«ЛЕГЕНДИ І ПЕРЕКАЗИ»

План

1.  Система жанрів фольклорної прози, місце легенд і переказів серед них.

2.  Жанрові ознаки легенди та її походження.

3.  Проблема класифікації легенд в українській фольклористиці.

4.  Тематичні групи легенд: міфологічні, апокрифічні, історико-героїчні: сюжети і образи.

5.  Переказ як жанр народної прози, його відмінності від легенди. Класифікація переказів: тематичний і хронологічний принципи.

6.  Огляд провідних історико-хронологічних циклів переказів.

Матеріали до заняття

«Казка й неказка, чи художня йдокументальна проза, черпає сюжети й характери з дійсності, тільки робиться це в кожному із цих видів по-своєму. В казцімаємо художньо трансформовану дійсність: фактична вірогідність зображуваного пройшла через колективний досвід творців і, зрештою, стала для них, а відповідно й для слухачів, естетично незалежною, відкріпленою. Саме тому про казкових героїв можна говорити як про символи з набором характерних усталених рис та функцій. Казковий персонаж не потребує детальної характеристики, — вона успадкована нами з дитинства разом з мовою. В образах-символах народ опосередковано узагальнює досвід поколінь — соціальний, класовий, психологічний та ін.

Приблизно те ж саме маємо і в легендах, з тією тільки різницею, що легендарні постаті не вважаються плодом вимислу, а реальними, хоч і з далекого минулого, постатями. Отже, образи легенди — це такі ж образи-символи, як і в казці, з наборомусталених рис, тільки з установкою на їх реальне існування.

У переказах і оповіданнях інший принцип узагальнення, оповідач не може довільно творити події та предмети, характери й географічні реалії, розпоряджатися часом і простором, як казкар. Події дані йому самим життям, і в цих конкретних фактах іподіях він повинен відшукати їх приховану енергію історичних, філософських, етичних та естетичних узагальнень, наближаючи їх за рівнем художнього узагальнення до символів казки. Не всякий переказ чи оповідання можуть автоматично набути рис художнього твору. Тільки талановиті оповідачі можуть прокласти шлях від конкретного предмета, факту, події до їх ширшого узагальнення, до віднайдення аналогій, які роблять ці факти й події подібними до багатьох інших, роблять їх суспільно значимими явищами» (Степан Мишанич) [33, с. 12—13].

«Легенда (лат. Legenda — те, що належить прочитати) — 1. Найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з VІ ст.), що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам’яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали «Патериком» <…> 2. Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх — біблійні сюжети» [48, с. 396—397].

«Якщо термін «переказ» народного походження, то слово «легенда» — книжне. У давнину легендами називали писемні твори з релігійними сюжетами або книги про житія святих тощо. Книги ці призначалися для обов’язкового прочитання ченцями, служителями культу. Легендами називали ще написи на монетах, фортечних брамах, географічних картах, малюнках тощо. Переписувачі житій святих вносили в канонічні тексти свої зміни, використовуючи при цьому елементи усної оповідної традиції. Так виникала апокрифічна література, твори якої разом з багатьма сюжетами церковних книг почали проникати в народний побут, змішуючись тут з усними легендами та переказами язичницької міфології» [33, с. 304].

«Легенди — це оповідання із церковно-релігійним підкладом та моралізаційним напрямком. Вони спираються звичайно на книжні джерела, розсновують мотиви, зачерпнуті з християнської біблійної, легендової та апокрифічної літератури, сплутуючи дійсне з чудовним. Легенди основуються переважно на мандрівних темах, які на українському ґрунті підлягають переробці під впливом місцевих культурно-історичних обставин» (Філарет Колесса) [Цит. за 43, с. 486].

«Народна легенда — це прозова художня розповідь, поширена в народі, зміст якої прямо чи опосередковано пов’язаний з панівною релігією. Для легенди характерний зв’язок не з тотемічною чи іншою добожеською релігією (такий зв’язок мають первісні міфи) чи з релігією багато божеською (античні міфи), а зрелігією єдино божеською, якою в Європі є християнство» (Во-лодимир Пропп) [Цит. за 43, с. 486].

«В широкому розумінні фольклорна легенда — це прозовий твір, який фантастично осмислює (на основі поширених у народ-ному середовищі міфологічних, релігійних, етичних, соціальних, утопічних, історичних та інших поглядів) події, що стосуються явищ природи, стихій, фауни, флори, міфологічного або істори-ко-героїчного минулого племен, народів, окремих осіб, котрі ві-дігравали вирішальну ролю в становленні тієї чи іншої етнічної групи, надприродних явищ та істот (Бог, Ісус Христос, Богороди-ця, святі, янголи, нечисті духи). На відміну від казок легенда сприймалась в народі як достовірна розповідь» (Григорій Бостан) [45, с. 286].

«…Дослідники вважають народними легендами епічні малосюжетні фантастичні оповідання історико-героїчного, міфологічного та апокрифічного змісту з обов’язковою установкою на дстовірність зображеного факту, явища» (Лідія Дунаєвська) [15, с. 243].

«Легенди — малосюжетні фантастичні оповіді міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов’язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів і явищ природи та ін.). Їм притаманні драматизм, стійкість і завершеність сюжету» (Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик) [43, с. 487].

«Окрему жанрову групу оповідальної творчості українського народу становлять легенди.Умовно їх поділяють на міфологічні легенди, легенди апокрифічного змісту,історичні легенди.

До міфологічних легенд відносять короткі фантастичні оповідання про чудодійні перетворення людей у звірів, птахів, у різні квіти й рослини, оповідання про домовиків, водяників, перелесників, русалок, вовкулаків і т. ін…

Під апокрифічними легендами розуміють усні оповідання, в яких досить вільно (не канонічно), а часом пародійно, трактуються біблійні та євангельські теми…

Історія українського народу, його світогляд і характер найбільш яскраво та повно відображені в героїчних легендах» (Галина Сухобрус) [78, с. 181].

Класифікація легенд Михайла Драгоманова у праці «Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова» (1876):

«1) природа; 2) міфологія, мерці; 3) люди, наділені чудесною силою; 4) скарби; 5) родинне і суспільне життя; 6) особи й події історичні; 7) місцевість; 8) бувальщини» [Цит. за 43, с. 488].

Класифікація легенд Георгія Булашева у праці «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування» (на основі етнографічних матеріалів М. Драгоманова, П. Куліша, П. Чубинського, Б. Грінченка, теоретичної праці М. Костомарова «Слов’янська міфологія»):

«Українські легенди про створення світу.

Українські легенди про створення Адама і Єви.

Українські легенди про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю.

Українські легенди про життя перших людей по вигнанні їх з раю та про рукописання Адамове.

Українські легенди про «триблаженне древо», смерть Адама та главу його.

Українські легенди про походження та характеристичні особливості деяких народностей.

Українські легенди та перекази про житло, господарські будівлі, знаряддя й деякі винаходи.

Українські народні оповіді та перекази про легендарних людей і народи.

Українські легендарні оповіді про надприродних істот:

I.       Доля.

II.      Злидні.

III.  Уособлення хвороб.

IV.  Уособлення днів тижня:

 

1.  Святий Понеділок.

2.  Свята Неділя.

3.  Свята П’ятниця.

Українські легенди та перекази про небо і світила небесні.

Українські легенди та перекази про різні атмосферні явища.

Українські легенди та перекази про землю.

Українські легенди та перекази про воду, вогонь і початок винокуріння.

Українські космогонічні легенди та перекази про різні трави, квіти, хлібні злаки і городину.

Українські легенди та перекази про дерева й кущі. Українські легенди та перекази про свійських тварин. Українські легенди та перекази про диких звірів.Українські легенди та перекази про свійську птицю.Українські легенди та перекази про диких птахів. Українські легенди та перекази про риб і раків. Українські легенди та перекази про гадів. Українські легенди та перекази про комах» [5, с. 413—414].

Поділ легенд на групи Філарета Колесси залежно від тем апокрифів, з яких вони виникли:

«1) легенди старозавітні (про початок світу, Бога й сатану, Адама і Єву, Давида, Соломона та ін.);

2)  новозавітні (про Христа, Богородицю, Петра й Павла, їх мандрівки й чуда);

3)  про святих (Миколу, Варвару та ін.);

4)  про позагробове життя й кінець світу;

5)  легенди-притчі на теми роздумів про щастя, долю, гріх, смерть, вічність, віру й т. ін.» [Цит. за 43, с. 488].

Класифікація легенд Володимира Проппа:

«1)книжні легенди (в основі яких сюжети Біблії та апокрифічної літератури);

2)  легенди казкового походження, які виникли шляхом переробки і переосмислення казок;

3)  космогонічні, чи легенди про творення світу, які відрівані і від Біблійної, і від міфологічної традиції і є самостійним фольклорним утворенням, продуктом народної фантазії;

 

4)  легенди про мандрівне божество (мандрівки і діяння Христа);

5)   легенди про святих, де діє не Христос, а Його апостоли і святі» [Цит. за 43, с. 488].

Класифікація легенд Михайла Грушевського у праці «Історія української літератури»:

«1) космогонія;

2)  перші люди;

3)  старозавітні легенди;

4)  Христологія;

5)  апостоли і святці;

6)  легенди, прив’язані до України;

7)  святкування (геортологія);

8)  про кінець світу (есхатологія);

9)  моралістичні теми» [Цит. за 43, с. 488—489].

Класифікація легенд О. Дея та за виданням «Легенди та перекази» (Київ: Наукова думка, 1985):

«1) міфологічні;

2)  антропоморфічні;

3)  апокрифічні;

4)  топонімічні;

5)  історико-героїчні;

6)  соціально-побутові;

7)  космологічні;

8)  гідронімічні;

9)  зоологічні;

10)     етіологічні та інші» [Цит. за 43, с. 489].

«Легенди та перекази — споріднені жанри народної прози, які відрізняються від казок насамперед посиланням на вірогідність зображуваного. Якщо в переказахзображуване не виходить за межі дійсного, реального, можливого, то основу легенди становить вигадка і фантастика. На відміну від казкової фантастики у легендарну вигадку та фантастику вірили як у можливу. У народному побуті легенди й перекази не мають чіткого розмежування, перекази часто насичені легендарними мотивами, а дивовижне та неможливе у легенді виступає в органічній єдності з повсякденним і звичайним. Фантастика і вимисел легенди були тими чинниками, за допомогою яких неясне ставало зрозумілим, неможливе — досяжним» [33, с. 303].

«Перекази — це невеликі усні оповідання про визначні історичні події та їх героїв» (Лідія Дунаєвська) [15, с. 243].

«Перекази — усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов’язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва — переказ)» (Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик) [43, с. 516].

«В порівнянні з легендами, переказивідзначаються більшою документальністю змісту, більшою реалістичністю художніх засобів. Якщо в легендах типовим художнім засобом змалювання образу героя і його діяльності є поетичний домисел, який найчастіше виявляється в такому засобі, як гіпербола, то в переказах гіперболічне зображення майже відсутнє. Створювані по гарячих слідах подій перекази містять в собі насамперед достовірні дані про події, і тому змальована в них дійсність підпорядковується історичній конкретності» (Галина Сухобрус) [78, с. 184].

«Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виділяються такі головні цикли переказів: топонімічні (про походження географічних назв), етимологічні (походження назв предметів та явищ), ономатологічні (походження імен),етнонімічні (походження назв національних груп) та ін.» (Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик) [43, с. 516].

Хронологічна класифікація переказів:

1)  перекази староруських часів і Київської Русі (княжого періоду);

2)  перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів;

3)  перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648-1654 рр.;

4)  перекази періоду руїни та національно-визвольних змагань 18 ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух);

5)  перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА, УПА; події Першої та Другої світових воєн)» (Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик) [43, с. 516—517].

«Переказ історичний — жанр, у якому оповідається про події та особистостей, що зафіксовані в письмових історичних джерелах. Однак характерною рисою переказу історичного є те, що в ньому вимисел переважає над фактами… До переказів історичних відносять оповіді про предків, династичні перекази та перекази про етнологічний родовід. Останні, часом, набувають міфологічного характеру…» (Ігор Зварич) [45, с. 403].

«Переказ місцевий — жанр, який дуже близький за своїм змістом та жанрологічним характером до переказу історичного. Різниця між ними полягає в більшій широті побутування переказу історичного. Окрім цього, звичайно, події та історичні постаті переказу місцевого рідко коли фіксуються в історичних письмових джерелах. Їх значення локальне. Вони відомі лише в якомусь окремому населеному пункті чи невеликому регіоні… Перекази місцеві охоплюють собою також всі оповіді, які пояснюють назви місцевих географічних та етнічних об’єктів» (Ігор Зварич) [45, с. 403].

«Переказ міфологічний — різновид жанру переказів, головні персонажі якого міфологізовані народною уявою. Ця міфологіза-ція відбувається згідно зі своєрідністю архетипного міфологічно-го мислення того чи іншого етносу. Як правило, перекази міфо-логічні присвячені видатним постатям та великим подіям далекої давнини. Характерною особливістю таких переказів є те, що вони претендують на історичність та правдивість. Останнє є важливою ознакою цього жанрового різновиду переказів, бо міфічність завжди передбачає беззастережну віру в розказувань. Дії героїв переказів міфологічних завжди глобальні та гіперболізовані й здебільшого ідеалізуються» (Ігор Зварич) [45, с. 403].

Завдання

1.  Складіть схему «Жанри української народної прози». Визначте критерій, за яким ви розподіляєте прозові жанри на окремі групи.

2.  Прочитайте українські народні легенди (по 2-3 кожної тематичної групи). Підготуйте усний переказ однієї з них.

3.  Складіть порівняльну таблицю «Жанрові ознаки легенд і переказів». Відзначте в ній спільне й відмінне для обох жанрів.

4.  Проаналізуйте наступні тексти фольклорних творів. Визначте, до якого жанру їх треба віднести — легенд чи переказів. Мотивуйте свою думку.

Змієві вали

Вали ці зроблені змієм, який пожирав людей. Якось цей змій побачив двох святих — Кузьму й Дем’яна, погнався за ними, щоб їх з’їсти. Кузьма й Дем’ян (вони були ковалями) встигли сховатися в кузню, де й заперлися. Змій пролизав залізні двері кузні й просунув туди язика. Тоді Дем’ян схопив кліщами змія за язика. Змій почав просити, щоб його відпустили.

—  Досить, — сказав він, — будемо миритися: хай буде вашою половина світу, а половина моєю. Я не буду чіпати вашої сторони, а ви — моєї. Переділимося!

—  А як же ділитися, — кажуть Кузьма і Дем’ян, — ми можемо не узнати межі: ти будеш показувати, що це твоя половина, а ми — що наша. Краще переорати пополам землю, щоб ти не пе-релазив на наш бік брати людей: бери тільки своїх!

Кузьма й Дем’ян сказали тут же, що самі вони не в силі орати плугом. Тоді змій сказав, що він переоре світ сам. На тому й погодились.

Кузьма і Дем’ян запрягли змія в плуг, а самі пішли за ним і переорали так світ раз від моря й до моря. Та виявилося, що борозна була невелика, мало помітна. Тоді змій повернув удруге «всклад» орати по тому місцю, так що вал вийшов вдвічі вище попереднього. Дотягнувши до синього моря, змій дуже стомився, його мучила така сильна спрага, що він обпився води і тріснув [44, с. 165—166].

Татарське зілля

Жили колись в одному селі брат і сестра. батьки їхні повмирали, а вони самі собі хазяйнували і нікому нічого поганого не робили. Одного разу, як брат орав у полі, татари на село напали. Людей пограбували, сестру разом з багатьма іншими забрали в полон.

Приїхав брат додому і не застав сестри. Тоді кинувся він доганяти, щоб відбити її в них. А татари саме посідали в лісі полуднувати, далеко спереду поставили варту. От той парубок і попався їм у руки. Привели вони його до главного, а той хотів його зразу вбити, але вирішив посміятись з бідного парубка. Каже йому, якщо він переможе їхнього силача, то віддадуть сестру і пустять їх живими додому. А якщо ні, то вб’ють обох.

І вирішив хлопець битися. «Все одно помирати», — думає він. І от почався бій. Виступає той татарин, сильний, як бугай. Взяли вони шаблі і почали битися. Зразу татарин ніби перемагав. Але брат і сестра так стояли одне за одним, що не можна було парубкові не перемогти. І таки він вбив татарина. Главний відпустив брата і сестру, як і обіцяв.

А на тому місці, де був вбитий татарин, виросло зілля, яке називають татарським [44, с. 198—199].

Звідки пішло прізвище й ім’я Богдана Хмельницького

Батьків Богдана Хмельницького не знав і не бачив ніхто. А на горі, де зараз церква, жив собі дід з бабою. Біля них ріс густий-густий хміль. У діда й баби не було дітей, і вони цьому журилися. Якось ранком вийшов дід з хати, почув ніби дитячий голос. Дід почав пробирати руками хміль і пішов туди, звідки чув голос. У густому-прегустому хмелю він знайшов хлопчика. Дитина лежала перед ним, а в голові в неї сяяло сонце. Дід перехрестився, взяв дитину і поніс до хати, а сонце теж пішло за ним. Тільки дід увійшов у хату, як побачив, що стіни розступилися, і на місці старої хати виросли палати, і в усіх палатах ясно-ясно стало.

Дід і баба назвали цю дитину Богданом Хмельницьким. Це тому, що вони думали, що сам бог послав їм цю дитину, а Хме-льницький тому, що знайшли хлопчика в хмелю.

Ріс Богдан не по днях, а по часах... Скоро виріс і до нього з усіх усюдин сходились козаки, а він що скаже, то так ті козаки і слухають його.

Богдан з своїми козаками побудував церкву неподалік від своїх палат, а під церквою викопав льохи, якими водив свої коні до Тясмина напувати, а як напали на нього вороги, то він уходив з козаками у ті льохи, а потім зненацька виходив, звідти і перемагав ворогів. Сильна людина була Богдан Хмельницький [44, с. 208—209].

5.  Поясніть тезу Г. Сухобрус: «Жанрове розмежування легенд і переказів є досить умовним». Знайдіть приклади творів, у яких поєднано ознаки легенд і переказів.

6.  Проаналізуйте класифікації легенд М.Драгоманова, М. Грушевського, Ф. Колесси, Г. Булашева, В. Проппа, О. Дея, подані в матеріалах до заняття. Визначте критерії, покладені в основу кожної класифікації. На прикладі класифікації Ф.Колесси поясніть залежність між визначенням жанру легенди і поділом творів на групи.

7.  Складіть у зошиті словничок «Жанрові різновиди легенд»: назва різновиду, походження терміна, тематика. Поясніть у ньому такі терміни: антропоморфічна, зооморфічна, тератоморфічна, етіологічна, демонологічна, космогонічна, антропогенічна, антропологічна, етногонічна, агіографічна, топонімічна, гідронімічна, топографічна, ономатологічна, геортологічна, есхатологічна легенда.

8.  Проаналізуйте класифікації переказів за тематичним і хронологічним принципами, подані в матеріалах до заняття. Який із підходів ви вважаєте більш обґрунтованим?

9.  Порівняйте жанри легенди і казки. У чому специфіка використання фантастики в кожному з цих жанрів? Наведіть відповідні приклади.

10.   Підготуйте реферат на тему «Дослідження легенд українською фольклористикою».

11.   Підготуйте повідомлення на тему «Народні легенди і перекази як сюжетна основа творів української літератури» на прикладі одного з творів: «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, «Марко Проклятий» О. Стороженка, «Гайдамаки», «Марія» Т.Шевченка, «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського, «Лісова пісня» Лесі Українки або іншого за вашим вибором.

12.   Прочитайте легенду, наведену в повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», визначте, до якої тематичної групивона належить. Які риси поетики жанру виявилися в цьому творі?

«Микола був сиротою і виріс у полонині. «Плекали мя вівці», — говорив він про себе, пригладжуючи непокірні кучерики.

Упоравшись, лягав спузар біля Івана, весь чорний, пересичений димом, й блищав молодими зубами при вогні ватри. Іван присувався ближче до нього, ловив Миколу за шию й прохав:

—      Оповіж, браччіку, казку якус, ти їх багато знаєш...

З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.

В долинах дрімали гори.

—  Відай, ростут, — кидав наче до себе Іван.

—  Хто?

—  Гори.

—  Перше росли, тепер перестали... Микола мовкне, але потім додає стиха:

—      З первовіку не було гір, лише вода... Така вода, гейби море без берегів. Та й бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. «Хто ти є?» — запитав. А воно каже: «Не знаю. Живий сме, а ходити не можу». А то був арідник. Бог про него не знав, бо він був, як бог, з первовіку. Дав бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими. От вкучилось їм все по воді ходити, схотів бог землю зробити, а як дістати з дна моря глини — не знає, бо бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А арідник мав силу до всього — та й каже: «Я бих туди пронир». — «Пронри». От він пірнув на дно, згріб в жменю глини, арешту сховав до рота для себе. Узяв бог глину, розсіяв. «Більше нема?» — «Нема». Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очі на лоба лізуть.«Плюй!» — радить бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне,там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба доходять. Вони б і небо пробили, коли б бог не закляв. Відтоді пере-стали гори рости...

Дивно Іванові, що такі красні гори, такі веселі, а сотворив їх злий.

—  Кажи, браччіку, далі, — просить Іван, а Микола знов починав:

—  Арідник був здатний до всього, що надумав — зробив. А бог, як що хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грав, а вівці пасуться. Побачив бог та й вкрав тото в него, і вже обоє пастушат. Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка, — то все від нього, від сотони. Де що лиш є — віз, кінь, музика, млин або хата, — все вигадав він... А бог лиш крав та давав людям. Таке-то...

Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов бог до ватри і дивиться на вогонь. А той вже знав, чого він. «Все ти, каже, у мене покрав, а сього не дам». Але дивиться арідник, а бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що він озьмив та й плюнув у божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить...

Довго Микола оповідає, а коли ненароком згадає чорта, Іван хрестить груди під кептарем. Микола ж тоді плює, аби нечистий не мав над ним сили...» [38, с. 225—226].

13. У чому, на ваш погляд, полягають відмінності між фольклорною і літературною легендою? Порівняйте народну легенду про євшан-зілля і її літературну обробку в поемі М.Вороного «Євшан-зілля».

Євшан-зілля

Він же [йдеться про великого князя Романа] кинувся на поганих, як той лев, а сердитий був, як та рись, і нищив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він пильно слідував предкові Мономахові, який знищив ізраїльтян, згаданих уже половців, вигнав Отрока в Обези за Залізнії ворота, а Сирчан залишився при Доні, живлячись рибою.

Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши їх землю всю і загнавши окаянних агарян. Після ж смерті Володимирової лишився у Сирчана лише один музика Ор, і послав він його в Обези, кажучи: «Володимир умер уже. То ж повертайся, брате, приходь в землю свою. Перекажи ж ти йому ці слова мої, заспівай йому пісень половецьких. Якщо ж він не схо-че, дай йому понюхати зілля, яке зветься євшаном».

А як той відмовився і вертатися, і слухати, дав він йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Краще ж на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою. Від нього народився Кончак, що понищив Сулу, пішо ходячи, котла носячи на плечах» [44, с. 180—181].

Микола Вороний. Євшан-зілля (Поема)

До лучче

В давніх літописах наших Єсть одно оповідання, Що зворушує у серці Найсвятіші почування.

єсть на своей земли костю лечи, ине ли на чюже славну быти.

(Літопис, за Іпатським списком) Мономах, князь Володимир, Взяв його під час походу З ясирем в полон і потім При собі лишив за вроду.

 

Не блищить воно красою Слів гучних і мальовничих, Не вихвалює героїв Та їх вчинків войовничих.

Ні, про інше щось говорить Те старе оповідання. Між рядками слів таїться В нім якесь пророкування.

Оточив його почотом І розкошами догідно — І жилось тому хлоп’яті І безпечно, і вигідно.

Час минав, і став помалу Рідний степ він забувати, Край чужий, чужі звичаї Як за рідні уважати.

 

І воно живить надію,

Певну віру в ідеали

Тим, котрі вже край свій рід-

ний

Зацурали, занедбали...

* * *

Жив у Києві в неволі Ханський син, малий хлопчина, Половецького б то хана Найулюблена дитина.

Та не так жилося хану Без коханої дитини. Тяжко віку доживати Під вагою самотини.

Зажурився, засмутився... Вдень не їсть, а серед ночі Плаче, бідний, та зітхає, Сну не знають його очі. Ні від кого він не має Ні утіхи, ні поради. Світ увесь йому здаєтьсяБез краси і без принади.

Кличе він гудця до себе І таку держить промову, Що мов кров’ю з його серця Слово точиться по слову:

«Слухай, старче, ти шугаєш Ясним соколом у хмарах, Сірим вовком в полі скачеш, Розумієшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба Людям долю віщувати, Словом, піснею своєю Всіх до себе привертати.

Ти піди у землю Руську — Ворогів наших країну,— Відшукай там мого сина, Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь Я за ним і дні, і ночі, Як давно вже виглядають Його звідтіль мої очі.

Заспівай ти йому пісню Нашу, рідну, половецьку, Про життя привільне наше, Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе, Дай йому євшана-зілля, Щоб, понюхавши, згадав він Степу вільного привілля».

І пішов гудець в дорогу. Йде він три дні і три ночі, На четвертий день приходить В місто Київ опівночі.

Крадькома пройшов, мов злодій, Він до сина свого пана І почав казати стиха Мову зрадженого хана.

Улещає, намовляє... Та слова його хлопчину Не вражають, бо забув вже Він і батька, і родину.

І гудець по струнах вдарив! Наче вітер у негоду, Загула невпинна пісня — Пісня вільного народу. Про славетнії події — Ті події половецькі, Про лицарськії походи — Ті походи молодецькі!

Мов скажена хуртовина, Мов страшні Перуна громи, Так ревли-стогнали струни І той спів гудця-сіроми!

Але ось вже затихає Бренькіт дужий акордовий І намісто його чути Спів народний, колисковий.

То гудець співає тихо Пісню тую, що співала Мати синові своєму, Як маленьким колисала.

Наче лагідна молитва, Журно пісня та лунає. Ось її акорд останній В пітьмі ночі потопає... Але спів цей ніжний, любий, Ані перший, сильний, дужий, Не вразив юнацьке серце,— Він сидить німий, байдужий.

І схилилася стареча Голова гудця на груди — Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..

Але ні! Ще є надія Тут, на грудях в сповиточку!.. І тремтячими руками Роздирає він сорочку,

Із грудей своїх знімає Той євшан, чарівне зілля, І понюхать юнакові Подає оте бадилля.

Що ж це враз з юнаком ста-лось?

Твар поблідна у небоги, Затремтів, очима блиснув І зірвавсь на рівні ноги.

Рідний степ — широкий, віль-ний,

Пишнобарвний і квітчастий — Раптом став перед очима, З ним і батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди... Все це разом промайнуло, Стисло серце, сперло груди.

«Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати!» —

[10, с. 323—327]

Так він скрикнув, і в дорогу В нічку темну та пригожу Подались вони обоє, Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами Неутомно проходжали — В рідний степ, у край веселий Простували, поспішали.

* * *

Україно! Мамо люба!

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не відцурались, Не забули тебе, неньку, Чи сховали жаль до тебе І кохання у серденьку?

Марна річ! Були і в тебе Кобзарі — гудці народні, Що співали-віщували Заповіти благородні,

А проте тієї сили, Духу, що зрива на ноги, В нас нема і манівцями Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях напра-

вить,—

Шлях у край свій повороту?!