Урок № 2

Тема. Усна народна творчість. Процес виникнення фольклору. Багатство і розмаїття українського фольклору (повторення і узагальнення вивченого). Види родинно-побутових пісень

Мета: розкрити роль фольклору в житті українського народу, повторити та узагальнити вивчене про багатство і розмаїття української народної творчості, навчити учнів розрізняти види родинно-побутових пісень, аналізувати їхні тексти, виховувати усвідомлення значення давньої культурної спадщини свого народу.

Обладнання: збірки усної народної творчості, портрети українських фольклористів,таблиці.

 

ХІД УРОКУ

 І. Організаційний момент

 ІІ. Актуалізація опорних знань.

1. Бесіда за питаннями

 - Що вам відомо про пісню як жанр народної творчості?

 - Хто були творцями пісень, з якою метою вони складалися?

 - У чому полягають особливості написання пісень? Яким чином вони розповсюджувалися?

 - Як пісня пов’язана з життям народу? Чому її вважають бездонною душею українського народу, його славою?

 - Які пісні ви полюбляєте? Хто є їх виконавцями?

 - Хто такі кобзарі? Назвіть з них відомі вам.

 - Визначте народні пісні, які найчастіше виконуються по радіо, телебаченню? В чому їх популярність?

— Поясніть, у чому відмінність усної словесності від книжної літератури.

2. "Квітка знань".

Учні отримують картки -"пелюстки", на яких написані визначення, що стосуються фольклору чи літератури або обох цих видів словесного мистецтва. Вони повинні скласти із цих "пелюсток" дві "квітки": одну — з буквою "Л" у центрі (література), другу — з буквою "Ф" (фольклор).

(Матеріал для вчителя. На картках записуємо такі визначення:

а) творчість колективна;

б) філософська лірика;

в) прізвище автора твору відоме;

г) передається в письмовій формі;

ге) історичні пісні;

д) прислів'я та приказки;

е) усна народна творчість;

є) літописи;

ж) зображає життя за допомогою словесних художніх образів;

з) поділяється на три роди: епос, лірика, драма.

Правильні відповіді:Л: б, в, г, є, ж, з. Ф: а, ге, д, е, ж, з.

 ІІІ. Оголошення теми, мети уроку.

 Мотивація навчальної діяльності

IV. Пояснення нового матеріалу

1.                Процес виникнення фольклору. Слово вчителя

Фольклор (анг. folk — народ, lore — знання, мудрість) — сукупність різних видів і форм масової словесної художньої творчості; усні народні твори.

Це поетичне мистецтво слова твориться за особливими, специфічними законами усної передачі від покоління до покоління. Ми ніколи не дізнаємося, хто був автором першої колядки або весільної пісні, чий гострий розум породив влучне прислів’я, яка мати проспівала першу колискову, кому належать перші варіанти дум...

 І пісні, і думи з часом то скорочувалися, то подовжувалися, то перероблялися, то з’єднувалися з іншими такими ж творами. Нема однозначної думки щодо визначення фольклору. Існує два тлумачення. Одна західна, друга – східна, або ж європейська і східна. І одна і друга визнають, що фольклор – це народна творчість. Бо саме слово фольклор, що на початку 19 ст. уперше вжив англійський вчений Увільям Томс. Виходячи із його складників, фольк – що означає народ, та лос – в значенні мудрість. Слід перекладати як народна мудрість. Інтерес до народної творчості у світі існував давно. Стародавні греки та римляни записували фольклор із 7ст. до н. е. шведи були другими у цьому процесі. Їхні записи саме датуються 21ст., але фольклор, як предмет науковий почав вивчатися із 19ст. Із того часу почали записувати систематично і український фольклор. В Україні першими фольклористами були письменники, тож зрозуміло, що їхній інтерес стосувався слова, тобто усного або словесного фольклору. Тому важко входило в українську наукову практику «фольклор». Більше його називали усною народною творчістю.

У різних жанрах українського фольклору, особливо обрядового, казкового, дослідники простежують відгомін побутово-звичаєвих відносин родового ладу, реалій укладу життя, суспільного устрою, історичних подій часів Княжої Русі, татаро-монгольського лихоліття, пізнього середньовіччя, епохи литовсько-польського поневолення України, козаччини, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземного уярмлення за свободу і незалежність. Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, характерні аспекти, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, настрої, сподівання саме того часу, коли ці твори збиралися, записувалися з живого народного побутування.

Художні прийоми фольклору: звертання, діалог порівняння, епітети, слова зі зменшувально-пестливими суфіксами, гіперболи, вислови-порівняння.

1.2. Специфічні ознаки фольклору:

 • відображення життя, праці, боротьби трудового народу в різні історичні епохи;

 • вираження його світогляду, моралі, інтересів, мрій, оцінки різних суспільних і побутових подій та явищ, вчинків людей;

 • соціальна значимість творів;

 • колективний характер творення;

 • усне зберігання й поширення;

 • варіантність текстів;

 • анонімність;

 • порівняно невеликий обсяг;

 • ідейно-тематична єдність усіх фольклорних творів;

 • простота і ясність стилістики;

 • строга послідовність композиції;

 • повторюваність;

 • переважання дієслівних рим.

2. Особливості родинно-побутових пісень

До родинно-побутових пісень належать родильні та весільні пісні, поховальні голосіння.

2.1. Ідейно-тематичний зміст родинно-побутового циклу пісень (загальна характеристика).

 Вони охоплювали найважливіші події і явища з родинного життя селян, з винятковою повнотою відображали їхню психологію, погляди, мораль. У них немає чітко виражених «трудових сюжетів», розповідей про важку працю, але зображення подій ведеться на фоні трудового життя, що надає їм життєвої правдивості.

 Найбільшу частину українських побутових пісень становлять пісні про кохання, в яких відтворено багатогранність людського життя, розкрито світ людських переживань.

 Пісні про кохання відбили високі моральні якості трудової молоді. Щирість, довіра, взаємоповага, радість кохання, гіркота вимушеної розлуки, туга за коханою, зрада — ось основні мотиви, що проймають ці пісні.

 Головними персонажами пісень про кохання є хлопець і дівчина, а характер стосунків між ними, їхні почуття і переживання визначили зміст творів. Від імені цих героїв і складались пісні. Найповніші і найпоетичніше в піснях зображено дівчину, її щасливе та нещасливе кохання. Образ її постає з поетично ніжних характеристик: вона «красна», «серденько», «вірная», «чорнобрива», у неї «брови як шнурочок», «личко, як яблучко». Аналогічно змальовано й хлопців.

 Вірність у коханні була найвищим ідеалом у стосунках молоді, мірилом чеснот, які народ ставив вище за золото й срібло, вище від багатства.

 Характерною рисою пісень про кохання є їх драматизм. Він найчастіше визначався суспільними умовами — перешкодою взятии шлюб через майнову нерівність. Заможні батьки не дозволяли своїй дочці йти за убогого, син багатіїв не міг одружитися з бідною.

 Причиною розлуки могли бути і підступні наклепи лихих людей: недобрих сусідів чи подружок. Часто розлучались пари і через підступність суперниць. Закохані наполегливо борються за своє щастя, прагнуть перебороти всі перешкоди.

 У піснях про кохання охоронцем морально-етичних норм поведінки молоді найчастіше виступає мати. Вона застерігає дочку від помилок, не пускає до козака-гультяя, а сина до дівчат, які вміють чарувати.

 Серед пісень про кохання часто натрапляємо на такі, в яких розповідається про чарування дівчиною хлопця, щоб привернути до себе чи наслати на суперниць усілякі лиха.

Для пісень про кохання характерні:

• романтичний характер зображення дійсності, якому властиві ідеалізація почуттів ліричного героя (наприклад, закохана дівчина ні про що більш не думає, крім свого коханого, — не їсть, не спить, чекаючи на побачення з ним):

А я візьму кріслечко,

Сяду край віконця.

Я ще й очі не зімкнула,

А вже сходить сонце.

•  гіперболізація духовних драм (утрата коханої сприймається як кінець життя):

Ой не хочу, дівчинонько,

На твій посаг дивитись.

Краще піду в синє море,

В бистру річку топитись.

• сентиментальність — надмірна чутливість героїв (вони плачуть, зітхають під час побачень, козак ридає, коли втрачає дівчину):

Гиля, гиля, сиві гуси.

Гиля, гиля, до води.

Посватали дівчиноньку —

Плаче козак молодий.

Або:

А у гаю край Дунаю з тою самотою,

Плачу, тужу ще й ридаю,

Мила, за тобою...

Пісням про кохання притаманна традиційна символіка. Найпоширеніші символи:

• пара голубів — закохані:

Коло млина, коло броду

Два голуби пили воду.

• зірка — дівчина, місяць — хлопець:

Котилася зоря з неба

Та й упала додолу.

"Та й хто мене, молоду дівчину,

Проведе додому?"

• зозуля — дівчина, сокіл — хлопець:

Кувала зозуля в стодолі на розі,

Заплакала дівчинонька

В батька на порозі:

"Козаче-соколе, візьми мене з собою

На Вкраїну далеку".

•  хміль — символ невірного хлопця:

Ой хмелю мій, хмелю,

Хмелю зелененький,

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,

Що й не розвивався?

З художньо-поетичних засобів у піснях про кохання найчастіше використовуються епітети (біле личко, ясні очі, уста малинові); порівняння (чорні очка, як терен); паралелізм ("Не всі тії та й сади цвітуть, Що весною розпускаються. Не всі тії побираються, що любляться й кохаються").

 Пісні про родинне життя досить різноманітні за тематикою. Найбільше уваги в них відводилось розкриттю взаємин між чоловіком і жінкою та стосункам з іншими членами родини. Важкі умови життя заміжньої жінки зумовлювались насамперед тим, що її видавали заміж силоміць за нелюбого, до чужої сім’ї. Батьків чоловіка здебільшого цікавило не щастя молодого подружжя, а працьовита невістка. Їй доводилось робити майже всю хатню роботу. Вона готувала їжу, прала на всю сім’ю, доглядала дітей.

 Потрапивши в чужу сім’ю, дівчина одразу ж відчувала всю повноту влади над нею свекрухи і свекра, мала коритися їм в усьому. Чоловікова мати не тільки примушує молоду жінку тяжко працювати, а й докоряє їй, ображає, змушує сина ні за що бити свою дружину.

Син здебільшого виконує накази матері, але в деяких піснях говориться, що він виступає проти її волі, заступається за дружину, бо вона слухняна. Помітно, що в українських піснях кривдником рідко виступає свекор.

 Здебільшого в піснях показано молоду жінку, яка кориться свекрусі, мовчки зносить її наругу. Але є пісні, де звучить протест, показано рішучий опір невістки.

 Особливо тяжкою була доля жінки з чоловіком-п’яницею.

 Пияцтво було особливо згубним для бідних селян. Воно призводило до остаточного розорення сім’ї.

 Молода жінка, віддана за нелюба чи п’яницю, засліплена горем, сама тягнеться до корчми.

 Родинний деспотизм щодо невістки був дуже сильним, і гарна здорова молодиця за два три роки перетворювалася на стару хвору жінку.

 У піснях відображено тему видання дівчини за старого, але багатого. Чоловік їй осоружний, багатство немиле. Тільки одруження з милим може принести щастя — такий лейтмотив багатьох пісень.

 Доля матері, особливо матері-вдови, є однією з найпоширеніших тем у родинно-побутових піснях. У них проникливо, з великим співчуттям до вдови змальовувались її життєві незгоди. Нікому зорати ниву, посіяти, зібрати хліб, нічим годувати малих дітей. Нікому допомогти вдові в біді, нікому пораду дати.

 Отже, в родинно-побутових піснях народ оспівує головним чином родинне життя — радості й печалі, події й розчарування, взаємовідносини жінки й чоловіка, дівчини й парубка тощо. Впродовж багатьох століть пісня правдиво розповідає про долю українського народу.

Різножанрові фольклорні твори мають пізнавальне, обрядове, естетичне, розважальне й виховне значення, а саме:

• збагачують знаннями про минуле нашого народу, про багатий духовний світ українців;

• сприяють застосуванню традиційних обрядів, звичаїв наших предків у сучасному житті;

• формують естетичне сприйняття світу, спонукають бачити прекрасне навколо себе;

• виховують високі моральні якості, почуття патріотизму, любов до батьків.

3. Теорія літератури

 3.1. Поняття про поетику народної пісні.

 Пісенне слово в характерних поетичних образах передає і узагальнює людський досвід.

 Мові української народної пісні властиві особлива поетичність, м’який ліризм.

 Окрім музичного багатства, народна поезія українська має такі художні засоби: народнопоетичні паралелізми, глибокі й точні порівняння, яскраві епітети, добірні слова живої народної мови, зменшувально-пестливі форми.

 Отже, поетика народної пісні — це сукупність художніх засобів, за допомогою яких яскраво відображуються події, явища у творі.

 3.2. Поетика (гр. poietike — творче мистецтво) — наука про систему засобів і способів вираження думки в літературних творах. Одна з найстаріших галузей літературознавства.

V. Підсумок уроку

VI. Домашнє завдання

Опрацювати статтю в підручнику на ст. 9-14.