенком-Карим у 1897 р., у Москві з трибуни з'їзду виголосив П.Саксаган-ський. У ній йшлося про переслідування українського театру.
У 1899 р. драматург написав історичну трагедію "Сава Чалий", присвячену подіям гайдамаччини.
Протягом 1900-1904 pp. І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п'єси "Хазяїн", "Суєта", "Житейське море".
У 1906р. І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, виїхав на лікування до Німеччини.
Помер Іван Карпенко-Карий 15 вересня 1907 року під час лікування в Берліні. Виконуючи заповіт письменника, його тіло перевезли на Україну і поховали на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія.
Родину Тобілевичів справедливо називають основою українського театру, бо Іван Карпенко-Карий був драматургом і актором, його брати - режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра - актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті. До TOJO Ж у родину Тобілевичів увійшли найкращі артистки українського театру: Марія Занько-вецька (стала дружиною Миколи) та Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської). Завдяки діяльності цієї родини Україна нарешті отримала свій професійний театр, а завдяки Івану Карпенку-Карому - чудову драматургію. Іван Франко справедливо відзначав, що І. Карпенко-Карий "був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини й багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя і ясного та широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов'янських народів". Творча спадщина Карпенка-Карого включає оповідання "Но-вобранець"; драматичні твори (18 п'єс і 3 етюди): комедії "Розумний і дурень", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Суєта", "Житейське море", "Паливода XVIII століття"; драми "Бурлака", "Безталанна", "Наймичка", "Понад Дніпром", "Лиха іскра полеспалить і сама щезне", "Гандзя"; трагедії "Бондарівна", "Сава Чалий", а також критичні праці, рецензії і переклади.
У комедії "Сто тисяч" викривається патологічна зажерливість багатія Герасима Калитки, який добре розуміє, що його багатство створюється працею наймитів, їх нещадною експлуатацією, проте шкодує для них поживної страви, навіть шматка хліба. Щодо цього яскравим прикладом є колоритна сцена, в якій ретроспективно йдеться про один з епізодів життя Герасима: видаючи дочку заміж. Калитка порушує дану раніше сватам обіцянку. З цього приводу на весіллі зчинилася бійка, в якій Герасимов! вибили два зуби, проте він вважає, що "перемога" дісталася йому, адже гроші залишились у нього. Герасим на всьому заощаджує, експлуатує і наймитів, і членів своєї сім'ї, скуповує землю в дворян, які розорюються. Він вважає, що панські "примхи" і стали причиною занепаду "дворянських гнізд", а тому й заявляє: "Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю". Тому він і погоджується на придбання за безцінь ста тисяч карбованців. Коли ж при цій операції Калитка був ошуканий шахраями, то кинувся вішатися. Врятований від смерті, Герасим, ридаючи, дорікає рідним і близьким: "Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!". Адже для нього смисл життя полягав у постійному збагаченні, символом якого саме й виступа-ли гроші, а втративши їх, він не знає, як буде жити далі. При всій своїй комічності п'єса Г. Карпенка-Карого змальовує проблеми тогочасного суспільства, яке культивує думку про те, що цінність людини вимірюється кількістю грошей, які вона має, тому в бажанні здобути гроші люди здатні на все, навіть втратити душу, бо, як сказав Савка, "без душі, мабуть, легше, як без грошей". Характерно, що драматург, обдумуючи сюжет майбутнього твору, в основу якого лягли спостереження гарячкової інтенсивності "мужиків" у скуповуванні землі, планував дати йому назву "Влада грошей".
Новаторство І. Карпенка-Карого в п'єсі "Сто тисяч" полягає ще й у тому, що в ній виникають елементи авантюрної драми - жанру, давно відомого в західноєвропейській драматургії, але нового для української. До того ж проблеми, порушені в цій комедії, а також у п'єсі "Хазяїн" - художньому продовженні "Ста тисяч", є актуальними "болючими" проблемами і нашої сьогоднішньої дійсності.
У спадщині Карпенка-Карого знаходимо кілька творів, в яких розробляється історична тематика. Інтерес до минулого рідної землі зумовлювався прагненням українських письменників - Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Гвана Франка, незважаючи на цензурні заборони, підносити національну самосвідомість народу Г. Карпенко-Карий йшов до розкриття минулого рідної землі через художнє переосмислення відповідних фольклорних сюжетів і образів. Так, в основу драми "Бондарівна" (1884) покладено мотив і сюжетну канву народної пісні "Ой в містечку Богуславку", де піднесено образ української патріотки, яка за відстоювання своєї честі поплатилася життям. Дія дра-ми "Лиха іскра поле спалить і сама щезне" (1893) відбувається на тлі боротьби запорожців проти турецько-татарських поневолювачів. Г. Карпенко-Карий спробував свої сили і в жанрі історичної трагедії, написавши в 1899 році п'єсу "Сава Чалий", що стала одним з найдовершеніших зразків цього жанру в українській літературі.
До постаті одного з керівників гайдамацького руху на Поділлі у XVIII ст. Сави Чалого, опоетизованого в народній баладній пісні ще в 1838р., звертався і Микола Костомаров. Його романтична трагедія "Сава Чалий" занадто вільно трактувала мотив та ідею народної пісні, де засуджувалося ренегатство повстанського ватажка, який перекинувся в шляхетський табір. Микола Костомаров намагався довести невинність зрадника, зобразити Саву Чалого як жертву свого прагнення до братерства "ляхів і козаків" і натомість показав Гната Голого, який вбив Саву, як лиходія.
Трагедії ж І. Карпенка-Карого "Сава Чалий", створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв. Драматург відійшов від сюжетних та етичних акцентів пісні, де Гнат Голий є уособленням народної позиції й ім'ям своїх побратимів карає зрадника Саву. Реаліст Карпенко-Карий показав усю хибність як вихідних позицій Сави Чалого, так і остаточної мети його боротьби за інтереси народу: часткове зменшення панщини, певні пільги селянам тощо. Суть розвитку колізії твору полягає не стільки у зрадництві, не в процесі переродження Сави Чалого, скільки у неминучості, історичній закономірності політичного й морального виродження такого "заступництва" за народ, яке базується на угодовських засадах. Нерозв'язна внутрішня суперечність між суб'єктивним бажанням Сави Чалого зробити добро для свого народу та об'єктивною неможливістю досягти мети обраним шляхом надає трагедійності цьому характерові, підсилюваної тим, що йдеться про непересічну особистість, яка не знайшла історично перспективних шляхів боротьби. До того ж трагедійність долі головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати інтереси поневоленого, закріпаченого селянства, але, заплутуючись у сітях, уміло розставлених шляхтичем Шмигельським, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі запорожця, він починає стримувати вибух народного гніву, закликає чекати "слушного часу". Все це приводить до розриву між Савою і Гнатом, а отже, і до переходу гайдамацького ватажка в табір Потоцького. Так непересічна особистість вироджується на наших очах, стає однодумцем хитрого, підступного Шмигельського, який, маскуючись, грає роль козака.
У фіналі трагедії Сава намагається виправдатися перед гайдамаками ("Я лиш обороняв від кривди вашої увесь край"). Але такі "виправдання" Гнат категорично відкидає, нагадавши про його злочини, заподіяні й колишнім товаришам, і всьому народові. Пафос твору - в осуді зради як найстрашнішого зла.
І. Карпенко-Карий зображує гайдамацький рух за фольклорною традицією. Показуючи трагедію визвольних змагань народу, зумовлену зрадою ватажка, який "за ланські ласощі й принади" перекинувся на бік Потоцького й став страчувати своїх недавніх побратимів, драматург акцентує на справедливості помсти над перебіжчиком, здійсненої його колишнім товаришем Гнатом Голим. Осуджуючи поведінку зрадника, Карпенко-Карий порушував болючі проблеми сучасного йому суспільного життя, розв'язував їх з демократичних позицій.
Уроки трагедії Карпенка-Карого, її злободенність полягають насамперед у тому, що і в момент її написання, і пізніше, навіть сьогодні, вона закликає до єдності народу, до єдності ватажка і мас. Трагедія, звертаючись до кожного з нас, навчає обдумувати кожен крок, кожний вчинок, нагадує, що невиважені дії можуть привести людину до горя, нещастя, до невідворотного кінця.
Досить точно відтворюючи історичний колорит XVII ст., реа-' л'істична трагедія Карпенка-Карого "Сава Чалий" є "своєрідною відповіддю драматурга-демократа на питання, що робити селянству, щоб звільнитися від поміщицького гніту". Це споріднює п'єсу з іншими творами, в яких соціальні проблеми аналізувалися на матеріалі історичного минулого, і свідчить не лише про її політичну актуальність, а й про глибоку народність.
Таким чином, творчість Івана Карпенка-Карого, говорив Іван Франко, "наповнює нас почуттям подиву, для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя".
Творчість І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності, являє собою розмаїту картину життя України протягом століть. У художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами. Його драми на сучасні теми з психологічною глибиною й переконливістю показали трагічне становище безправного, затурканого трудового люду, потворні форми його побуту і - в окремих випадках - його протест. Замислювався митець і про місце інтелігенції в сучасному йому суспільстві. Твори І. Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.
Усього І. Карпенко-Карий написав 18 п'єс:
Бурлака (1883)
Безталанна (1884)
Бондарівна (1884)
Розумний і дурень (