АНАЛІЗ ДРАМАТИЧНОЇ ПОЕМИ «БОЯРИНЯ»
Образна система
Письменниця розкрила у драмі трагедію рідного краю
через призму особистого життя своїх героїв. Для них Україна — це «веселий світ» з дівочим співом по гаях, де сонце
встає, а не заходить, де шануються воля і людина, гідність, де
в шанобі батько і мати, добре слово, жіноча й подружня вірність. Московщина ж здається їм «неволею бусурманською»,
«темницею».
Образ Оксани. Головною героїнею драми «Бояриня» є Оксана. Цей центральний образ твору досить складний для розуміння. Батько й мати виховали свою дочку у дусі палкої любові до України. Лише щире кохання до молодого московського боярина Степана, з яким вона взяла шлюб, змусило молоду козачку покинути Батьківщину і рідних.
Чому ж навіть перші дні перебування Оксани в Москві принесли їй образу, розчарування, біль і гірке переживання?
Опинившися в Москві, Оксана відразу зрозуміла, що становище її коханого, хоч він і зветься боярином московським, досить принизливе: царя і його слуг усі страшенно бояться і мовчки скоряються звичаям, які принижують людську гідність. Оксана болісно реагує на образливі слова, почуті в церкві за її спиною: «Черкашенки! Хохлуши!». Ці слова ніби встановлюють незриму межу між нею та московитами, для яких вона назавжди залишиться чужинкою. Але найгірше те, що Оксана сама не сприймає московських звичаїв і порядків: боярська Москва здається їй, вихованій у волелюбному середовищі, «темницею», «неволеюбусурманською».
Оксана ніколи не стане схожою на інших бояринь, бо в її душі живуть успадковані від батьків ідеали віри, активної любові до Вітчизни, товариськості, які частково вже втрачені на Вкраїні внаслідок суспільних змін — соціального розшарування козацтва і підступних дій московського уряду.
Подружнє життя у Москві переконало Оксану в тому, що вона помилилась у своєму виборі. її розум не може з цим миритися, хоча серцем вона продовжує любити чоловіка. Великим розчаруванням для неї стало гірке відкриття: її Степан — не той герой-борець, якого малювала їй романтична уява, а звичайна людина, котра легко підкоряється обставинам:
...Я повинен
«холопом Стьопкою» себе взивати та руки цілувати, як невільник, то се нічого? Тепер, Оксано,
нам треба стерегтися так, «щоб муха не підточила носа», як то кажуть. Крий Боже схибити в чому,— пропала вся наша справа і громадська вкупі. Оксана співчуває прагненню гетьмана Петра Дорошенка об'єднати Україну, хоча б і шляхом союзу з татарами, але Степан дорікає їй:
Схаменися!
Ти ж так боялася розливу крові, а ся війна найпаче братовбійна, Що Дорошенко зняв на Україні,— то ж він татар на поміч приєднав і платить їм ясирам християнським.
А Оксана відповідає йому:
Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану,
мов ханові? Скрізь палі, канчуки...
холопів продають... Чим не татари? Героїня твору змушена відмовитися від активних дій. Вона пристає на прохання чоловіка не озиватися на Україну до рідних жодним листом. Так Оксана мимохіть зраджує свою Батьківщину, чого пізніше не зможе собі простити.
Вплив Оксани на чоловіка значно сильніший, ніж Степана на неї. Вона пропонує йому тікати разом із Москви, з її уст зриваються слова: «Я гину, в'яну, жити так не можу!». Але побачивши, що порятунку немає, вона внутрішньо ламається, стає байдужою до всього. Найбільших страждань молодій жінці завдає не так розлука з рідними, як беззмістовне пусте життя у Москві. У пам'яті її спливає образ шаблі, заржавілої у піхвах, що втратила своє призначення. «Руки від крові чисті» теж видаються покритими іржею, бо ніколи не діяли, не боролися за світлі ідеали свободи.
Тяжко хвора Оксана картає себе за відступництво, за прожиті в безпеці роки. її ностальгія породжена не лише болем за Україну, а й втомою від свого бездуховного, бездіяльного життя, тугою, яку примножує втрата природного відчуття краси світу. Тепер вона вже не боїться сказати своєму чоловікові гірку правду:
Нікуди я тепера не поїду.
Не хочу!
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там, на Вкраїні,—
тепер, як «втихомирилось», ти їдеш
туди ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крові?
Степан не розуміє благородства своєї дружини і кидає у вічі тяжко хворій Оксані жорстокі слова: . Ти, Оксано, вмієш . - г- зарізати словами без ножа.
Оксана байдуже ставиться до своєї хвороби і навіть до того, що «мабуть, скоро помре». Опинившись у критичній ситуації, вона радить чоловікові після її смерті одружитися на московці. Тепер Оксана вже не жаліє нікого: ані себе саму, ані Степана:
Занадто я жаліла... В тім і горе... Якби я мала сили не жаліти, то вирвалась би геть з сії кормиги — і ти б ослобонився від іржі... А так, вже чисто: ні собі, ні людям! Героїня драми гине через свою бездіяльність, відірваність від рідного ґрунту, тому що нічим не змогла допомогти поневоленій Україні. Оксана сама вершить суд над собою і, вважаючи, що її життя позбавлене сенсу, не чинить вже ніякого опору хворобі. Вона добровільно прирікає себе на смерть, але хоче, щоб Степан жив, бо він потрібніший Україні: Ні, любий, ти на світі потрібніший, тобі ще є про що й про кого дбати. Борцем не вдався ти, то після бою подоланим подати пільгу зможеш, як ти не раз давав... На бойовиську не всі ж померли, ранених багато... поможеш їм одужати, то, може, колись там... знов зібравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом, а як і ні — не жалуй, що поміг. Змальовуючи трагедію Оксани, Леся Українка стверджує істину: «джерелом людського існування є зв'язок з рідною землею, коли ж його утрачено — сили покидають.людину».
Образ Оксани споріднений з іншими героями Лесі Українки, які не мислять життя без волі, не можуть жити рабами.
В останній дії драми Оксана заповідає Степанові не забувати про тих, хто після придушення визвольної боротьби попав у тюрми, допомагати їм чим зможе. Умираючи, Оксана вірить, що Україна колись обов'язково стане вільною. Звертаючись до сонця, вона передає з ним привітання улюбленій Батьківщині:
Добраніч, сонечку! Ідеш на захід... Ти бачиш Україну — привітай!
Образи борців за вільну Україну. 1665 року гетьманом Правобережної України став Петро Дорошенко. Це була талановита й розумна людина. Сам гетьман не визнавав штучного поділу України на Лівобережну і Правобережну, він закликав лівобережних козаків пристати до нього. 1667 року було підписано Андрусівське перемир'я. Гетьман із турками звільнив правобережну територію України. Польща визнала Україну незалежною українською державою. В цей час проти Дорошенка виступив Іван Сірко. Він вважав турок і татар най-заклятішими ворогами України. Але пізніше Сірко зрозумів, що у Дорошенка не було іншого виходу, і помирився з ним. Перемігши воєводу князя Ромадановського, Дорошенко змусив російське військо піти геть з України.
У Лесі Українки П. Дорошенко виступає як національний герой. Він прагне об'єднати Україну, хоча й дорогою ціною — змови з «бусурманами».
Оксана — героїня драми «Бояриня» входить до церковного братства. Дівчата-братчиці пошили корогву і таємно послали її через брата Оксани Івана у Чигирин — резиденцію Дорошенка. У п'єсі засуджується братовбивча війна Дорошенка з Брюховецьким, внаслідок якої чимало козаків загинули або були віддані татарам як ясир.
У «Боярині» немає прямої згадки про події, пов'язані зі збройним опором, що його чинив Дорошенко, агресії Московської держави. Однак окремі деталі дають змогу відчути дух тієї епохи.
Особливе місце в цьому плані посідає розмова Степана із гостем, козаком, який привіз супліку і просить Степана передати її царю. Козак виконував досить небезпечну місію: приїхав до Москви зі скаргою на бояр, які займалися самоуправством в Україні:
Та там такі напасті, що крий Боже! і просвітку нікому не дають московські посіпаки. Все нам в очі тією присягою тичуть... Він розповів Степанові, що ані старшина, ані рядові козаки ніякої правди добитися не можуть, але не хочуть «присяги ламати». Гість сподівався, що цар пошле в Україну когось з українців, яким довіряє. Степан відповів, що жодному українцеві в Москві не ймуть віри. Козак попередив хазяїна: доведені до відчаю козаки порушать присягу на вірність цареві і пристануть до Дорошенка. Є, каже він, ще такі, яких не здолала неволя:
...Є люди, що не бояться, йдуть, мов на одчай, бо сказано терпець їм увірвався! До таких патріотів належить і брат Оксани. Іван — запальний, гарячий, але щирий. Він однозначно судить про Переяславську Раду, признає дотримання угод з боку української старшини зрадою. У нього немає часу на роздуми й вагання. Ризикуючи головою, Іван приєднався до Дорошенка, повіз бойову корогву в Чигирин.
Дорошенкові не вдалося вибороти незалежність України. Бачачи, «до чого призвели міжусобиці, він склав булаву, аби не проливати братню кров.
Образ Степана. Вихованець Києво-Могилянської академії Степан — український інтелігент другої половини XIX ст., що втратив свою національну культуру і перейняв чужу.
Син колишнього козака, а згодом московського боярина, Степан потрапляє в козацьку слободу з російськими боярами, гостює в родині представника козацької старшини Олекси Перебійного. Зустрівшись із його дочкою, закохується в неї. Оксана відповідає йому взаємністю, і вони, побравшися, вирушають до Москви, аби «звити там своє кубельце», завести свої порядки та звичаї. Але все вийшло не так, як бажалося. У Москві Степан стає зовсім іншою людиною. Як московський боярин він змушений забути про людську гідність, плазує перед царем. Від своєї дружини Степан вимагає, щоб вона також підкорилася московським звичаям: одягла ненависний їй одяг, почастувала його гостей бояр, додержуючи «поцілуйного обряду».
Якось у їхньому домі з'явився гість з України і привіз листа — супліку до царя та іншого листа — Оксані. Степан, злякавшись, радить їй спалити свого листа, аби уникнути можливих неприємностей. Оксана, знесилена тяжкою хворобою і тугою за Батьківщиною, пропонує чоловікові повернутися в Україну, а Степан побоюється, що цар скрізь «достане свого боярина». Оксана зрозуміла, що її чоловік усього боїться, але почуття обов'язку не дозволяє їй навіть дорікати йому, тим більше взяти з його рук «повернуту присягу».
Степан — слабовольна боязлива людина. Він сприймає придушення визвольної боротьби українського народу не так трагічно, як його дружина, можливо, навіть дещо задоволений з того, що «тепера на Вкраїні утихомирилося», спокійно говорить про зустріч із жінчиною ріднею, Оксана ж не може собі пробачити, що і вона, і її чоловік під час кровопролиття в Україні сиділи
...у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там на Вкраїні. Коли тяжко хвора Оксана каже чоловікові, що його руки хоч і не в крові, зате в іржі, звинувачує його в покорі і бездіяльності. Степан не розуміє своєї дружини, не може збагнути, чому вона відмовляється від поїздки в Україну.
Він любить Оксану, хоче врятувати від неминучої смерті, але вже надто пізно. Умираюча дружина попри все покладає надію на Степана і заповідає йому допомогати чим тільки зможе скривдженим співвітчизникам:
Борцем не вдався ти, та після бою подоланим подати пільгу зможеш, як ти не раз давав... На бойовиську не всі ж померли, ранених багато...
Характеристика Степанової матері. Степанова мати і в Москві поводиться як природна українка: не відмовляється від національного одягу, пишається тим, що її чолові «в козацькому жупані вік дожив», не може звикнути до немилої їй чужини.
Але вона змушена коритися тому, проти чого протестує її серце. Саме з її вуст злітають трагічні слова:
Адже ми тут зайди,— з вовками жий по-вовчи й вий. Але коли це стосується її дітей, Степанова мати ладна поступитися національними почуттями. Вона пишається боярським званням сина, уболіває за нього. Заради Степана змушує коритися обставинам і невістку: Вийди, доню,
голубонько! І я тебе прошу! Не дай мені, старій, на очі бачить Степанової згуби! Дочку Ганну і молодшого сина вона виховує вже по-московськи, бо бажає їм добра, хоча бачить згубний вплив такого виховання на їхні душі. Як мати московського боярина вона належить до вищих кіл тодішнього суспільства, але не може вважати себе вільною. Вона відчуває зневагу оточуючих навіть у церкві. Степанова мати шкодує, що не може називати своїх дітей українськими іменами, що Ганна не знає українських пісень. Вона полюбила свою невістку як рідну дочку, піклується про неї і хоче, щоб Степан відвіз тяжко хвору Оксану додому, аби вона не померла з нудьги за Батьківщиною.
Про Степанову родину не можна сказати нічого поганого. Сам Степан захищає свого батька від звинувачень брата Оксани Івана, аргументуючи його від'їзд до Москви даною ним присягою: адже українцям часто доводилося служити своїй Батьківщині, перебуваючи у підданстві Польщі, Туреччини, Росії, бо так складалися історичні обставини:
Не зраджував України мій батько! Він їй служив з-під царської руки не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони.