«НАРОДНІ ОПОВІДАННЯ,БУВАЛЬЩИНИ, НЕБИЛИЦІ, АНЕКДОТИ, БАЙКИ І ПРИТЧІ»

План

1.  Жанрова своєрідність народних оповідань.

2.  Бувальщини як жанр фольклору.

3.  Анекдоти й небилиці, їх поетика.

4.  Художні особливості байок і притч.

 «Народні оповідання — образні оповіді та розповіді про різноманітні події та випадки із життя, що ведуться здебільшого від імені першої особи, учасника або очевидця цих подій…

Причин всюдисущності й популярності народних оповідань багато. Найважливіша з них — універсальність. Народний оповідач спирається на реальні факти й події, розкриваючи приховану енергію історичних, психологічних та інших узагальнень, пробуджуючи в них естетичне життя. Спогади тим і різняться від інших видів та жанрів народної прози, що в них головне не тільки те, що оповідач бачив і пережив, а й намагання розібратися у фактах та подіях разом зі слухачами. Згадуючи яскраві епізоди минулого, оповідач не приховує своєї участі в них, а прямо говорить, таке сталося саме з ним, він усе це бачив на власні очі, тому й знає краще за інших…

Усні оповідання спрямовані на пізнання дійсних подій та фактів. Це спогади із особистого життя, що іноді настільки глибоко сягають суті явища, характеризують конкретних людей з такою проникливістю, на яку не завжди здатен художній вимисел» (Степан Мишанич) [33, с. 16—17].

«Основне, що відрізняє оповіданнявід суміжних різновидів народної прози —переказів та легенд, — це те, що події не виходять хронологічно за межі того, що міг бачити чи учасником чого міг бути оповідач, а нерідко й слухачі. Оповіданням не властиве залучення міфічних персонажів і фантастики загалом. А якщо й зустрічаються їх елементи, особливо в оповіданнях дожовтневої доби, то вони мають лише епізодичний характер» (Степан Мишанич) [33, с. 17].

«Бувальщина — усне оповідання, що правдоподібно пояснює реальні факти минулого, назви окремої місцевості, побутові події. Обов’язковою диференційною ознакою бувальщини є зверненість у минуле, що поєднує її з легендою, надто це стосується історичної та топографічної бувальщини. На відміну від архаїзованої легенди бувальщина сприймається як правдива розповідь» (Наталя Лихоманова) [45, с. 75].

«Анекдот (грецьк. аnekdotus — невиданий) — коротка усна оповідь гумористичного чи сатиричного ґатунку з дотепним фіналом» [48, с. 41].

«Анекдоти — це короткі побутові оповідання, в яких засобами сатири і гумору замальовується незвичайна подія, випадок, ситуація, людський вчинок, моральні вади, певні риси характеру» (Лідія Дунаєвська) [15, с. 236].

«Анекдот (грец. Аnekdotus — небачений, невиданий) — коротка, усна оповідь гумористичного або сатиричного характеру з несподіваною й дотепною розв’язкою. В основі анекдоту звичайно покладений неординарний, потішний і повчальний випадок, який суперечить традиційним уявленням про життєві явища» (Григорій Бостан) [45, с. 24].

«Анекдоти — це коротенькі жартівливі оповідання про незвичайну, смішну подію, пригоду чи ситуацію, рису людського характеру або вчинок. Смішний бік типових життєвих фактів тут настільки загострено, що вони виступають на грані між реальним, імовірним і неможливим. При цьому іноді добираються такі кумедні моменти, які за своєю суттю і змістом не підлягають ши-рокому розголошенню і можуть розповідатись тільки в певному товаристві і в атмосфері цілковитого довір’я» (Олексій Дей) [78, с. 187].

«Анекдот — це короткий прозовий фольклорний твір, що типізовано подає одинокі явище, подію, вчинок, ситуацію у вигляді загального коду, де момент кульмінації збігається з розв’язкою (або вони максимально наближені), а прихований зміст розказаного вступає в конфлікт із заздалегідь очікуваним, внаслідок чого здобувається ефект сміхової «вибухівки». Анекдотові властиві алогізм, переакцентовування слова чи фрази з одного значення на інше чи перенесення суті цього значення на інший об’єкт, гра слів, парадоксальність думки. Анекдоти, як правило, односюжет-ні, односитуативні, одноподієві. За формою викладу анекдоти бувають описовими, монологічними (самореклама), діалогічними, полілогічними, іноді кілька названих компонентів поєднуються (найчастіше — опис і діалог). В анекдоті надзвичайно ве\лика роль кожного слова (іноді — звуку, жестикуляції, міміки), художньої деталі» (Микола Дмитренко) [19, с. 134].

«Для народного анекдоту як оригінального фольклорного жанру характерна своєрідна система художніх засобів. На відміну від казок, легенд, переказів — це твори стислі, одноактні, такі, що складаються з одного сюжету. Більшість з них побудовані в гротескному стилі — навмисному карикатурному поєднанні різних контрастів…

Каламбурне обігрування слова, фрази зумовлює сатиричний чи гумористичний підтекст низки творів.

Одним з типових засобів комічного в анекдотах є алогізм, непередбачене попереднім змістом завершення дії…

Анекдоти — жанр, що побутує в усному виконанні, в гурті найчастіше використовується як розважальний, іноді — для певного порівняння, зіставлення, повчання. На відміну від байки в ньому немає відвертого моралізування. Його дидактичний підтекст захований у комічному, в акцентуванні уваги на певному негативному явищі, рисі характеру. Для виразнішого підкреслення ідеї оповідачі часто вживають гіперболу і антитезу…

Особливості виконання анекдота, багата інтонаційність, прагнення викликати у слухачів бажану реакцію (сміх чи осуд) зумовили основну композиційну особливість жанру — інтенсивну діалогізацію» (Лідія Дунаєвська) [15, с. 239].«У широкому розумінні жанр анекдоту охоплює різні види дрібних жартівливих прозових фольклорних творів: лаконічні за формою смішні оповідання, вигадки й жарти з коротенькими сюжетами й дотепними чи несподівано комічними розв’язками, художньо завершені каламбури, нісенітниці, дитячі смішинки, зарисовкиусмішки, жартівливі й нескінченні діалоги, каламбури тощо. Поруч з узагальнюючою жанровою назвою «анекдот» у живому побуті і в фольклористичній науці, особливо в ХІХ ст., існували також інші збірні назви цих народнопоетичних творів. П. Єфименко називав їх «можебилицями», а Ю. Федькович «придабашками»; К. Шейковський у 1875 році так назвав збірку, що складалась переважно з смішних народних творів: «Руські народні казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билиці й небилиці, прикладки й нісенітниці». Нерідко, особливо в періодичних виданнях — гумористичних журналах і газетах, — зустрічалися терміни «сміховини», «гуморески», «ви-гадки» або просто «смішне» чи «всячина». В сучасній українській періодиці такі твори найчастіше називають «народними усміш-ками» (Олексій Дей) [78, с. 187—188].

«Анекдоти умовно можна поділити головним чином на суспільні-побутові… та родинно-побутові» (Лідія Дунаєвська) [15, с. 236].

«Байка — коротке, переважно віршоване, алегоричне оповідання, в якому закладено дидактичний зміст; один з різновидів ліро-епічного жанру» [48, с. 75].

«Байка (лат. fabula — оповідь) — мала ліро-епічна форма оповідного характеру, у віршах або прозі, що має алегоричний інакомовний зміст, пов’язаний з повчанням, напучуванням, моралізаторством, який втілюється в образах людей, тварин, рослин, предметів і явищ навколишнього світу» (Петро Рихло, Юрій Клим’юк) [45, с. 53].

«У порівнянні з казкою байка здебільшого невелика за розміром; увага оповідача тут зосереджується переважно на одному якомусь момент із життя звірів; образи у байці більш абстрактні, менш індивідуалізовані, сповнені передусім філософського змісту. Характерним для байок є не широта охоплення життєвого матеріалу, не епічність відображення різних сторін життя звірів, а філософське осмислення й оцінка якогось яскравого факту. Так закономірно з’являється у байці узагальнення у формі більш або менш чітко сформульованої «моралі», що здебільшого наводить-ся в кінці твору» (Іван Березовський) [3, с. 30].

«Притча — повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору. На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея» [48, с. 572—573].

«Притча (від давньорус. притьча — історія, нещасливий випадок, а також приклад) — оповідний, алегорично-повчальний твір філософського, релігійного, морального змісту з двоскладовою композицією, в основі якої лежить приклад і його пояснення… Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Однак притча має низку специфічних ознак, що в комплексі роблять її стійкою художньою структурою. У більшості жанрів, як правило, ідея випливає із зображуваних подій; притча йде від протилежного: до наперед заданої ідеї підбираються події. Тому сюжет і образи притчі надзвичайно схематизовані, прямують до певного зразка, тобто архетипічності. Стандартність сюжету і широка узагальненість образів дає можливість їх традиціоналізації, а також багаторазового використання у художніх творах, вони легко піддаються інтерпретації та переосмисленню. Отже, притча є полісемантичним твором» (Юрій Клим’юк) [45, с. 444].

«Небилиця — невелике оповідання розважального змісту, комізм якого будується на дотепно скомпонованих алогізмах та каламбурі. Інколи має форму розмовного вірша. Прийоми творення комічного в небилиці дали підстави для народних назв «побрехенька», «нісенітниця» [48, с. 500].

«Справіку шанували в Україні речників усного слова, баляндрасників, сільських мудрагелів, які могли прикрасити одноманітність виснажливої праці, розрадити в безнадії, веселою, доброзичливою розповіддю піднести людину над побутовими реаліями, винести за межі часу та простору на крилах сміху в щасливу повноту народно-святкової стихії. Особливу нагоду продемонструвати свій талант мали майстри-слволюби на сільських вечорницях та на «вулицях». Саме тут і поширився звичай розповідати жартівливі народні оповідання-перевертні-небилиці, сміх яких був ритуально-скоморошним, кордоцентрично-альтруїстичним: оповідач сміявся над собою, над пригодами, що нібито сталися з ним та його оточенням, але не ображав присутніх, служив камер-тоном доброго настрою. Сміх об’єднував громаду, гуртував, ви-кликав потік здорових позитивних емоцій. І в годину сліз, і в го-дину слави наш народ не полишав природного оптимізму і міг розридатися сміхом, вдаривши лихом об землю…

Народ називає небилиці перевертнями, баляндрасами, побрехеньками, нісенітницями…

З усної творчості дорослих небилиці перемандрували до дитячого фольклору. Вони є перехідним типом між віршованими і прозовими жанрами…» (Наталія Сивачук) [66, с. 133—135].

«Залучаючи дитину у перевернутий світ, ми не тільки не завдаємо шкоди її інтелектуальній роботі, але навпаки сприяємо їй, оскільки у дитини є прагнення створити собі такий перевернутий світ, щоб ще більше утвердитися в законах, що правлять світом реальності. Ці небилиці були б небезпечні дитині, якби вони заслонили їй дійсно реальні взаємозв’язки ідей і речей, але вони не тільки не заслоняють — вони висувають, відтіняють і підкреслюють їх. Вони посилюють (а не послаблюють) в дитині відчуття реальності» (Корній Чуковський, стаття «Лепые нелепицы») [Цит. за 66, с. 141].

Завдання

1.     Прочитайте по 5—6 творів кожного жанрового різновиду: народні оповідання, бувальщини, анекдоти, байки, притчі, небилиці.

2.  Підготуйте реферат за монографією С.Мишанича «Усні народні оповідання: питання поетики».

3.  Зіставте між собою жанри переказу та народного оповідання. Відзначте спільні й відмінні рис цих жанрів.

4.  Чи відомі вам бувальщини про представників чорної і білоїмагії; про зустрічі з померлими родичами; про зв’язок людей з нечистою силою; про пошуки скарбів? Перекажіть їх. На які джерела інформації вказується в цих бувальщинах?

5.  Наведіть приклади анекдотів кожної тематичної групи. Поміркуйте, чи змінилася тематика анекдотів за останнє століття?

6.  Пригадайте визначення такого літературного жанру, як співомовка, з яким ви познайомилися в школі на уроках української літератури, коли вивчали творчість Степана Руданського:

«Співомовка — невеликий вірш сатиричного або гумористичного змісту, в основі якого лежить народний анекдот, приказка. Жа нрові особливості твору такі: описується один комічний або трагі-комічний випадок, події зображуються стисло, динамічно. Героїв небагато. Кінцівка — дотепний афористичний вислів» [12, с. 331].

Проаналізуйте, як використав сюжет народного анекдота Сте-пан Руданський у співомовці «Добре торгувалось».

Степан Руданський. Добре торгувалось

З мазницею сміло:

І в крамницях, куди глянеш,

— Сріблом-злотом сяє, —

А йому то і байдуже:

Він дьогтю питає!

Реготять купці дурнії,

А він тільки сплюне

Та й до другої крамниці,

Багатшої, суне.

В найбагатшії крамниці

Два купці сиділо,

І туди чумак заходить

«Добридень вам, добрі люди!»

Та й зачав питати,

Чи нема у них принаймні

Дьогтю де продати.

«Нєту, нєту! — купці кажуть

Та й, шельми, сміються: —

Здєсь нє дьоготь — толькі ду-

рні

Адні продаються!»

А чумак їм: «То нівроку ж,

Добре торгувалось,

Що йно два вас таких гарних

На продаж осталось». [62, с. 32—34].