Аналіз твору Тараса Шевченка «Юродивий»
Твір «Юродивий» не закінчений; очевидне, це вступ до сатиричної поеми. У творі Шевченко змальовує сучасну йому Україну, якою правлять «цар-фельдфебель» та його помічники — «капрали» й «унтери», маючи на увазі Миколу І та його підручних. Він із сарказмом пише, що ці кати «добра таки чимало натворили». Далі розкрито зміст цього «добра»: оголений, тобто обікрадений народ — «мільйони полян, дулебів і древлян», пригнуті до землі, тисячі «чепурних киянок» віддані п’яним на поталу та безчестя мерзотникам, які
До того люд домуштрували,
Що сам фельдфебель дивувались
І маршировкою, і всім...
Навіть лютий кріпосник-цар здивований жорстокістю воєначальників та жандармів, їхніми знущаннями над величезною кількістю заарештованих та засланих на каторгу, але це здивування приємне: цар осипав катів почестями. А як реагували на таке знущання освічені дворяни? «...Дивились і мовчали та мовчки чухали чуби». За це громадянське боягузтво, за догідливість людоморам, за знущання над «братами »-кріпаками, за фальшиве краснобайство про любов до «менших братів» поет гнівно таврує ліберальну інтелігенцію :
Німії, подлії раби,
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п'яного! Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу. Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
Далі Шевченко відверто говорить, що він чекає не дочекається, коли царі, губернатори, весь отой «проклятий рід» виздихає і коли на місце прогнил ого самодержавного ладу стане демократичний із «праведним законом» — конституцією. Скориставшись із відомого випадку, під час якого в соборі якийсь сміливець дав ляпаса управителеві канцелярії губернатора Писареву, поет вдається до художнього узагальнення; величає сміливця святим лицарем, козаком, а всім іншим докоряє :
Тоді, дурні, і вам було б .
На його зийтн з рогачами.
А ви злякалися...
Що це, як не заклик до повстання проти «капралів» і «унтерів», самодержавства? Адже між рядками ясно проглядає думка: та й зараз ще не пізно, якщо не боятися ворогів.
Столицю Російської імперії автор називає смітником історії, смердючим гноем, у якому безбожний цар, правди гонитель жорстокий, творець зла скоїв страшні злочини супроти народу, за що повинен відповісти. Мають нести відповідальність і церковники, які закривали очі на те,
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибір невольників святих,
Як мордували, розпинали І вішали.
Отже, руська церква — спільник царизму в переслідуванні кращих представників народу, борців, які страждають у «темних вертепах і бездонних норах»\ Сибіру як злочинці. А вони ж— «споборники святої! волі», і правду про них повинен весь світ знати. Поет; обіцяє це зробити. Власне, він це вже зробив поемами ; «Сон», «Кавказ» і вступом до поеми «Юродивий». Отже,!-творчість після заслання знаменується посиленням! антицарських, революційних мотивів.
У цей період Шевченко написав автобіографічний триптих «Доля», «Муза» й «Слава», одну з кращих і поем про велич матері — «Марія», ряд переспівів біблійних мотивів та давньослов'янських літературних пам'яток («Плач Ярославни» тощо), вірш «Марку Вовчку»,] де називає молоду письменницю, заступницю знедолених, своєю донею. В ці роки поет виступив з такими програмними творами, як «Я не нездужаю, нівроку...»,] «Світе ясний» та «Ісаія. Глава 35», котрі й розглянемо.