ІВАН ФРАНКО

Легенда про вічне життя

 

1

 

Олександер Великий весь світ звоював

 

 І отеє в Вавілоні мов бог раював.

 

 

 

А побожний аскет вік в пустині прожив

 

 І молитвою й постом богині служив.

 

 

 

Наче сонце, що разом прогонює тьму,

 

Так богиня в опівніч явилась йому.

 

 

 

Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,

 

Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»

 

 

 

Аскет мовить:

 

«Хоч яке се життя і трудне, і сумне.

 

Дай, щоб старість і смерть оминули мене».

 

 

 

Богиня мовить:

 

«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх.

 

На ж тобі сей малий золотистий горіх.

 

 

 

Одну нічку не спи, один день промовчи

 

 І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

 

 

 

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно.

 

Дасть тобі молодим вічно жити воно».

 

 

 

2

 

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,

 

І готовивсь аскет на великую річ.

 

 

 

Ось огонь розпалив із пахучих полін

 

І кадило в огонь щедро кидає він,

 

 

 

І закони господні проходить умом.

 

Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

 

 

 

Та ось сумніви в серці повстали страшні:

 

«Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?

 

 

 

Чи вертати у світ, де панує борба?

 

Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

 

 

 

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!

 

Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

 

 

 

У нас цар молодий, богорівний наш цар!

 

Богорівним зовсім його зробить твій дар.

 

Міліонам він сонце, життя є нове,

 

Для добра міліонів хай вічно живе».

 

 

 

3

 

Олександер Великий весь світ звоював,

 

Та дівчини рабом себе він почував.

 

 

 

Персіянки Роксани предивна краса

 

В його серці горить, мов пожар, не згаса.

 

 

 

У обіймах його та красуня горда

 

Наче тає, на груди його припада;

 

 

 

Та хвилина мине, і він чує, що ось

 

В її серці вороже ворушиться щось,

 

 

 

І в очах, ще вогких від любві і жаги.

 

Дикі іскри горять, наче злі вороги.

 

 

 

З її уст вилітають бажання страшні —

 

Се бажання пожарів, убійсгва, різні.

 

 

 

їй опертись король не здоліє й на мить:

 

Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

 

 

 

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..

 

День у день із небес його кидає в ад.

 

 

 

4

 

Олександер Великий богині моливсь:

 

«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

 

 

 

Або дай, щоб скінчилася мука моя,

 

Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

 

 

 

Чом міняється так, кілько є в дні годин?

 

 І чи в серці її я паную один?»

 

 

 

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь

 

І покірно царю до землі поклонивсь.

 

 

 

 

 

Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги

 

Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

 

 

 

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх –

 

Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».

 

 

 

І він все розповів, відки має сей плід,

 

 Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

 

 

 

«Міліонам ти сонце, добродій єси,—

 

Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси»

 

 

 

5

 

«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!»

 

І великим, безсмертним почув себе цар.

 

 

 

«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?

 

Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!

 

 

 

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?

 

 З нею жить! Або радше ти сам умирай!»

 

 

 

Вже й не думає цар, до Роксани біжить:

 

 «Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»

 

 

 

І сказав їй усе, відки має сей плід,

 

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

 

 

 

«Коли любиш мене, моє сонце ясне,

 

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

 

 

 

А не любиш...— урвав.— Кого хочеш люби!

 

Ось тобі сей горіх! Що захочеш —роби!»

 

 

 

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров,—

 

 Олександер не ждав її слова — пішов.

 

 

 

6

 

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?

 

Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

 

 

 

Не про те! Інший жар в її серці горить!

 

Інший бог там живе! Інший цар там царить.

 

 

 

Він мета її мрій, осолода очей,

 

Над усіх милий їй генерал Птолемей.

 

 

 

Хоч не любить її і холодний, як лід.

 

 Вона рада свій вік дать за сам його вид.

 

 

 

«Вічно жить молодій, а без нього? О, ні!

 

Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

 

 

 

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!

 

А як ні, то мені краще в світі не буть».

 

 

 

Птолемея знайшла і дала йому плід,

 

І сказала, який в нім лежить заповіт.

 

 

 

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,

 

Олександру в вино трути-зілля влила.

 

 

 

7

 

Занедужав король, важко стогне, кричить,

 

А Роксана при нім не ридає, мовчить.

 

 

 

Головами хитають старі лікарі,

 

І тривога, як ніч, залягла у дворі.

 

 

 

По всім краю йде вість, наче змора та сон,

 

І сумує весь край, і рида Вавілон.

 

 

 

Ось у строях, білилах, рум'янах ціла,

 

В Олександрів покій куртизана ввійшла.

 

 

 

«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!

 

Ось від мене тобі чудодійний горіх!

 

 

 

Се богині є дар. Як з'їси те зерно.

 

Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».

 

 

 

Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!

 

Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»

 

 

 

Та дівча не дрижить, не спускає очей:

 

«Мені дав його твій генерал Птолемей».

 

 

 

8

 

Олександер у болях жорстоких лежав

 

 І в руці своїй плід чудодійний держав.

 

 

 

«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!

 

А життя — то борня! А любов — то брехня!

 

 

 

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

 

День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

 

 

 

Не для нас, о богине, твій божеський дар!

 

Хоч над світом я цар, та над серцем не цар

 

 

 

Міліони людей можу вбить, погубить.

 

 Та чи змушу кого мене вірно любить?

 

 

 

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!

 

Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

 

 

 

А без щастя, без віри й любові внутрі

 

Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!

 

 

 

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

 

Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»

 

 

 

9

 

Серед болю в постелі підводиться цар,

 

І побожно цілує чудовний той дар,

 

 

 

1 в тріскучий огонь із пахучих полін

 

Чудодійний горіх бистро кидає він.

 

 

 

І здалось, що вже біль не так люто палив.

 

Мовби в збурену кров охолоди налив.

 

 

 

Прояснів його ум, серце збулось химер,

 

 А в опівніч саму Олександер умер.