АВАНГАРДНІ ТЕНДЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ 1920-х pp. МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО - ПОЕТ-ФУТУРИСТ. УРБАНІСТИЧНІ МОТИВИ ЛІРИКИ («БАЖАННЯ», «МІСТО», «ЗАПРОШЕННЯ»)

Мета: ознайомити одинадцятикласників з авангардними тенденціями в українській поезії 20-х років XX ст., дати поняття «футуризм», охарактеризувати постать М. Семенка в українській літературі, обґрунтувати його значення для розвитку української поезії, шлі­фувати вміння школярів виразно й усвідомлено читати вірші, виокремлювати основні мотиви, го­ловну думку, характеризувати настрій, ритм, роз­вивати експериментаторські, пошукові здібності учнів, виховувати високі морально-етичні риси прос­тої людини. Тип уроку:вивчення нового матеріалу.

Обладнання: портрет Михайла Семенка, роздатковий матеріал «Література в таблицях і схемах», поезії поета.

ПЕРЕБІГУРОКУ

I.                  Організаційний момент.

Мотивація навчальної діяльності учнів

II.                Оголошення теми й мети уроку

III.              Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Повідомлення учня

Український поетичний авангард кінця XX ст.

Зародився авангард у роки Першої світової війни, набувши бурхливого розвитку в різних видах мистецтва, і відтоді активно заявляє про себе.

Авангардизм у літературі — це явище, що виникає періодично як реакція на певні процеси в суспільстві та самій літературі. Це течія модернізму, його складова частина. У західноєвропейській літературі авангард після 20-х років активізувався в 60-ті pp.; у 80-90-ті pp.— у російській і українській літературах. Авангар­дизм виявився в певні періоди творчості Б. Брехта, П. Неруди,

Д. Бурлюка, В. Маяковського, Й. Бехера, М. Семенка, Гео Шку- рупія, В. Поліщука. У 20-ті pp. в Харкові існувала літературно- мистецька група «Авангард», очолювана В. Поліщуком.

Передумовою зародження літературного авангарду є кризові періоди розвитку мистецтва, що застоюється, костеніє, тобто певний напрям або стиль вичерпують свої художньо-виражальні засоби й заважають розвитку літературного процесу в цілому, тому виникає нагальна потреба зруйнування попередніх естетичних систем, розчищення місця для зародження нових художніх явищ.

Поетичний авангард ставить перед собою завдання — різке відмежування від старих, віджилих традицій і докорінне онов­лення поетики на всіх рівнях: проблемно-тематичному, мовно­стильовому, жанровому, формальному. На цьому наголошують майже всі дослідники авангардизму (А. Погрібний, JI. Таран, В. Пахаренко, В. Моренець, Н. Білоцерківець та ін.). Наприклад, В. Моренець у статті «Сучасна українська лірика: модель жанру» пише: «Програмний постулат авангарду — це агресивність щодо традиції, поза якою він насправді позбувається всякого смислу». Суголосну думку в статті «Нарис української поетики» висловлює й В. Пахаренко: «Це мистецтво протесту і руйнування». Отже, авангардизму в літературі належить санаційна (очищувальна) роль.

В українській поезії XX ст. можна вирізнити три хвилі роз­витку поетичного авангарду. Перша хвиля — це так званий істо­ричний авангардизм 1910-1930 pp., представниками якого були Валерій Поліщук, Михайло Семенко, ранній Микола Бажан. Він був покликаний до життя гострою необхідністю очистити україн­ську поезію від застарілих тенденцій — консервативності, хуто­рянства, народницьких ідей, що в першій третині XX ст. галь­мували художні пошуки митців. Проте на початку 1930-х pp. усі естетичні здобутки поетів-авангардистів були нівельовані під тис­ком репресій і засилля соціалістичного реалізму як «єдино пра­вильного творчого методу».

Друга хвиля — творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського), що також містить певні вияви авангарду.

Третя хвиля — це так звана «нова хвиля», постмодернізм — відродження авангардизму в кінці 1980-х — на початку 1990-х pp. Представники цього стильового напряму: угрупування «Бу-ба-бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Іранець), «Про­пала грамота» (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садовський); «Нова деґенерація» (Іван Андрусяк, Іван Цнпердюк, Тетяна Майдано- вич, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, Євген Пашковський).

2. Розповідь учителя (учні в ході розповіді складають конспект)

Представник авангардного мистецтва початку XX століття, єдиний, хто виступив і поетом, і теоретиком українського футу­ризму, Михайль Семенко був трагічною і надзвичайно яскравою постаттю української літератури, невиправдано забутим у часи монополії «соціалістичного реалізму».

Михайль Семенко (Михайло Васильович) народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати — Марія Проскуріна — була письменницею й прище­пила любов до літератури ще в дитинстві.

Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченні — в Курському реальному училищі. 1911 року всту­пає до Петербурзького психоневрологічного інституту. Закін­чивши дворічні загальноосвітні курси відомого педагога А. С. Чер­няева, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета.

Поетичним дебютом М. Семенка стала збірка «Prelude» (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, мило­звучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, М. Семенко «співав таким же соло­вейком, як і інші». Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій у російській літературі, нових творчих напрямів — модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, від­кидає як безперспективний модерністський напрям і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час були росій­ські поети-футуристи.

1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак із почат­ком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але в 1914 році затримується у Владивостоці).

З 1916 до 1917 р. служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП (б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917 p., саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним із ватаж­ків відродження й розвитку національної літератури.

Його поезії (друковані ще в «Українській хаті») і збірка «Prelude» імпонували українським «модерністам». Але поет, вва­жаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями й хатянами.

Футуристичний етап творчої еволюції М. Семенка започат­ковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок «Дерзання» та «Кверо-футуризм» (1914). Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов'язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканоні- зації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. Шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті.

М. Семенка приваблює «краса пошуку», «динамічний лет». Переймаючись долею національного мистецтва і України, він у той же час пише твори дуже далекі, або й узагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують пред­ставники майже всіх літературних течій. З формального боку, творчість М. Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об'ємний, але саме з ним пов'язаний великий скандал: «Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись»,— іронізував з цього приводу згодом Семенко.

Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще в 1915 р. він пише цикл «Крапки і плями», започатковуючи ним «другий період» своєї творчості, позначений відчутним впли­вом імпресіонізму (цикли «Осіння рана», «П'єро кохає»). Це дає поштовх до спроб модернізації традиції лірики.

Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду — «Кондуктор», «Ніч», «Заплети косу міцніш!». Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтерева. Творчий доробок цього періоду дуже плідний — збірки «П'єро здається» (1918), «П'єро кохає» (1918), «Дев'ять поем» (1918), «Дві поезофільми» (1919). Варто зазначити, що нахил до імпре­сіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П'єро — ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. Перший том пов­ного зібрання М. Семенка має назву «Арії трьох П'єро». Третій «П'єро» — збірка «П'єро мертвопетлює» (1919) — повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної.

Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух у мисте­цтві, видає «Універсальний журнал» (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал «Фламінго», у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), «Альманах трьох» (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число «Катафалка искусства» та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебю­тували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Янов- ський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодич­них виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домі­нуючою темою Семенка-футуриста.

Своєрідність урбаністичної тематики Семенка, яка вирізняє його з-поміж усіх інших футуристів, полягає у введенні до тек­сту твору науково-технічної термінології, розмовно-побутової лек­сики, синтаксичних ускладнень, а також у майстерному переході від узагальненого до конкретних образів-елементів міста («Ліх­тар», «Тротуар», «Вулиця»). В. Коряк з цього приводу зауважив, що М. Семенко всією творчістю «Споруджує в українській поезії культ урбанізму». Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи «Ударна група поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (Асоціація панфутурис- тів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. Заради літератури він навіть жертвує відповідальною партійною посадою, для чого взагалі виходить із партії.

1922 р. він проголошує панфутуристичну теорію, за якою кла­сичне «академічне» мистецтво, досягнувши вершини розвитку, починає агонізувати. А тому, каже Семенко, не треба чекати, поки воно відімре, треба деструктурувати його, аби з уламків сконструювати нове — метамистецтво (надмистецтво).

1924 р. виходить ще одна збірка — «Кобзар», у якій були зібрані твори поета 1910-1922 pp. У протиставленні Шевченко- вому «Кобзареві» — намагання показати суть різниці між літера­турами XIX і XX ст. Нові книги М. Семенка мають назви «Степ»

(1927)    ,           «Маруся Богуславка» (1927), «Малий Кобзар і нові вірші»

(1928)    —поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поезії, хоча поруч із ними знаходимо й традиційні віршові форми («Океанія», «Туга», «Атлантида» тощо).

Кінець двадцятих років. Комуністична машина все більше й більше тисне на творчу свободу поета, примушуючи викону­вати замовлення на соціальну тематику. Як і В. Маяковський, М. Семенко змушений вдатися до створення функціональної поезії (збірник «З радянського щоденника»), що по суті є схе­матичним переказом газетного тексту, віршованими лозунгами та агітками: «Писать про активність я мушу, забувши про люд­ську душу».

У цей час футуризм як літературний напрям зникає. Він вичерпав себе як система ідейно-естетичних настанов, а цікаві елементи його поетики були відкинуті задекларованими проле­тарською літературою естетичними принципами, як шкідливі та антирадянські. Примушений ідеолого-політичною системою «зректися» футуризму, М. Семенко поступово відходить від літе­ратурного процесу. Аби якось засвідчити свою належність до пое­тів, він ще пише принизливий вірш «Починаю рядовим», який був сприйнятий критикою як свідоцтво остаточного краху футу­ризму, що й засвідчив сам лідер цього напряму.

Частково вихід із скрутного становища М. Семенко знаходить у звертанні до жанру памфлету та віршів гострого соціального зна­чення, що імпонувало його гострослів'ю й дотепності. 1930 року виходить збірник памфлетів та віршів М. Семенка «Європа і ми», в якій іронія автора межує з сарказмом.

Збірка публіцистичних віршів «Міжнародні діла» (1933) за ідейно-тематичним наповненням уже нічим не відрізняється від літератури колег: «як усі, М. Семенко прославляє СРСР та викри­ває націоналістичний світ». Єдиний твір, що заслуговує на більш пильну увагу,— поема «Німеччина» (1936), у якій автор у гостро сатиричній формі порушує проблему загрози фашизму. Ідейні та художні цінності поеми свого часу відзначив Ю. Смолич: «Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письмен­ник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого жит­тєвого досвіду».

23 квітня 1037 року в Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. У зв'язку з тим, що поет меш­кав у Харкові, а до Києва часто навідувався, було навіть підготов­лено два ордери на його арешт. Семенка звинуватили в «актив­ній контрреволюційній діяльності», і надломлений морально й фізично письменник, як свідчать протоколи допитів від 4, 7, 8 травня 1937 року, «зізнається» в усіх пред'явлених обвинува­ченнях: спроба скинути Радянську владу в Україні за допомогою німецьких фашистів та ін. Зізнання він написав під диктовку уповноваженого Кімова на ім'я Начальника НКВД УРСР Леплев- ського 4 вересня 1937 року.

23 жовтня 1937 року було винесено вирок — розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

3. Словникова робота

Футуризм — авангардний напрям у літературі й мистецтві, що розвинувся на початку XX століття в основному в Італії й Росії.

У живописі й скульптурі італійській футуризм став предте­чею багатьох наступних художніх відкриттів і течій. Так, Боч- чоні, який використовував у своїй роботі одразу кілька матеріалів (скло, дерево, картон, залізо, шкіру, одяг, дзеркала, електричні лампочки й т.д.) став попередником такого сучасного на сьогодні напряму в мистецтві, як поп-арт. У своїх футуристичних роботах Балла прагнув до об'єднання форми, кольору, руху й звуку.

На світогляд футуристів великий вплив мали філософські погляди Ніцше з його культом «надлюдини» та Бергсона, який стверджував, що мозок може осягати все закостеніле й мертве.

Футуризм — це мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки футуризму: по-перше, нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. Психо­логізм оголошується анархізмом. Психологізм—характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа — пізнай машину. По-друге, для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, отже — футуристи вживали такі принципи динамізації («прискорення») свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висува­ється дієслово. Футуризм — це тотальне заперечення, у тім числі й естетства. Музикою міста вважався шум міста. Панувала пое­тизація потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори на шпалерах.

До Першої світової війни футуризм в індустріально відста­лій Україні не мав сприятливого ґрунту. Але вже 1913 р. лідер українського футуризму Михайль Семенко видав збірку поезій «Prelude», а 1914 р.— «Дерзання» і «Кверо-футуризм»; за роки революції він видав ще 8 збірок. Він був засновником низки українських футуристичних угруповань і журналів: «Флямінґо» (1919-1921), «Аспанфут» (1921-1924) у Києві, а після переїзду до Харкова журнал «Нова ґенерація» (1928-1930). Під тиском панівної комуністичної ідеології журнал змушений був стати бойо­вою трибуною «пролетарського мистецтва» й від деструкції пере­йти до пропаганди конструктивізму й супрематизму (низку статей надрукував у «Новій ґенерації» К. Малевич), а потім був зовсім заборонений. До «Нової ґенерації» належали, крім М. Семенка, поети Гео Шкурупій, Олекса Близько, М. Скуба та ін., теоре­тик О. Полторацький. Деякий час під впливом футуризму був Микола Бажан. Близько до футуризму стояв Валер'ян Поліщук, що на футуристичній основі намагався створити власний напрям «динамічного спіралізму». Футуристи не мали такої видатної пози­ції в українській літературі своєї доби, як символісти чи неокла­сики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством. «Нова ґенерація» пропагу­вала модерні західноєвропейські напрями (дадаїзм, сюрреалізм), що суперечило настановам офіційної критики, і журнал пере­став існувати ще до загальної ліквідації літературних організа­цій у 1932 р.

Крім згаданих, існували ще й менші локальні гуртки футурис­тів: у Харкові «Ком-Космос» (1921), в Одесі «Юголіф» (з участю місцевих російських футуристів), у Москві «СІМ» («Село і місто», 1925), що об'єднувало українських письменників у РСФСР. Орга­нами футуризму в 1920-х pp. були ще «Семафор у майбутнє», «Катафалк искусства» (російською мовою) і «Гольфштром».

Деструкція — руйнування структури будь-чого.

Період панфутуризму у творчій біографії Михайля Семенка пов'язується, перш за все, з надзвичайно плідною діяльністю в плані розробки теоретичного підґрунтя нової течії. Перебува­ючи в контексті актуальної на той час тези про смерть мистецтва, Михайль Семенко формулює свою теорію «деструкції» світового мистецтва й розуміння футуризму, як перехідної ланки від мис­тецтва минулого до майбутнього. Процес розкладу світового мис­тецтва, його деструкція, має, на думку М. Семенка, змінитися конструктивним процесом формування нової культури.

«Матеріал поезії — слово як таке — підпало під енергій­ний процес деструкції... Слово розкладене й використане з усіх боків — як поняття, символ, образ, фарбова пляма, тональний звук і, нарешті, як прозаїзм»,— писав наприкінці 20-х років минулого століття керманич українського футуристичного руху Михайль Семенко.

Його «деструкція» насправді виявляється в небагатьох віршах- маніфестах, покликана прагненням здійснити велику справу — вивести українську літературу, що загрузла в «селянському дис­курсі», на європейський, світовий рівень. Футуризм Семенка переслідує не так мистецькі, як патріотично-просвітницькі цілі — і саме цим він найбільш цінний для вітчизняної літератури, як перша спроба створити щось не «українське», а «літературне».

4.                 Виразне читання вірша «Місто»

5.                 Бесіда з учнями

•                   Опишіть свої враження від прослуханої поезії. Ще експери­мент зі словом, звуком)

•                   У поезії визначте, які образи (зорові чи слухові) переважа­ють? Прокоментуйте свій вибір. (Звуки справді відобража­ють поспіх, шум, гамір, суєту великого. Гримкотить транс­порт, шумлять заводи, йдуть дими, а люди живуть своїм життям — кохають, хворіють, радіють)

6.                 Читання віршів «Бажання», «Запрошення»

7.                 Аналіз творів

Коментар до виучуваних поезій

Провідним поетичним образом у поезії М. Семенка є місто. Його він оспівував у кількох поезіях з однойменною назвою. Ці твори мають другу назву за першим рядком: «Вдихаю я тонку отруту...», «Блимно і крапно», «Сонце освітлювало...», «Зойк- но вплітали...», «Вечір подощовий...», «Місто мокре», «Ось те сте...». А також у віршах із надзвичайно промовистими назвами, що відображають міську атрибутику: «Будинки», «Тротуар», «Улиці», «Асфальт», «В кафе». Михайло Семенко захоплюється міськими пейзажами, із задоволенням удихає запах бензину, обожнює швидкий рух, який він називає «життєрухом», любить посидіти з друзями в кав'ярні, сходити в кіно, яке входило тоді в моду. У поезії він головним критерієм вартості вважає оригі­нальність думки й словесну гру. Навіть із назв творів Михайла Семенка можна зрозуміти, що він є прихильником неологізмів. Про значення багатьох таких слів читач легко здогадується, а над деякими доводиться задуматись. Твори М. Семенка три­мають читацьку думку в постійному напруженні, тому їх цікаво читати й аналізувати.

Візьмімо, наприклад, вірш «Бажання». Тільки такий оригі­нальний митець, як Михайло Семенко, міг поставити таке без­глузде, на перший погляд, запитання:

•                   Чому не можна перевернути світ?

•                   Щоб поставити все догори ногами?

Виявляється, що подібне «бажання» М. Семенко може здій­снити сам, і не знайдеться сміливця, хто посмів би йому заперечити. Перевертання світу, здійснене ліричним героєм поезії М. Семенка, виглядає дещо дивним. Він стягує місяця й дає йому «березової каші», роздає дітям зірки замість іграшок, а служниці Маші дарує весняні берези, щоб її покохав Петька. Михайло Семенко любить постійні зміни, постійну динаміку, Його не влаштовує навіть сама природа, він називає її «балаганом» і прагне, щоб її «чорти вхопили», адже його «бажання» неможливо виконати.

Вірш «Запрошення» — це звернення до прийдешніх поко­лінь. Поет усім тим, хто хоче його «духа визвать» обіцяє пока­зати безліч світів «оригінальних і капризних», безліч шляхів, а також відчинити замкнуті двері. Михайлові Семенку вдалося перемогти «всі стихії й дощі», тому, звичайно, прогулятися з ним уночі було б цікаво.

Таку ж цікаву прогулянку обіцяє поет і в другому вірші з ана­логічною назвою «Запрошення». Цього разу він пропонує підня­тися на Батиєву гору, бо там « гарно », « симпатично й різнобарвно ». Поет знає, що дехто дивиться на футуристів «як на звірів», проте він хоче подолати таке несправедливе ставлення з боку суспіль­ства до нього і його друзів, прагне довіри й доброзичливості з боку читачів, він пише:

Люди ми сильні, молоді, сміливі — Не боїмось нікого й бажаємо усім добра.

• Визначте образ ліричного героя вірша «Бажання». (Ліричний герой горить бажанням перетворити світ, він уявляє собі, що все буде раціонально, з користю: зорі — дітям, барви — гар­ній дівчині, щоб її покохав хлопець. Герой сповнений радості життя, яку дає природа— гамірливий ярмарок, і напівіро- нічно, напівжартівливо скаржиться, що в неї немає ладу, якого б йому хотілося)

8. «Відкритий мікрофон»

(спонукання до висловлення власної думки)

Прослухавши поезію «Запрошення», бачимо, що ліричний герой уявляє себе духом із потойбіччя. Він говорить про те, наскільки життя таємниче й загадкове, скільки в ньому доріг, котрі треба подолати, який різноманітний у людини вибір. Пі­знати оте буття й небуття — це дійти «до останнього пункту», від­чинити «двері замкнуті». Не кожний на це зважиться, адже чека­ють на мандрівника «всі стихії й дощі». Прогулятися в пітьму, спробувати осягнути таємниці життя й запрошує читачів поет разом зі своїм ліричним героєм.

•                   Уявіть, якими репліками могли б ви обмінятися з ліричним

героєм поезії під час «подорожі в пітьму»?

•                   Висловіть свої погляди на життя та його вибір.

IV.              Закріплення вивченого матеріалу

1.                 Рольова гра

Від імені письменника розказати про такі етапи його життя:

•                   здобуття початкової освіти;

•                   перший поетичний дебют;

•                   другий період творчості;

•                   активна участь у суспільному житті літературної України.

2.                 Виступ учня-«дослідника» («У світі цікавого» — див. додаток)

3.                 Робота з термінами

Для характеристики авангарду в українській поезії 1920-х років виберіть відповідні терміни й поясніть їх значення:

•                   футуристичні угрупування;

•                   бароко;

•                   урбаністичні мотиви лірики;

•                   літературні організації;

•                   авангардні тенденції;

•                   імпресіонізм.

V.                Домашнє завдання

1.                 Вивчити біографію М. Семенка.

2.                 Уміти аналізувати твори письменника.

3.                 Підготувати повідомлення про неокласиків.

Додаток до уроку

У світі цікавого (виступ учня-«дослідника»)

Азіатське походження Михайла Семенка — факт загальнові­домий. Анатоль Петрицький залишив нам словесний і акварель­ний портрети лідера українського футуризму: «І ось Семенко. Це людина малого зросту, і під час зустрічі з ним перше, що кидається в очі, це величезна шевелюра волосся, покрученого, як в негра. Коли ви довго приглядаєтеся до нього, помічаєте пару косих очей китайця,— я думаю, що пояснюється це тим, що його мати довгий час жила як не в Японії, так у Владивостоці. Одягався Семенко завжди зі смаком, костюм, що він його найбільше поважав, був світло-сірий і мав на собі плями,— такий, який часто носять бувші греки і турки в екзотичних кафе Одеси. Я і зараз уявляю,

як живого, Семенка в багатолюдному кафе, в сірому костюмі, без комірця, що їсть рахат-лукум і п'є кофе по-турецькому.

На стінці проти мене висить портрет улюбленого мого поета Пушкіна, роботи маляра Кіпренського... Я кинув поглядом і помі­тив — так, він мені нагадує Пушкіна,— такий, зріст, ніс, чуб — тільки у Пушкіна очі круглі, а в Семенка косі-прекосі...».

А ось і автопортрет М. Семенка: «...обличчя його вміщало в собі риси всіх націй і рас, що його волосся було чорне, як вугілля шахт, а очі блищали вогнем татарських ватр, скитських вогнищ та юпітерами європейських ательє...».

Таким бачимо М. Семенка й на інших портретах та шаржах, а також на світлинах...

Звичайно ж, окремі факти зі словесного портрета поета по­требують уточнення: мати поета, письменниця Марія Проску- рівна, не була ні в Японії, ні у Владивостоці (у Владивостоці був сам М. Семенко), доречні в портреті згадки турків, кави по-турецькому, бо прапрабабусею М. Семенка по батьковій лінії була турчанка, привезена прапрадідом із Криму — звідси оче­видно, оті «косі-прекосі очі...».

У Владивостоці Михайль Семенко опинився в кінці 1914 р. під час Першої Світової війни, тут він служив армійським теле­графістом.

Перші враження від Владивостока М. Семенко описує у вірші «Море чуже» (1915):

Чужого моря хвилі сині І струмкість падаючих скель Застигли в серці моїм нині Край мармурових стель Невже чужий цей рідний вітер І сопок сірих смілий ряд? Мені не сниться й досі Дніпр І не приваблює назад.

Владивосток для М. Семенка якийсь час зберігатиме оцю екзо­тичність, він час від часу береться описувати у віршах бухти, береги, просто гори. Сприйняття далекого краю, далекого міста змінюється тоді, коли в поета з'являється кохана (її звати Лідія Горенко, вона згодом стане дружиною М. Семенка й народить йому двох дітей). Свідченням цієї зміни стає вірш «Місто над бухтою» (1916).