АНАЛІЗ ДРАМАТИЧНОЇ ПОЕМИ «БОЯРИНЯ»
Художнє відтворення на тлі сімейного життя звичаїв і побуту козацької старшини та російського боярства
Син колишнього козака, а згодом московського боярина Степан, приїхавши з російськими боярами до козацької слободи, гостює в родині козацького старшини Олекси Перебійного і закохується в його дочку Оксану. Дівчина відповідає йому взаємністю, і молоді вирішують після весілля виїхати до Москви, де служить Степан, і влаштувати там своє сімейне життя, додержуючи звичаїв, прийнятих в Україні. Степан каже своїй нареченій:
Мені тепер здається, що нігде на цілім світі вже нема чужини, поки ми вдвох з тобою. От побачиш, яке ми там кубелечко зів'ємо, хоч і в Москві. Нічого ж там чужого у нашій хатоньці не буде,— правда?
Оксана погоджується із Степаном говорить, що не боїться тої чужини, бо там і віра однакова; вона впевнена, що зрозуміє й мову.
Приїхавши до Москви, Оксана не сприймає московських звичаїв, взаємин між людьми як на побутовому, так і на суспільному рівні, внутрішньо протистоїть всьому чужому. Ставши московською бояринею, вона змушена одягатися помосковському, аби ніхто не сказав, що вона не поважає місцевих звичаїв. їй не подобається, що Степан «убрався в те боярське фантя», та й самій соромно одягати вбрання боярині:
Той шарахван неначеб форемніший, а то жіночий, то такий бахматий та довгий-довгий, мов попівська ряса! Аж сумно, як се я його надіну? Ото й на голову такий підситок надіти треба? Зап'ясти обличчя?
Дружині боярина за московським звичаєм не можна брати участь у бесіді чоловіків. Вона мусить лише почастувати гостей, а потім повернутися до себе в терем. Але й тут у молодої українки викликає бурхливий протест звичайний для московських жінок «поцілуйний обряд»: чому це її буде цілувати старий боярин, якому вона піднесе чарку? Оксана дивується і з того, що бояриня Ганна, сестра Степана, не може вільно гуляти по Москві, і навіть після заручин їй не дозволяють бачитися з нареченим, хіба що в церкві. Та й засватали дівчину через сваху.
Та ось у домі Степана з'являється гість з України. Він розповідає про великі кривди, які чинять українському народові посіпаки московські, просить Степана заступитися за людей перед царем. Передавши Степанові супліку зі скаргами на царських воєвод, гість сподівається на допомогу, але ця надія лишається марною. Листа, переданого Оксані від братчиці-товаришки, Степан пропонує спалити. Дружина у розмові з ним називає Москву тюрмою, неволею з дикими звичаями і законами.
А що ж? Хіба я тут не як татарка сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки... холопів продають... Чим не татари?
Ну скажи, мій любий,
чи довго нам ще мучитися?
Невже й загинем
у сій неволі? У стосунках між московськими боярами панує атмосфера постійного страху і аморальності. Бояри виступають нещирими, лукавими, хитрими, улесливими і жорстокими. Вони догоджають цареві, плазують перед ним. Степан також змушений догоджати цареві, цілувати йому руку. Оксані все це здається вкрай огидним. А ще московська знать зневажливо ставиться до представників інших національностей: українку Оксану ображають навіть у церкві, називаючи «черкашенкою» та «хохлушею».
Не менш негативне враження справляє на молоду жінку й описаний у драмі побут московитів: негарний мішковитий
І
одяг, життя без пісень, жахливе пияцтво, нерівноправність жінок.
У драмі згадується про невиправдані безглузді дії Дорошенка, який у боротьбі за владу «татар на поміч приєднав і платить їм ясиром християнським».
Кілька років точилася кривава міжусобна війна. Нарешті вона скінчилася, і Степан пропонує Оксані поїхати в Україну, провідати її рідних. Молодий боярин каже дружині: «Вже ж тепера на Вкраїні утихомирилось*, на що вона гнівно відповідає: ...Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля; се мир по-твоєму — ота Руїна? Оксана рішуче відмовляється їхати на Батьківщину, їй соромно дивитися у вічі рідним і товаришам. Ліна Костенко, здається, найкраще пояснила наведений діалог: «Це був час, коли московити спокушали соболями і переловлювали коза¬цьких гінців. Коли був арештований і відправлений у Петербург Данило Апостол (останній виборний гетьман Лівобережжя). Коли Дорошенко склав булаву і доживав віку під Москвою. Коли Полуботок помер у фортеці, інші ж були випущені на волю аж після смерті Петра І».