ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ МИНУЛОГО УКРАЇНИ ВНОЕМІ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ «МАЗЕПА».
Здається, немає в українській історії, сповненій героїки діянь її визначних творців, постаті величнішої й трагічнішої, ніж гетьман Мазепа, що був одним із визначних європейських громадсько-політичних діячів середини XVII — початку XVIII ст. Ось уже впродовж майже трьох віків ім'я та діяльність українського гетьмана привертає увагу багатьох істориків, критиків, літературознавців, письменників різних національностей. Позиції їх в оцінці особи Мазепи неоднозначні й суперечливі.
Більшість літературних джерел творів та історичних джерел про Мазепу презентують його в негативному плані — як підступного зрадника, власто- і сластолюбця, людину ницу, прокляту Церквою і Богом.
Така тенденція в оцінці цієї історичної постаті була закладена Росією і ґрунтувалася переважно на офіційних царських документах, упереджених спогадах та історичних дослідженнях. Лише незначна частина авторів, відступаючи від загальноприйнятої думки, відтворювала справжнього Мазепу, борця за свободу своєї країни. Одним із-них був Сосюра — автор глибоко патріотичної поеми «Мазепа».
Початок її вперше був надрукований у журналі «Життя і революція» за 1929 рік. І хоча в цьому уривку йшлося тільки про молодість Мазепи, його службу в якості пажа при польському королі, тобто мова не йшла про гетьманство • Мазепи і стосунки з Росією, все ж Сосюру почали всіляко цькувати й жорстоко переслідувати, звинувачуючи в українському буржуазному націоналізмі, а потім без будь-яких медичних підстав, силоміць кинули до божевільні.
Лише на початку 90-х років цей твір був реабілітований і став доступним для українського читача, щоб із глибини кривавих 30-х сказати правду про непересічну особистість українського гетьмана, до кінця відданого багатостраждальній країні.
' Поема Володимира Сосюри стала не лише політичною подією у культурно-політичному житті України, а і явищем, яке виходить далеко за межі літератури. Автор постав перед читачем у новій, досі незнаній іпостасі. Виявилося, що впродовж десятиліть сталінського терору він жив у прихованій опозиції до режиму, який вів тотальну війну з усім народом під цинічними й лицемірними гаслами. Чи не тому симпатизував поет Мазепі, що той виступив проти деспота Петра І, спадкоємцем якого був деспот XX ст. Сталін?
Сосюра працював над поемою з 1928 року по 1960 рік. Отже, поетові знадобилося більш як три десятиліття, щоб осмислити образ гетьмана і вибудувати художню концепцію твору.
На відміну від своїх попередників (Вольтера, Гюго, Байрона, Словацького, Рилєєва, Пушкіна, Ф. Булгаріна, П. Лепкого), В. Сосюра по-своєму трактує образ Мазепи. Не ідеалізуючи його як неординарну особистість, поет творить, насамперед, художній образ, а не політичний портрет гетьмана. Авторові не можна дорікнути незнанням історичних чи літературних джерел. Очевидно, цей багатий матеріал і дав йому змогу уникнути тенденційності у вираженні такої складної теми. Сосюра, як ніхто інший, намагається розкрити психологію особистості Мазепи і через його образ піднести ідею державності України, її незалежності.
Тривала робота письменника над поемою позначилася на структурі і змісті твору. Поема складається з прологу, 26 розділів та епілогу. Перші одинадцять розділів витримані в романтичних барвах і розповідають про пригоди молодого Мазепи. Решта розділів має соціальне-філософське спрямування і знайомить читача з історичними подіями в Україні кінця XVII — початку XVIII ст.
Попервах перед читачем постає старий Мазепа. Завдяки ніби побіжним художнім деталям Сосюра акцентує увагу на славному минулому українського гетьмана: «колишній ве-лет-богатир», «його зіниці світять дико»; потім через усю поему проходить образ Мазепи-патріота. Навіть будучи пажем у польського короля, він не перестає думати про Україну.
Ні, я згадав про Україну, Козацьку волю і орлів...
Там дзвін копит і крик, і постріл, Там шаблі рух меткий і гострий...
У сцені марення молодого пажа, пораненого в поєдинку з польським магнатом, постає видиво всієї долі Мазепи, посланого самим Богом стати оборонцем України і від Польщі, і від Москви.
У віщому сні він бачить своє майбутнє та мріє об'єднатися з військом шведського короля Карла XII і звільнити Україну з-під російського ярма.
Кульмінацією поеми є Полтавський бій, поразка в якому стала фатальною і для Мазепи, і для українського народу. Сосюра вважає: причиною поразки було те, що народ, не зрозумівши високих поривань Мазепи, відмовився його підтримати:
... не пішов за ним народ Шляхом і радості, й надії. Не зрозумів його він'мрії... Сумно й прикро поетові за свій пригнічений і зневажений народ, який не може подбати сам за себе, щось зрозуміти, оцінити «на перехресті злих доріг».
Та в кінці поеми В. Сосюра стверджує:
Красу душі його висот — Як не зовіть його бандитом — Вже оспівав давно народ Мені ж чинів і «ласк» не треба, Я не наївний, не сліпий. Ні! Не народ прокляв Мазепу, А прокляли його попи.
Сповнений гніву лине спів поета про «дні печальні», коли «з моєї України Петро колонію зробив». Та завершила лихі справи Катерина II:
Покрилась тьмою Україна, засумував старий Дніпро... і доробила Катерина, чого не встиг зробить Петро.
Звертаючись до трагічних сторінок своєї країни, Сосюра висловлює тверде переконання в тому, що український народ заживе щасливо, заради нього поет був готовий на будь-які страждання:
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла...
Лиш одного я хочу, мамо,
Щоб ти щасливою була! Як і кожна людина, гетьман Мазепа не був ідеалом. Усе траплялося на його життєвому шляху: помилки і перемоги, невдачі і успіхи. Як справжній державний діяч і хороший дипломат він враховував потреби своєї доби. Був, коли треба, то «лисом», то «вовком», та передусім — людиною з високою гідністю, патріотом, який після довгих вагань все ж вирішив піднятися проти тиранії Петра І і зробив відчайдушну спробу вирвати Україну з-під гніту Росії. Хоч фортуна була не на його боці, та Україна записала в аннали своєї історії золотими літерами ім'я гетьмана Мазепи.