Ярема Гоян
ДУША ПРИРОДИ, ДУША ДОБРА
(Скорочено)
Людина починається з любові. А любов виростає з дитинства.
Чарівне це слово знаємо змалечку, навчилися вимовляти його з-поміж перших слів і дорожити ним, як молитвою. Але не пригадаємо тієї часиночки, коли воно вперше засяяло в душі і наповнило її ясною хвилею тепла. Бо чи ж дано запам'ятати ту благодатну мить, коли білими крилами чистоти війнула над нами колискова або перший раз усміхнулася нам мама, коли блиснуло у небі сонце, і земля постелилася для першого-найпершого кроку?
Ні, і тиха колисанка, і святий образ мами, і сонце в блакитному небі, і земля - все це дається, як найдорожчий дарунок світу, і приходить у життя непомітно, як являється у всій своїй красі й силі любов.
І все ж таки настає та добра година, коли витворяється велике диво, - на чистих берегах дитинства враз виринає перший знак життя і на увесь вік западає в небеса пам'яті. Вертаєшся до того відліку з далини літ, як до райської пристрасті за блакитно-сонячними серпанками, що ледь мріють поміж просторів - у зовсім іншому, казково-пісенному світі, і в дивному передчутті бачиш той чарівний знак так близько, аж хочеться погладити його рукою.
Така вже дивовина людської долі, що на берегах дитинства найперше запам'ятовуємо не сонце в його сліпучому сяйві, не обшир неба, а дерево біля хати, гілку попри шибки або квітку -чи зросла вона в саду, чи вигаптована морозом на віконному склі. То земля дарує парость життя, і дитяча душа найчутливіше приймає цю велику таїну росту, обожнює втаємничену душу природи, сама зростає разом з нею.
Людина починається з любові. А любов виростає з дитинства.
Виростає з лагідного дотику маминих рук і ласкавого маминого слова, з тихої колискової і веселки в небі, з квітки і вишні або яблуні під вікном, бо в квітці і в дереві так багато добра до людини, що, раз торкнувшись цнотливої дитячої душі, воно впродовж цілого життя зоріє, як неопалима купина.
Одвічна доброта квітки і дерева, яка ясніє мені з дитинства, явилася з новою силою в художньому слові письменника Леоніда Павленка - поета трав. Бо як немає землі без неба, так і не відділити його слова від квітки, а любов - від травички. Тільки так ласкаво - травичкою - називає Леонід Павленко зелені трави, пестить їх, як дитину, і освячує добротою в щирому слові. (...)
Ця думка неспокоєм і тривогою б'ється в легендах, оповіданнях, повістях, есе Леоніда Павленка про природу, які сміливо беруся назвати сповідями. Вони випливають з глибин його роду Матяшів, які зналися на травах та народній медицині і лікували козаків на Запорозькій Січі; вони виростають зі здорового кореня доброти українського народу; вони запричастилися святістю дитинства - пори дивних див, коли чари дитячої фантазії малюють і дерево, і кущ, і травинку живими, як і людей. І це диво не минає у Павленка з літами, а зоріє світлим спомином усе життя і в добру хвилину роздумів про пережите являється в усій красі та казковій чарівності.
- Наче зірниці, спалахують у моїй пам'яті, обігрівають ясною радістю незабутні роки - золоті дні мого дитинства на милій Полтавщині, - згадує Леонід Оксентійович. - Дідусь садив мене на воза, і ми вирушали збирати трави. Бабуся ж клала мені на коліна полотняну торбинку, що пахла житнім хлібом і смаже¬ним салом. То були сповнені захвату і зачарування мандри в царство зела і древа. Дідусь ніколи не говорив: земля чорна, піскувата, суглинок або солончак, а лиш - матінка-земелька. Аде траплялася гола місцина, де не родило нічого, казав: захворіла земелька, треба підгодувати, трав насіяти, напоїти, і вона родитиме.
А ще в ті давні часи на збір трав у нашому селі часто збирався цілий гурт. На світанні, коли не бувало роси, люди розходилися по луках і гаях, щоб зрізати цілюще зілля... Люди раніше були ближчі до природи, шанували її, освячували, оспівували, переймалися її красою, ласкавістю, гордістю. Адже коли людина духовно бідна, то це велике горе в її житті. Душевна черствість, грубість - страшні руйнівні сили для неї і для всіх, хто її оточує. Вони здатні знівечити, зіпсувати все життя. Треба вчитись у природи всього найкращого.
...Трави збирали впродовж кількох годин, а коли сонце підби¬валося вгору, сходилися в одному місці. Часто дівчата й жінки наривали оберемки красивих квітів. Дідуся це обурювало. Він не любив, коли зривають квіти лише задля того, щоб помилуватися й викинути. «Коли вже вам так хочеться, то візьміть маленький жмуток на згадку», - виказував він жінкам.
Ми бачимо в рослині беззахисне, покірне створіння і часто забуваємо, що природа подарувала зело людині навіки. І як боля¬че, коли його трощать, кидають під ноги, топчуть. На мою дум¬ку - то безглуздо вбивають живих істот. Ми ж повинні берегти їх, як своє життя, очі, руки, а витрачати ощадливо, як і власне здоров'я. Не можна людину відокремлювати від рослинного світу, бо то одне ціле. Я люблю рослини, розумію їх і бережливо користуюся їхніми дарами. І хочу прожити своє життя так, щоб чесно дивитися у вічі тим людям, що мене поважають і беруть від мене знання, досвід і моїх попередників.
Не можна любити щось або когось, не знаючи. Любити - це насамперед знати. Отож і природу любити - означає вивчати її, спостерігати, осмислювати, і вона, розкриваючи дивовижні таємниці, озветься у вашій душі радістю буття...
«Я люблю рослини, розумію їх...» Слова ці мовлені душею, як на сповіді, їх і треба читати. Та навіть не читати, а слухати душею - як слухаємо шепіт листочка, шелест трав на вітру, тиху замрію квітки, слухати, як освідчення людини в любові природі, - правдиве, світле і чисте. Воно зоріє в долі лікаря-травни-ка Леоніда Павленка й у слові письменника Леоніда Павленка, як виквіт його життя, бо право на таке визнання здобувається чесним життям. Саме з любові до природи виростає письменницьке слово Леоніда Павленка, яке вносить в українську літературу щедрий на ласкавість до краси рідної землі живий голос цієї природи. Людина і рослина живуть в одному світі, їх не можна розділити, як коріння і крону, бо рослини - це живі істоти, беззахисні і покірні, спраглі нашого милосердя, і ми повинні їх берегти, як власне життя.
Дивне порівняння, навіть дуже дивне, правда?» Письменник закликає берегти дерево, кущ, травинку, квітку, як і власне життя, і цим самим мовби ставить між ними, такими різними для нас поняттями, знак рівності. Чи виправдано це, чи не перебільшила тут у доборі слів письменницька уява, ставлячи людське життя в залежність від таємничого світу рослин?
Не квапмося з відповіддю, люди, переймаючись цією тривогою лікаря і письменника, бо це і наша тривога. І огляньмося довкола себе. Тоді серед буяння зелені, під тихими погідними небесами побачимо нараз страшне марище, яке взяло в облогу наш великий світ, де споконвіку рідно жили людина і природа, і невмолимо стискає кільце смерті.
Не погас у Чорнобилі пекельний вогонь четвертого атомного реактора - Дамоклового меча над долею України, і вироком чорніє саркофаг - свідок всесвітньої катастрофи двадцятого століття. Ідуть у землю ліси, які вмерли від радіації, стоячи, плаче в небо безлюдне місто Прип'ять - як могила; плачуть покинуті села і родючі поля, які вбила смертоносна зона і щодня наступає на нас, нівечачи землю, призначену для життя... Чорними димами затуманюють небо заводи і комбінати, хімічна отрута уже проникла в глибинні вугільні пласти Донбасу, і нітра¬тами начинена земля, коріння, стебла і плоди рослин, стронцій убивцею входить у наші кістки, зникають і гинуть рослини як відчуття великої біди.
Вогнисто спалахують очі в Леоніда Оксентійовича, коли йдеться про потоптану квітку, зламане дерево, отруєну хімікатами землю, знеславлену історію України і витіснену з життя українську мову - вигнану з родини сироту. Тоді він підводить голову до портрета Тараса Шевченка над столом і просить поради в нашого духовного батька, як далі жити «На нашій славній Україні, на нашій - не своїй землі», вздовж і впоперек сплюндрованій всесоюзними відомствами, що не питають дозволу в народу, а господарюють на його землі як собі хочуть.
- Наш Тарас заповів на всі віки як пересторогу: «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде», - ми ці золоті слова забуваємо так само, як навчилися забувати маму, батька, родину, землю, Україну, - хитає головою господар дому. - Забули ми і святу заповідь берегти природу, як своє здоров'я. Цю думку ви, напевне, відчули в моїй першій книжці - «Цілющі скарби землі», в якій я хотів прищепити людям хоч дещицю любові до природи, до рідного краю.
Кажу людям: не шкодуйте часу, зберіться до лісу, сядьте або походіть тихенько, затамувавши подих. Прислухайтесь, і ви почуєте... Он проспівала іволга - наче скрипка. Соловейко заливається, як сопілка. Дятел вистукує в стовбур, наче вправний бубнар. Грак і той підсвистує, наче півень у байці. Ясен, мов контрабас, тужно скрипить могутніми гілками на підмогу тремтливому шелестінню осики...
Гарно в лісі, правда? Але я хочу обірвати цю поетичну ноту, бо мучить мене тривога, що з кожним днем гине на нашій землі ця симфонічна музика в лісу. Майже зникли жовтаві іволги. А де ж соловейки, що тішили радістю душу? Не кажу вже про горобців - вони теж зникають. Пам'ятаєте, трагічного чорнобильського літа їх марно було шукати в наших садках і дворах, вони почули біду і відлетіли туди, куди не сягала радіаційна хвиля... Полохлива сорока хворобливо тріщить, але вже не так дзвінко, як колись. Ясен швидше стогне, а осика плаче. Щоправда, граки таки закрили небо...
А доля річок, озер України? Колись з них пили джерельну во¬ду, набирались здоров'я. Нині риба загинула, і вже не йдеться про те, щоб воду пити, - увійти в ту воду небезпечно людині.
Я колись мешкав у Богуславі - казковий, чарівний, милий край, благословенний куточок української природи. А тепер, побувавши на батьківщині, почув по місцевому радіо застереження не купатися в красуні Рославі, бо суконна фабрика випустила в річку отруйні відходи. І справді, яке там купання, коли вмочиш у ту мертву воду білизну, то вона спершу почервоніє, а потім розлазиться, наче павутиння. Двадцять років тому в Рославі було стільки риби, що її руками ловили. Тепер упіймати в цій річці ри¬бинку - все одно, що самородок золота знайти.
Голосом, зболеним і тремтливим, мовить Леонід Оксентійович про те найдорожче, чому віддав усе своє життя, - про лікарські рослини.
Мовить, як про рідних людей, як про живих істот, тому і біль його стражденний і праведний:
- Лікарські рослини, які приносять нам радість і зцілення, самі хворіють і гинуть. Іду я в ліс, іду в поле і бачу те страждання. Вони просять у нас, у людей, захисту. Ніжна марена - запашна красуня лісів - гине. Адоніс - квітка сонця, десятки інших, а то й сотні наших рятівників, які подарувала нам природа, зникають безповоротно. Зникають не від того, що їх винищують люди. Це була б ще не велика біда, справі тут можна зарадити, лікарські рослини треба підсівати, і вони житимуть.
Ні, біда в іншому - забрудненні повітря, води, землі, свавільному нищенні природи, яке приведе людство до катастрофи. Вихід я тут бачу один: вирвати з корінням оту ганебну думку -жити одним днем, а завтра хай земля хоч валиться. Природа терпляча, але це терпіння не безконечне. І людство, якщо хоче вижити, повинно оголосити всю Землю недоторканним заповідником. І зробити треба це сьогодні, бо завтра буде пізно.
Віра в мудрість людини, яка покликана зберегти цивілізацію, а з нею і те багатство, яке зростила для неї земля, визначає кредо Леоніда Павленка - лікаря, травознавця, письменника велику життєву силу цієї віри і задумуюсь над щедрими джерелами, які живлять її. Вони випливають з вічності, як з вічності росте коріння цілющих трав, що беруть із землі добро і добро віддають людям, - як з вічності постає добрий рід.
Зцілення травами давнє, мудрість його свята і пречиста, але важко велося цій мудрості у наші часи. Вітри історії розметали її по світах, безконечні війни вигубили носіїв секретів народної медицини, і загубилися запаси мудрих травників, тому маємо нині самі крихти цього всенародного знання. Спогад про цілюще чар-зілля та живу воду лишився тільки в казках - як у далекому, прадавньому світі, загубленому за дев'ятьма морями, в тридесятому царстві. Царства того казкового не треба шукати по світах, бо то ж наша мила Україна з її вічною мудрістю народною і цілющим Євшан-зіллям, з живою водою і живою душею. Всесильна ця душа, бо тримає на землі рід і народ, може переселитися від людини птахові або калині, і тоді заговорить калинова сопілка людським голосом. Не кожному дано почути цю калинову мову і тихий шепіт листочка, та Леонідові Павленку судилося таке щастя, і він довіряє людям своє зізнання:
- Я люблю рослини, розумію їх...
То промовляє голос його роду, голос добрий і лагідний. Кого ж це він мені нагадує? Ця думка не дає мені спокою, знову і знову повертає до пісні, і я враз роблю відкриття для себе, що такий самий голос має народний кобзар Василь Литвин. Саме так довірливо він розмовляє з людьми: саме на таку щиру тональність настроєна його мова - зігріта людяністю, саме так пісенно-співуче вимовляє слова, мовби виспівує їх. І я розумію, що нічого дивного в тому немає, бо ріднить ці голоси любов, яка зросла на соках землі матінки-України. Трави і народна дума лікували душу і дарували їй духовне здоров'я, жили на землі від роду до роду, бо тримала їх на світі свята доброта. Не згинути бальзаму Євшан-зілля і кобзарської душі, поки лікар уміє слухати втаємничену мову рослин, а кобзар притискає до грудей кобзу, що нагадує серце, і чує в ній думу народну. Хто знає, може, їхні далекі предки стрічалися колись у степах, може, травиця в руках козацького лікаря Матяша врятувала життя кобзареві із роду Литвинів, і тоді зріднилися їхні душі і голоси -Щоб обізватися тепер, через вік, у нащадках, котрі принесли лю¬дині травицю і думу чистими, як совість.
- Коріння тримає дерево, коріння продовжує рід, - Леонід Оксентійович вертається думкою до витоків свого родоводу. - Я кажу, що люблю рослини і розумію їх, але добре знаю – моя любов прийшла до мене через століття з дитинства нашого родоводу, а разом з нею передалася в спадок і родинна наука. Так випало долею, що мені судилося продовжити дуже давню сімейну традицію траволікування, початки якої губляться в далеких козацьких часах. Знаю з переказів своєї мами, що мої прадіди по материнській лінії - Матяші - лікували козаків по Запорізькій Січі.
Рід травників Матяшів відомий, коріння його сягає глибин поліської землі на Волині, а паростки цього коріння зійшли і в інших краях України. Розповідав мені дідусь Степан, що наш прадід перед смертю зібрав біля себе дорослих синів, яких навчив секретів траволікування, виділив їм по торбині трав і заповів іти по всій Україні. Іти і обрати собі місце на півночі, на півдні або на сході, заснувати свій рід і допомагати людям, множити свої знання про мудрість трав у дітях, аби родинна наука не пропала марно.
Дідусь Степан дотримав того сімейного заповіту: він сімдесят п'ять років лікував людей травами і багато знань передав мені. Він міг скласти рецепт із багатьох рослин - знав, які трави можна поєднувати, а які несумісні. Та найважливіше в його науці - щире, ласкаве слово людині. Кажуть: як май Бога в душі, так і май для хворого слово в душі, бо воно - найперший лікар. І це слово треба мовити так, щоб людина повірила в одужання. А ще дідусь учив, що лікар повинен уважно вислухати людину і добрим, заспокійливим та ненав'язливим поглядом побачити те, що нездатний зафіксувати жоден прилад на світі. Маю на увазі не тільки зовнішні ознаки - вираз обличчя, колір шкіри, очі, а перш за все, найменш вловимі зміни настрою і поведінки, бо часто причиною хвороби є душевний стан людини. Думаю, що це і є мить духовної спорідненості лікаря і хворого, яку можна назвати вмінням зазирнути людині в душу.
Заповіт роду - його одвічний скарб, а зберегти цей скарб -велика мудрість життя. Не маєтки, не срібло-злото, не багаті ґрунти залишали Матяші з роду в рід своїм нащадкам, а родинний розум, ревно збережені знання, зібрані одвіку істинно бджоли¬ною працею, любов до травиночки і водиці і сяйливість добра, яка живе в природі і має засвітитися в людині. І хоч не мали во¬ни власних ґрунтів, але ніколи не почувалися сиротами, бо матінкою їм була уся рідна земля, яка щедро віддячувала любов'ю за любов, а над родом благословенням витав заповіт предків. Дідусь Степан Тихонович, вірний заповітові далекого прадіда, теж залишив трьом синам зворушливе напуття, вивів на папері ослаблою рукою такі слова: «Діти мої! Головне пля вас у тому, що ви повинні всім серцем відчувати чуже горе, як своє власне. Навчайтесь жити для людей, не соромтесь робити добро. Не треба тримати в секреті цілющу силу трав і зберігати таємницю її винахідника. Природне лікування травами входить у народну культуру, як свята реліквія народу, а не окремих осіб. Ви повинні віддавати своє знання народної мудрості всім, хто прагне пізнати природу і-її цілющі багатства або потребує її допомоги. Ваше вміння і здібності - це ваш обов'язок перед людьми.
Я знаю, що важко буде пробивати стіну заздрощів і байду жості, а інколи і нерозуміння. Хай допомагає вам Бог, діти мої рідні, розбагатіти на цьому тернистому шляху тільки подяками врятованих вами людей. Не зрадьте пам'яті ваших предків, які любили вас, усіх людей і природу».
- Цей аркушик, мабуть, усе, що залишилося з дідових записів, - скрушно хитає головою Леонід Оксентійович. - А записів цих було дуже багато - і спостереження за природою, і рецепти сумішей трав, і описи методів їх збирання та зберігання, і поради, як вирощувати та примножувати цілюще зілля землі. Та все це наукове багатство, яке могло служити людям, однієї страшної ночі пішло з вогнем. Разом з травами, що берегли в своїх стеб¬линах силу землі і світло сонця - здоров'я для людей... Мені здається, що то не трави горіли, а душа нашого роду палала на вогні. її палили мракобіси, палили люто і зловтішно, упевнені, що спалюють забобони і знахарство, і втішалися тим вогнем. А ми прощали їм темне неуцтво і жаліли їх, бо вони не відали, що творять. Звідки їм було знати, що на тому вогнищі з травою вони, засліплені гнівом, спопеляють себе як частинку природи і кровиночку України? До них, мракобісів, які забули про своє синівство перед матінкою-землею, важко доходило таке знан¬ня. Тому ми навіть у горі своєму співчували їм і вірили в наш родинний заповіт, над яким вогонь не має влади.
...Слухаю, як у доброму музичному ладі плине мова, і думаю, Що те добро іде від трав, від квітки, від землі і веде за собою в тихе царство полів, лісів, запашних сіножатей, залитих вранішнім сонцем. Легко почуваєшся серед тих мальовничих краєвидів, у яких владарює спокійна і добра зелена барва, ідеш заквітчаним і веселим степом, який купається в пахощах різнотрав'я, і бачиш У блакиті й золотому сонці білу пташину зграю...
Але нараз пронизує тіло болючий укол - і ти скидаєшся стривожено, бо на твоєму путі урівні з ростом страшний будячище, який заступив собою цілий степ і потьмарив квітучий краєвид, а білу пташину зграю розділив жалобною стрічкою чорний птах... То в словниковому вінку Леоніда Павленка, де квітка до квітки сплетена добром, з'явилося чуже слово, яке скололо йому серце і лишило на душі чорний знак вогню, -«мракобіси». Не знаю, чи є ще на світі інше слово, яке б цей мудрий народний лікар і поет трав, що остерігається мовити лихе слово, вимовляв з такою мукою, ніби воно пече його в горлі. І дивне відчуття переймає тебе, бо в цьому зболеному слові чоловік видихає не злобу і не власну муку, яких завдали йому мракобіси, а біль за них, тих будяків серед квітучого степу і чорнокрилих у білій пташиній зграї, за нелюдів, чужих землі й небові, що в люті своїй до світу загубили душу.
Розмова уже попливла далі, знову уява вималювала зелений степ у буйних травах, блакитне небо, золоте сонце і білих птахів у високості, а оте дивне відчуття не полишає мене, і я починаю здогадуватись, що колись давно уже пізнав його. Пізнав ще в дитинстві, коли тато мав для своїх кривдників і для людей недобрих одну назву - «темнота безпросвітна». Казав і безнадійно махав рукою, і звучало в його голосі більше жалю, аніж образи, бо затемнену злобою душу важко просвітити, якщо вона заслонилася від сонця чорним крилом.
А як відслонити це чорне крило, щоб пустити в душу промінь світла - добра земного і сонця небесного?
Тисячоліття минають, а ця тривога людства залишається, так широко розпростерло над його душею свої чорні крила одвічне зло, той злий дух, якого ціною свого життя поборювали праведники. Ісус Христос дав себе розіп'яти на хресті за людей; за віру Христову умирали на хрестах перші християни і проповідники людинолюбства; згоряли на вогні й гинули в муках апостоли прав¬ди і добра, і за цим жертовним світлом ішли люди, а по кутках хо¬валася «темнота безпросвітна» - просиділа в ущелинах і дійшла до наших днів, щоб коїти лихо людям. (...)
Доля Леоніда Павленка, як це зчаста буває в творчих письменницьких долях, виписана в його книгах. Та є в хисті літератора одна примітна риса, що вирізняє його як оригінальну особистість. Він малює світ через природу, а характери людей творить через образи рослин, олюднюючи їх і споріднюючи душею, як живих поселенців землі. Ця гідна подиву вірність справі життя освячена обожнюванням природи, і їх не розділити, як долі і манери письма та думання, слова і квітки, власного імені й імені народу. Світ сильний своєю єдністю, у цілісності запорука його вічності. Цю нероздільність природи і людини, як закон їх збереження, письменник і лікар Леонід Павленко відстоює чесним словом і довірливо простягнутим людям зіллям. І чи пише він есе про цілющі скарби землі, чи повісті й оповідання про далеку історію і козацьку силу, чи роман про трагедію голоду 1933 року в Україні, чи переказує дітям легенди нашого поетичного краю, називає книги іменами рослин (« Біла троянда », « Терновий цвіт », «Квіт папороті»), залишаючись вірним природі, як її дитя.
Сімнадцятирічним хлопцем пішов добровольцем на фронт, коли на нашу землю упала страшна війна. Солдатами стали всі чоловіки їхньої родини. Три старші брати загинули в боях на правому березі Дніпра, а саме на них батько покладав великі надії як на продовжувачів давньої родинної традиції траволікування. Помер від ран і батько. Важко було поранено на фронті і Леоніда Павленка, недуга гнула його додолу, але вилікував себе травами. Він згадував батькову і дідову науку, шкодував, що так мало встиг перейняти від них премудростей траволікування і тепер мусив до всього доходити сам. (...)
Звичай предків не зрадив Леонідові Павленку, коли він шукав джерела, щоб викопати криницю на новому обійсті у Василь¬кові, де має оселитися після всього пережитого і вистражданого на своєму віку. Корінь калини привів його до зеленого моріжка на горбі, і господар викопав тут криницю та посадив калину, бо місце явилося йому щасливе, а із щасливого місця годиться по¬чинати життя.
Калина зазирає з трепетом у криницю: чи береже земля чисту воду. А криниця зорить у небо і радіє сонцю та людям, що звили довкола неї своє гніздо. Воно скромно притулилося до гори, повите садочком і втиснуте в маленький городчик, а самітньо на пагорбі стоїть груша, як сторож родинного гнізда. її прямий і гордий профіль на тлі синього неба нагадує мені поставу самого господаря - міцну і не зігнуту, хоча зростав і прожив він на вітрах, відкритий їхній силі і невгамовній стихії. А буревії не терплять гордих і падають на їхні голови лютою карою за непо¬слух, гнуть, крутять і ламають... Але й відступають - переможені та подивовані їхньою живучістю. Бо важко збагнути буревіям, що є в нескорених велика земна сила - вони розкрились на вільних просторах, і дух свободи ввійшов у їхню плоть і проміниться жагою життя.
Дивлюся на грушу, що росте коло оселі Павленків, знаю, що вона посаджена тут не випадково, а стала хранительницею свободи, бо така славна місія цього доброго дерева. Воно любить простір, де багато сонця і неба, воно цвіте біло і пречисто, тому легка рука майстра витесує з нього найлагідніші в світі колиски чулі до пісень, і виголублює скрипки з пісенною душею. А ще груша змалку навчає нас любити простір і висоту, кличе на самий вершечок, де в зеленій кроні вперше відчуваємо торжество найвищого місця над землею, вільну могуть небес і нову далину обріїв з манливими дорогами в світ. Згадую свою грушу посеред саду, з вершечка якої моє дитинство линуло зором у сині Карпати, що тримають на дужих плечах рідне небо, і радо вітаю на київській землі її сестрицю.
Називаю грушу сестрицею, бо так мені нашептало дитинство, коли великий світ відкрив свою таїну, і ми в цьому казковому світі мали дерева за живих людей, слухали шепіт вишні під вік¬ном і у вечірню годину звіряли старій яблуні жалі і радість. Тому я так близько беру до серця павленківське слово в українській літературі, бо воно олюднює природу і творить дивний світ, де ми чуємо голос дерев і мову квітів, світ, де владарює добро. (...)
(Л. Павленко. Квіт папороті. - К: Веселка, 1990. -С 135-148).