Аналіз поезії Тараса Шевченка «Я НЕ НЕЗДУЖАЮ, НІВРОКУ...»
В останні роки життя соціальний зір Шевченка був особливо гострим, а його революційна пристрасть — особливо бурхливою. Чи не найбільше бачимо це у вірші «Я не нездужаю, нівроку», написаному наприкінці 1858 р. То був час, коли найважливішою проблемою суспільного життя в Росії було скасування кріпацтва. Шевченко, як і його побратими-росіяни з революційно-демократичного табору — Чернишевський, Добролюбов, Герцен та інші, боровся за повне визволення селянства.
Коли читаєш поезію «Я не нездужаю, нівроку..,», і в уяві постають дорогі риси рідного Тараса — замисленого, зажуреного й чимось надзвичайно стривоженого.: Очевидно, поета щось мучить, від чогось він неспокій-і ний і напружено шукає виходу. З перших слів вірша ліричний герой говорить, що з ним щось діється: хоч він і здоровий, та на серці в нього тривожно, а чому —ї ще сам не знає. Його «серце жде чогось» і д;уже болить,' його внутрішнє око вже прозріває, але що саме бачить — ще не знає. Нам теж невідома причина страждань ліричного героя, але вони висловлені так задушевно-довірливо, що співчуваємо йому вже тепер. Оцю скаргу на гострий душевний біль, сердечну тривогу-передчуття, отой важкий стан душі героя передано метафорою фольклорного походження серце плаче. Настрій гострого відчуття тривоги створює повторення дієслова болить, сполучник і, а найбільше — порівняння мов негодовала дитина. Хто хоч раз чув, як кричить г но не нагодоване немовля, збагне розпуку душі, глибину ридань поетового серця. Завдяки цим прийомам хвилювання ліричного героя передається читачам.
Шукаючи відповіді на запитання, чого ж карається його душа, автор приходить до висновку, що так бентежно все єство його очікує волі. Адже воля рідного народу для Шевченка — найпалкіше бажання, заповітна мрія, здійсненню якої він присвятив своє життя. Тому й хвилюється поет, тому й не спиться йому ночами.
Сподіваючись волі, можна дочекатися «лихої, тяжкої години». Цими двома епітетами якнайкраще передано облудність реформи, що її готували пани, ними розвінчано «куцу волю», як потім назвав народ скасування кріпацтва. А ось і сама відповідь:
Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
її приспав.
Ясніше й сміливіше не скажеш: від царя та поміщиків не сподівайтеся волі. Навпаки, вони все зробили для того, щоб її задушити. І щоб не було в читачів жодних сумнівів у тому, хто є головним винуватцем горя народного, поет — перший у художній літературі — без вагань вказує: цар Микола. Це — громадянська мужність. Проте Шевченкова сміливість сягає ще далі: він з пристрастю трибуна звертається до уярмлених із закликом:
А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.
Ось відповідь на запитання: що робити? Ця відповідь вибухнула з глибин наболілого серця Кобзаря. І хоч уже в «Гайдамаках», а потім у «Неофітах» образом свячених ножів, мечів та обуха, яким уб'ють царя, було сказано чимало, але то не були прямі заклики. А тут недвозначний наказ народові: гартувати бойовий дух, готуватися до революції, Алегорія сталити обух і гострити сокиру була зрозуміла всім, Вірш був написаний Шевченком як відгук на підготовку царським урядом селянської реформи. На противагу лібералам, які покладали надії на цю реформу, Шевченко розумів облудність царських обіцянок. Не реформа, а селянська революція — в цьому провідна ідея вірша «Я не нездужаю, нівроку,..». Якщо ж до цього заклику не прислухаються, гнобителям вдасться остаточно приспати волю, обдурити народ, Лицемірно вдаючи, що роблять все для блага народного, пани і далі будуть на крові трударів «храми, палати мурувать», а з нікчемним царем завжди знайдуть спільну мову, бо він же свій (свій у народній мові означає: кревний, свояк).
Про те, що образ сокири в творах Шевченка не має нічого спільного з отим усеросійським закликом «К топору зовите Русь?», свідчать, зокрема, оці слова:
Минуло все, та не пропало.
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і мять старого дуба.
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть,
І виростуть. ї без сокири.
В цьому образі старого дуба, що з нього, хоч точеного шашелями, виростають зелені парості невичерпного, незнищенного і переможного життя,— на думку Євгена Маланюка,— сконцентрована вся органічна філософія Шевченка.