УМОВИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ В ІІ ПОЛ. XIXСТ.ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ НА НИВІ ПРОСВІТИ. НОВИЙ ЕТАП У РОЗВИТКУ РЕАЛІЗМУ, НАТУРАЛІЗМУ, ПІЗНІЙ РОМАНТИЗМ

Мета: дати загальну характеристику розвитку української літератури 70-90-х років XIXст.; познайомити учнів із історико-культурними умовами розвитку україн­ської літератури в II пол. XIXст.,зокрема, появою Валуєвського циркуляру та Емського указу; пояс­нити зв'язок літератури з національно-визвольним рухом свого народу; обґрунтувати подвижницьку ді­яльність інтелігенції на ниві просвіти, новаторство прози, розвиток драматургії і театру; проаналізу­вати новий етап у розвитку реалізму, натуралізму, пізній романтизм; розвивати вміння висловлювати думки, критично ставитися до прочитаного та про­слуханого; виховувати зацікавленість історією рід­ного народу.

Обладнання: портрет Т. Шевченка, П.Куліша, П. Грабовського, В. Самійленка, представників «театру корифеїв», відеодиск із записами художніх фільмів («Іван Франко»реж. Т. Мовчун, 1956; «За двома зайцями», реж. В. Іванов, 1957).

Тип уроку: комбінований.

Так, ми на те у наш убогий мир прийшли, Щоб мову з мов людських, скалічену, забвенну, З народних уст узять і в перло возвести.

П. Куліш («До рідного народу»)

ХІД УРОКУ

І. Мотивація навчальної діяльності учнів.

Оголошення теми і мети уроку

II. Актуалізація опорних знань учнів

1. Скласти асоціативне гроно

Дійсність, художня література, нація, загальноєвропейський.

2. Здійснити уявне інтерв'ю з одним із найвідоміших

українських літературознавців (розіграти в парах)

Які б проблеми порушили?

3. Розкрити поняття національного

і вселюдського; літературний процес

4. Виступ учня-«історика»

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ 50-60-х pp. XIXст.

Після ліквідації Кирило-Мефодіївського братства, арешту та заслання М. Костомарова, М. Куліша й Т. Шевченка, «мирных» 50-х років, які позначилися занепадом національного руху, реак­ція послабшала, почалась так звана епоха великих реформ, зазнала піднесення громадська активність. Заклалася нова доба в розвитку української літератури. Насамперед це було пов'язано зі схо­дженням на престол Олександра II. Вихований поетом-гуманістом В. Жуковським, Олександр II виявився ліберальнішим і прогре­сивнішим від свого батька Миколи І. Одразу ж після коронації молодого царя звільнено членів братства: спочатку П. Куліша, М. Костомарова, В. Бєлозерського, а згодом і Т. Шевченка; стало вільніше для слова та думки, пожвавився літературний рух.

Новим подихом у розвої українського письменства стали «За­писки о Южной Руси» Куліша (1856-1857),«Народні оповіда­ння» Марка Вовчка, перевидання творів Котляревського, Квітки- Основ'яненка. Петербург, де зібралися найвидатніші українські письменники, на деякий час став центром українського літера­турного руху, але й у провінції —Києві, Полтаві, Чернігові — українське слово зазнавало піднесення.

Починаючи з 1859року, відкриваються недільні школи — осе­редки народної освіти, що було передумовою подальшого куль­турного прогресу.

19 лютого 1861року Олександр II видав маніфест, який ска­сував кріпосне право, але відміна кріпацтва вимагала проведення й інших реформ: земської, судової, освітньої, військової тощо.

З 1861року в Петербурзі виходить двома мовами — росій­ською та українською — місячник «Основа» за редакцією В. Бє­лозерського. Л. Глібов того ж року починає видавати «Чернигов­ский листок».

Перед письменниками постають складні питання: потрібно створити популярну літературу для народної освіти, адже донині такої взагалі не існувало, а також літературу публіцистичну; ви­робити правописні норми. Проте головним завданням, як і ра­ніше, лишається виховувати українську молодь, ширити націо­нальні ідеї.

5.Виступ учня-«літературознавця»

Читання учнем-« літературознавцем » « Зазивного листа до укра­їнської інтелігенції» (уривки) П. Куліша (див. додаток).

6.Запитання і завдання

•  Що таке публіцистика? Чим публіцистичний твір відрізня­ється від художнього? Що в ньому від науки, а що — від мис­тецтва слова?

•  Яка тематика Кулішевого «Зазивного листа»? Як ви розумі­єте перше слово його назви?

•  Як Куліш порушив проблему національної гідності і як він її розв'язує?

•  Доля нашої рідної мови, за Кулішем, та її роль у житті нації, в її культурі?

•  Чим викликаний антимосковський мотив «Листа»?

7. Виступ учня-«критика»

Що було головною опорою світогляду П. Куліша і основою його національної ідеї? Хутір. Це означає, що в ньому праця протиставлена розбишацтву, ледарюванню, порядок —анархії, освіта — неуцтву.

Хутір означає цивілізацію й культуру землеробства. Культуру побуту. Хутір — це бастіон утвердження всього національного — мови, етнопедагогіки, звичаїв, обрядовості. Ось що можна вичи­тати у знаменитих кулішівських «Листах із Хутора». Це збірка перших памфлетів в українській літературі. Ідея, що наскрізь пронизує цю збірку,— розвивати українство, його культуру і свою національну цивілізацію на основі широкої освіти і поєднання здобутків світової науки й культури із збереженням власних тра­дицій. Тоді українство ніколи не виродиться.

Українську національну ідею П. Куліш утверджував не лише в поетичних і публіцистичних творах, а й як науковець. Він ство­рив перший український фонетичний правопис («кулішівку»), який згодом прислужився і до друку «Кобзаря», і для журналу «Основа». Буквар Куліша і його читанка «Граматика» засвід­чили світові власне національне обличчя української культури, а в Україні це явище було очисною громовиною.

III.         Сприйняття й засвоєння учнями нового матеріалу

1. Лекція вчителя за планом

1. Валуєвський циркуляр.

2. Роль західноукраїнських періодичних видань у поширенні українського друкованого слова.

3. Піднесення українського руху на початку 70-х pp. XIX ст.

4. Емський указ.

5. Становлення нових стильових течій і напрямів.

6. Інтенсивний розвиток прози.

7. Досягнення української поезії.

8. Роль драматургії в українському літературному та культур­ному житті.

Перегляд уривка відеозапису (худ. фільм «За двома зайцями», реж. В. Іванов, 1957р.)

IV.         Закріплення

1. Бесіда за питаннями

•  Діяльність яких українських письменників стала новим по­дихом у розвої українського письменства?

•  Що спільного у громадянській і літературно-мистецькій по­зиції Куліша й Шевченка?

•  Поясніть появу так званих «антрактів» у літературному по­ступі на початку 70-х pp. XIX ст.

•  Обґрунтуйте роль західноукраїнських періодичних видань у поширенні друкованого слова.

•  Укажіть різницю між Емським указом та Валуєвським цир­куляром?

•  Назвіть нові стильові течії і напрями літератури 70-90-х pp. XIX ст.

•  Розкрийте поняття феміністичного руху, розкажіть про його діяльність.

•  Прокоментуйте думку поетичних рядків В. Самійленка «Кожна піч українська — фортеця міцна» («На печі»).

•  Внесок І. Франка в розквіт української поезії.

•  Перші спроби відродження національного театру.

2. Літературне лото

«Видатні діячі літератури 70-90-х pp. XIXст.»

 

 

 

 

V. Домашнє завдання

1. Знати основні віхи життя і творчості І. С. Нечуя-Левицького.

2. Прочитати повість «Кайдашева сім'я».

3. Творчій групі —створити літературний монтаж.

Додаток

1. «Зазивний лист до української інтелігенції» (уривки)

Рідна мова, мова наших великих предків, занедбана інтеліген­цією, котра сполыцилася. А тимчасом наша мова жила в україн­ському простолюдді, свою самобутність вона довела незліченними піснями, що дивують етнографів своєю красою і силою. Та, хоч і розквітало українство, але процесу не було, бо не мали українці ні честі, ані самоповаги.

Куди не заносилася наша весела або смутна пісня, наша по­важна дума або жартівлива приспівка,—всюди слухано їх з упо­добою і переймано залюбки... наші ж пани дбали не про те, як би рідну мову піднести до наукової чи хоча б громадянської поваги, а про те, як би сподобатися своїм приятелям, панам московським, з котрими вони поріднилися і поєдналися в царській службі. Наша кохана мова стала упослідженою, бо користувалися нею лише знехтувані столицями люди малої науки... міщани, козаки та по­сполита чернь, хлібороби. А вся інтелігенція... все вельможне, освічене прихилилося розумом і серцем до російщини. Вони со­ромилися розмовляти рідною мовою, погорджували тисячолітнім предківським словом. І тому були ми довго наче мертві, були не­рухомі в летаргічному сні років із півтораста після того, як Бог­дан запродав нас. Із сього летаргу пробудила нас рідна мова.

Було в Росії таке, що букварі й початкові шкільні книжечки до­зволялося друкувати по-жмудськи, по-самоїдськи, по-тунгузьки, тільки заборонено українською. Така ж заборона була і на укра­їнські газети й журнали, на українські переклади Божого слова.

Тільки легкодухам здається, що наша сила ніщо супроти дер­жавної. Хіба нею погашено наш дух? Хіба ми злилися в одну на­цію з Московським царством? Не тільки не злилися, а стали від нього ще дальше, ніж були колись, через його насильство.

Через те насильство і тиранство ми тільки й зрозуміли, скільки ми втратили, піддобрюючись москалеві. Через те не маємо ні своїх церковних ієрархів, ні своїх сановників, ні свого українського три­буналу, ні такої церкви й школи, котрі виховували б наших дітей згідно з духом нації. Одно тільки зосталося при нас —живе укра­їнське слово, якому задекретовано згинути. Та не зникне воно вже через те, що його тиснуть і гонять. Наше слово загартоване в устах Олегів, Святославів, Володимирів іще тоді, як Москва і не на­клюнулась. Тепер настав для нього час боротьби духа з духом. Як не впосліджують нас представники Москви, вони мусять визнати, що український дух виступив на діло свого життя героїчно.

Знаючи з історичного досвіду, як вставали нації, повержені дикою силою, уповаймо духом бадьорим, що і ми своєю невми­рущою силою дійдемо до зросту, написаного нам самою приро­дою. Не загине те слово, що дало животворящу силу двом літе­ратурам (українській і російській). Так, ми не є малий нарід, хоч нас недобачають сусіди. А ми ж дали і Польщі, і Московії своїх архієреїв, письменників, керманичів. Та найбільша велич укра­їнської нації в тому, що, не маючи своєї держави, ми витворили самобутню літературу. А москалі хочуть, щоб ми забули, хто ми і яке наше національне право, щоб ми не мали ні честі, ні поваги в світі. На високостях науки й літератури виставимо своє націо­нальне знамено. Сей стяг майорітиме в сяєві гуманітарності, і тоді заб'ється українське серце навіть у потурнаків. До гурту ж, пане­нята з мужичатами, рятувати рідну мову — скарб нашого духу. Це великий заповіт нашої прадідівщини. Це слово — пророцтво нашої будущини.

Не гасімо того Слова кожний в собі — тоді ніхто не зможе погасити його в народі. Нехай наших гасителів поб'є всесвітній сором, а наше знамено хай сяє чистотою і правдою вовіки. І тоді ставатиме все більше в нас людей, котрих можна назвать оком, вухом і серцем України.

Нема такої безодні, з котрої б не викарабкалася нація, маючи моральну перевагу, яка переможе і силу незапрацьованого чесно багатства, і силу влади, невиправданої філософією природи.

2.Валуєвський циркуляр

Спочатку російський уряд не реагував на піднесення укра­їнського руху, вважаючи його прояви суто літературними та культурно-просвітніми. Проте після польського повстання 1863 року, яке засвідчило пожвавлення національно-визвольних рухів у Російській імперії, антиукраїнські настрої почали зрос­тати. Невдовзі українофобія стала визначальною в політиці Росій­ської імперії щодо всього українського: мови, літератури, куль­тури, перекладів тощо.

Ознакою 70-х pp. стають обшуки, арешти, переслідування, заборони. Закривають недільні школи, 1862 року припинено ді­яльність «Основ», 1863 року заборонено «Черниговский Лис­ток», а самого видавця, Л. Глібова, звільнено зі служби. Проте для остаточного знищення українського національного руху по­трібен був вагоміший привід, і він знайшовся. Останньою крап­лею, що переповнила чашу великодержавницького терпіння, став переклад Федором Морачевським українською мовою Но­вого заповіту. І хоч переклад був визнаний духовною комісією як «вірний оригіналу та виконаний добре», проте Синод, що вів боротьбу з українською національною самобутністю в будь-яких виявах: чи в будуванні церков, чи в іконописанні — визнав пе­реклад Морачевського «опасным и вредным».

У липні 1863 року міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалося, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не можетъ». Цей документдістав назву Валуєвського циркуляра. Він забороняв українські наукові, релігійні та особливо педагогічні публіка­ції.«Малороссийским наречием» дозволялося друкувати лише художні твори.

Репресивні заходи щодо української культури призводили до так званих «антрактів» — вимушених перерв у літературному поступі. З 1863 року починається період жорстокої реакції, одні письменники опинилися на засланні (наприклад, О. Кониський,

П. Чубинський), а світоглядні позиції інших змінювалися під тис­ком широкомасштабної русифікації. На жаль, навіть патріархи українського руху — М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Макси­мович —не завжди могли чинити опір цим силам. Так з'явилася концепція про винятково «домашню ужитковість» української літератури, літератури для простолюду.

3. Роль західноукраїських періодичних видань

у поширенні українського друкованого слова

У поступі української літератури настає вимушена перерва до 1870 року. Були часи, зокрема 1866 рік, коли в Росії не ви­йшло друком жодної книжки українською мовою. У цей період письменники звертають погляд на прогресивнішу Галичину, праг­нучи на новому ґрунті розвинути літературну діяльність.

Починаючи з 1772року, Галичина та Буковина були в складі Австрії. Австрійський уряд, на відміну від російського, не забо­роняв та не переслідував українське слово. Галицьке покоління 60-х pp., ознайомившись із творами І. Котляревського, П. Гулака- Артемовського, Т. Шевченка, П. Куліша, органічно засвоїло ідеї українського письменства: творити для народу, а не для так зва­ної «освіченої верстви», якої на Західній Україні майже не було; писати народною українською мовою, кулішівкою; сприяти збли­женню, об'єднанню штучно розчленованого українського народу. Унаслідок цього постає ціла низка нових видань: «Вечерниці», «Мета», «Нива», «Русалка», в яких уже систематично починають працювати письменники з Наддніпрянської України.

У 1867році з ініціативи та за фінансової підтримки П. Ку­ліша був заснований літературно-науковий часопис «Правда» (1867-1898 pp.), що став фактично єдиним усеукраїнським ви­данням під час реакційних 60-70-х pp. XIX ст. Журнал висвітлю­вав творчість письменників старшого покоління, передруковуючи художні твори та наукові праці П. Куліша, Т. Шевченка, О. Ко- ниського, знайомив із новими письменниками — Іваном Нечуєм- Левицьким, Панасом Мирним, М. Старицьким тощо.

1868 року у Львові засновано товариство «Просвіта», члени якого провадили просвітницьку діяльність з метою національного та культурного відродження українців. Праця просвітян вияви­лася настільки плідною, що вже за кілька років «Просвіта» стала центром, координатором і натхненником процесу відродження не лише у Львові, але й далеко за його межами.

Сподівання літературних і культурних діячів Наддніпрян­ської України на те, що в часи реакції Галичина стане плідним ґрунтом для розвитку літературної діяльності та національного руху, справдилися. Українська ідея, українське слово зазвучали у повний голос на західноукраїнських землях.

4.Піднесення українського руху на початку 70-х pp.

У цей час українофобія потроху починає розвіюватися й укра­їнство знову оживає, уже зосередившись у Києві.

Неабияку користь приносить реалізація культурницьких про­грам українських громад. Навколо Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, створеного в 1873 році, гуртується ціла плеяда визначних українських науковців (В. Ан­тонович, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський). Вони дослі­джують українську історію, філологію, етнографію. Зібраний фольклорно-етнографічний матеріал був надрукований семитом­ним виданням під керівництвом Павла Чубинського.

У сфері музики з'являється перший професійний український композитор — Микола Лисенко.Художнє письменство збагати­лося творчістю таких письменників, як М. Старицький, І. Нечуй- Левицький, Панас Мирний, а в Галичині— І. Франко.У Києві й водночас на степовій України з'являються зародки театру, най- талановитішими митцями якого стали М. Старицький, М. Кро- пивницький та І. Тобілевич.

5.Емський указ

Нове пожвавлення національного руху не могло не привер­нути уваги царського уряду.

За наказом ОлександраII була створена спеціальна комісія, яка мала б виробити стратегію боротьби з українським відродженням. Усі розроблені заходи подавалися до розгляду та затвердження Олександрові IIв німецькому місті Емськ, де в цей час цар знахо­дився на відпочинку. Саме там і був підписаний найреакційніший щодо українства документXIX століття — Емський указ.

На відміну від Валуєвського циркуляра, новий указ не лише забороняв друкування, а навіть ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям». Забороняли дру­кувати й видавати оригінальні твори та переклади, за винятком лише історичних документів і пам'яток; не дозволяли проводити сценічні вистави та читати україномовні твори.

Чим же пояснити той майже панічний страх царської Росії перед усім українським?

У всі часи українська література була пов'язана з життям, соціальними та національно-визвольними прагненнями народу. Народ, який має власну мову та літературу, волітиме здобути не­залежність, намагатиметься створити свою державу.

Побоюючись цього, царський уряд і шовіністично налашто­вані представники інтелігенції репресіями, заборонами та пере­слідуваннями намагалися викоренити навіть згадку про україн­ську літературу як самобутню та незалежну.

6.Становлення нових стильових течій і напрямів

Українська література цього періоду знаменована появою нових стильових напрямів і течій. У 70-80-х pp. XIX ст. на зміну роман­тизмові приходить реалізм і стає панівним стилем кінця XIXст. Реалізм в українській літературі має деякі спільні риси з реалізмом європейських літератур. Це об'єктивне відображення дійсності та оточення героя; обґрунтування дій і вчинків персонажів психоло­гічними й соціальними умовами; правдивість відтворення темних сторін життя, змалювання їх такими, як є, без прикрас, натуралізм (щоправда, натуралізм як стильовий напрям не знайшов істотного поширення у творчості українських письменників). Проте своєрідні властивості української літератури, які відрізняють її розвиток від розвитку більшості літературних європейських народів, також по­значилися на характері українського реалізму. Звернення до на­родних джерел, тривале панування романтичних поглядів зумо­вили те, що романтизм з його захопленням героїзмом минувшини, поетизацією сильних, прекрасних людей козацької доби й надалі співіснував з реалізмом у творчості тогочасних письменників. Саме цим пояснюється своєрідний, етнографічний характер реалізму в українській літературі другої половини XIX ст.

7.Інтенсивний розвиток прози

Панівне місце в літературі 70-90-х pp. XIXст. посідає проза, саме тому українських письменників, які творили в цей час, на­зивають «великими епіками». Прозаїки кінця XIXст. збагатили українську літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому плані.

На відміну від попередників, письменники кінця століття не об­межувалися лише правдивим відображенням народного життя, відтворенням його страждань, а намагалися просвітити народ. У літературі з'являються нові характери та герої, образи «громад­ського діяча» та «борця проти неправди»; змінюється тематика та проблематика творів.

Як і в попередні роки, домінантною темою прози залишається тема селянства. Пояснюється це насамперед забороною царської влади описувати життя соціальних верств, які рідко спілкува­лися українською мовою (інтелігенцію, службовців тощо). Крім того, літератори змушені були орієнтуватися на селянство як єди­ного повнокровного носія української мови. Прозаїки намагалися знаходити нові ракурси висвітлення цієї теми. Так, поступово письменники зосереджують увагу на житті інших соціальних про­шарків — міщанства, службовців, офіцерства, учительства тощо. У повістях Олени Пчілки («Світло добра і любові», «Товаришки»), Б. Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті»), О. Кониського («Семен Жук і його родичі», «Юрій Городенко») виведено образи інтелігентів — діячів культурно-просвітнього руху, «нових лю­дей». Проте висвітлювати життя цих верств було легше представ­никам західноукраїнської літератури, де не існувало офіційних заборон («Лель і Полель», «Для домашнього огнища» І. Франка, «Пропащий чоловік» М. Павликата ін.).

У Галичині поширюється феміністичний рух, зачинателькою якого вважають Наталю Кобринську. З її ініціативи створено «То­вариство руських жінок у Станіславі», що мало на меті популяри­зацію феміністичних ідей. Н. Кобринська порушує проблеми са- мопробудження жінки, виховання її самосвідомості. Неоціненною заслугою письменниці є розвиток «жіночої прози», адже її при­клад заохотив до праці на літературній ниві відомих письменниць: Ольгу Кобилянську, Євгенію Ярошинську, Анну Павлик.

Збагачується українська проза й жанрово. У 70-80-х pp. XIXст. на перше місце серед прозових творів виходять роман та повість. Проте в цей період спостерігається плутанина у визна­ченні жанрової природи твору. Так, наприклад, О. Кобилянська називала свої великі епічні твори «Царівну» та «Людину» оповіда­ннями, хоч насправді вони є романами. І. Франкорозглядав роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «Повію» як «більші оповідання».

Відбувається становлення нових жанрових різновидів по­вісті. Удосконалюється форма компонування життєвого мате­ріалу в епічних творах. На зміну розповсюдженій раніше оповіді, з її описовою формою та нечітко вираженим сюжетом (Григо­рій Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок) приходить розповідь (Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Пантелеймон Куліш). З'являється жанр автобіографічної повісті-хроніки, що має мему­арну форму зображення, до якого звертаються І. Нечуй-Левицький «Над Чорним морем», О. Кониський «Юрій Городенко».

Поряд із оповіданням з'являється новела, нарис, етюд, обра­зок; зароджується поезія в прозі.

Українська проза, гідно представлена І. Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, І. Франком, Б. Грінченком, створила переду­мови для розвитку та нового злету українського слова й стала окрасою світової літератури.

8.Досягнення української поезії

Найвидатніші українські письменники 70-90-х pp. XIX ст. вияв­ляли свій талант і в прозі, і в поезії, і в драматургії. Яскравим свід­ченням такої різнобічної обдарованості є творчість Івана Франка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Бориса Грінченка.

Визначним явищем української поезії цього періоду стали збірка Івана Франка «З вершин і низин» та його лірична поема «Зів'яле листя». Франконе лише збагатив українську поезію тематично, ідейно та жанрово (у його творчості поряд із громадянськими моти­вами з'являються мотиви трагічного кохання, розчарування, сумні­вів), але й урізноманітнив її новими образами, строфами, ритмами та римами, алегорично-символічними тропами.

З поетів-реалістів народницького напряму найвидатнішими є Олександр Кониський («Порвані струни»), Борис Грінченко (ав­тор численних поезій і перекладів), Іван Манжура («Степові думи та співи»). їхня творчість характеризується перевагою громадських тем: «нещастя й сучасні злидні» селянства, соціальний і націо­нальний гніт, заклики до праці на користь рідного народу. Що­правда, у цих творах публіцистика бере перевагу над мистецтвом.

Громадянські мотиви переважають й у творчості Павла Гра- бовського. Життєвий і літературний шлях поета виявився надзви­чайно тернистим (20років з відведених йому 38-ми він провів під наглядом поліції, в ув'язненнях та на засланнях). Поезія Грабов- ського просякнена справжньою, щирою любов'ю до рідного краю та народу; у своїх збірках «Пролісок», «З чужого поля», «Доля» він не обмежується розповідями про недолю та злидні народні, а викриває причини насильства, створює образи мужніх борців, здатних виступити проти кривд, утисків і беззаконня. Тому цілком зрозумілі антидекадентські настрої Грабовського як поета-аскета, поета-громадянина. Він виступав принциповим противником так званої «чистої поезії» з її індивідуалістичними рисами, з естетич­ними вимогами, милуванням, захопленням красою природи. І хоч у літературному доробку Грабовського є зразки прекрасних лірич­них поезій, проте перевагу він віддає все-таки громадянським мо­тивам. На його думку, «штуки для штуки» (тобто мистецтва за­ради мистецтва) немає й не може бути в дійсності». Програмним твором П. Грабовського стала поезія «Я не співець чудовної при­роди», яка є визначальною й для всієї творчості поета. Він дово­дить, що митець не може бути осторонь від суспільно-політичного життя, його творчість покликана служити народові, П. Грабов- ський є найтиповішим представником поета-громадянина в крас­ному письменстві 70-90-х pp. XIXст.

Визначний лірик, поет-філософ, поет-громадянин Володимир Самійленко насамперед цікавий для нас своїми сатиричними пое­зіями («На печі», «Патріотична праця», «Ельдорадо» тощо). У його творах правдивий, чистий, подекуди ущипливий гумор переростає в гострий сарказм, коли висвітлюються вади україн­ських «запічних» патріотів, що дбають про громадянські справи лише подумки, лежачи на печі та зв'язавши «свій язик, щоб ко­хати безпечно ідею»:

Кожна піч українська —фортеця міцна:

Там на чатах лежать патріоти...

(«На печі»).

Привертає увагу творчість Якова Щоголева (збірки «Ворскло», «Слобожанщина»). У його поезіях, писаних чистою, народною мовою, постають давні звитяги козацтва, героїчне минуле запо­рожців. Ранні твори Щоголева романтичні, а в пізніших —по­рушуються соціально-громадянські проблеми.

Переклади М. Старицького та Б. Грінченка (переважно пое­зій XIXст.) не лише долучали українців до світової культури, а й заперечували концепцію М. Костомарова про українську літе­ратуру як літературу «для домашнього вжитку». Завдяки поетам- сподвижникам складних і суперечливих 70-90-х pp. XIX ст.укра­їнська поезія розвивалася, готуючи підґрунтя для нечуваного злету віршованого слова на початку нового століття.

9. Роль драматургії в українському

літературному та культурному житті

Доля українського театру така ж складна й терниста, як і доля української літератури та мистецтва взагалі.

Старий театр, самобутній, наближений до народу (театр шкіль­ної драми та трагікомедій, театр інтерлюдій і вертепу) пережив свої найкращі часи ще до зародження нового українського пись­менства. Зачинателі нової української літератури — Іван Котля­ревський, Григорій Квітка-Основ'яненко — робили спроби поно­вити український театр, убираючи драматичні твори в сучасні форми, використовуючи теми із селянського життя, живу на­родну мову, український колорит, народні пісні. Але замалий репертуар і випадковість, спорадичність вистав мандрованих українсько-російсько-польських труп, що мали на меті розважити українських магнатів і догодити їм, аж ніяк не сприяли розвит­кові українського театру.

Перші спроби відродити національний театр з'являються лише в 60-х та 70-х pp. ХІХст. У 1873-1874 pp. Марко Кропивниць- кий з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а1876 року створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спри­чинив майже п'ятирічний вимушений «антракт» у розвитку на­ціонального театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п'єс був переглянутий, унаслідок чого теа­тральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити.

Вісімдесяті роки на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького.

10січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Ста­рицький. На утримання трупи він використав усі гроші з про­дажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, подвоїти хор, створити власний оркестр, підвищити платню акто­рам. Уже восени в Єлисаветграді Старицький створив українську професійну трупу, до якої ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі — Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Панас Сак- саганський (псевдонім від назви місцевої річки Саксагань), Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані «корифеями українського театру».

Трупа М. Старицького мала величезний успіх у глядачів, особ­ливе захоплення викликала гра М. Кропивницького та М. Зань- ковецької. Своїм успіхом корифеї мали завдячувати й творчому співробітництву з відомими композиторами: П. Ніщинським (ав­тором «Вечорниць», «Назара Стодолі»), К.Стеценком, М. Лисен­ком. Неоціненними є внески в становлення театру М. Старицького та М. Кропивницького. Старицький виступив проти розважальної ролі театру та спотвореного зображення українського мужика як недоумкуватого й п'яниці. Саме він уперше вивів у водевілі на по­сміховисько не мужика, а панів. М. Кропивницький — «україн­ський Мольєр» —був майстром реалістичної гри, противником зовнішніх ефектів, позування, клоунади. У роботі з акторами Кропивницький-режисер вимагав простоти, життєвої правди, психологічного розкриття образу.

Умови, у яких доводилося працювати акторам, були жахливими: українські трупи не мали своїх постійних приміщень і змушені були вести мандрівне життя; україномовні спектаклі без дозволу губер­наторів та градоначальників не мали права на постановку; в один вечір обов'язково треба було зіграти п'єсу ще й російською мовою, до того ж на стільки актів, що й українська. Це не лише фізично й морально виснажувало акторів, а й відлякувало глядачів.

Негативним явищем було й постійне роздроблення театральних труп. Під тиском зовнішніх обставин 1885 року трупа М. Стариць- кого розпалася на дві частини. На чолі однієї лишився М. Стариць­кий, на чолі другої (з більшою частиною корифеїв) став М. Кро- пивницький, а 1888 року, після нового поділу, з'явилася ще одна трупа — М. Садовського. Інтерес широкого загалу до українського театру викликав до життя безліч малих труп: у 90-х pp. ХІХст. їх налічували вже близько ЗО.

Нелегкою була доля митців української сцени, їм доводилося ждати та жертвувати собою задля розвитку національного театру. Тяжкі умови праці, боротьба за виживання, тривалі судові процеси підірвали здоров'я М. Старицького, призвели до повного банкрут­ства. Марія Садовська-Барілотті, виснажена голодом і хворобою, померла на сцені; Іван Карпенко-Карий, відбувши три роки за­слання, увесь час перебував під наглядом поліції; Марко Кропив- ницький після струсу мозку від навмисно спущеної на київській сцені на нього завіси почав глухнути, а під старість зовсім утра­тив слух. Проте саме наполеглива сподвижницька праця видатних режисерів й акторів дала змогу не лише вистояти й утвердитися українському театру, а й вивела його на світовий рівень.

Український етнографічно-побутовий театр мав величезний успіх. Мистецтво ансамблю, органічний такт у виставах слова й пісні, чудове знання та яскраве відтворення національного по­буту, відданість принципам історичної правди й народності — надбання українського національного театру.