8 клас
Володимир Підпалий. Щирість патріотичних почуттів ліричного героя у вірші «Тиха елегія»
Мета: ознайомити учнів із цікавими фактами життя В. Підпалого. змістом поезії «Тиха елегія»; розкрити щирість патріотичних почуттів ліричного героя у вірші; удосконалювати навички виразного читання; виховувати патріотичні почуття.
Тип уроку: засвоєння нових знань.
Обладнання: портрет В. Підпалого, літературознавчий словник, картина М. Соченко «Колискова», таблиці з назвами художніх засобів, вжитих у вірші «Тиха елегія».
ХІД УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Перевірка домашнього завдання
ІІІ. Актуалізація опорних знань
• Стисло охарактеризуйте, якою повинна бути людина-письменник.
• Чому любов до рідної землі, природи, народу, мови — основні мотиви творчості того чи іншого письменника?
• Якою повинна бути людина у єднанні зі світом?
• Як на вашу думку, чи можна вважати поезію виявом душі, внутрішнього стану письменника?
• Яким чином поетична творчість митців слова пов’язана з їх життям?
ІV. Оголошення теми, мети уроку.
Мотивація навчальної діяльності
V. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
1. Ознайомлення школярів з життєвим і творчим шляхом В. Підпалого (додаток № 1.)
— Полтавщина подарувала нам багато талантів, серед яких великими літерами викарбувано ім'я українського поета Володимира Підпалого, що прожив лише 37 років.
2. Аналіз ідейно-художнього змісту поезії «Тиха елегія»
2.1. Виразне і вдумливе читання поезії.
2.2. Робота зі словником літературознавчих термінів.
(Учні з'ясовують за словником лексичне значення слова «елегія».)
Елегія (лат. еlеgeia — від. гр. elegos — жалібна, журлива пісня) — ліричний вірш середньої довжини, як правило, сумний за змістом. Найчастіше оповідь іде від першої особи, без чіткої композиції. Розрізняють: елегію-оповідь, елегію-спогад, елегію-думку, елегію любовну.
2.3. Робота із заголовком.
— Як ви розумієте заголовок вірша «Тиха елегія»?
— Хіба елегія може бути «не тихою»?
2.4. Тема: відтворення щирих особистих почуттів в людини у невід’ємному зв’язку з мовою, народом, рідною землею, Батьківщиною.
2.5. Ідея: возвеличення любові до всього святого, що пов’язано з життям кожної людини.
2.6. Основна думка: особистість — це та людина, яка поважає культуру, мову, традиції рідного краю, вболіває за долю України, її сучасне і минуле.
2.7. Жанр: елегія.
2.8. . Обмін враженнями щодо прочитаного.
— Незакінчене речення: «Найбільше мене вразило ...»
2.9. Бесіда за прочитаним.
— Чому ліричний герой вважає, що любити рідний край треба без зайвого афішування своїх почуттів?
— Про що свідчить той факт, що рідну мову інколи називають материнською і колисковою?
— Чому, за словами ліричного героя, краще лягти живим у домовину в рідну землю, ніж жити на чужині?
— Яке виховне значення цього вірша?
— Визначіть форму побудови вірша. (Діалог ліричного героя із уявним співрозмовником.)
— Як називається художній прийом, який використовує В. Підпалий на початку кожної строфи? (Рефрен.)
2.10. Визначення віршового розміру, особливостей римування, рими.
Коли мене питають: «Любиш ріки, — жіноча рима
Річки і річечки, і потічки?» — чоловіча рима
Відмовчуюсь: вони в мені навіки,
А для мого народу — на віки ...
(П'ятистопний ямб; перехресне римування)
2.11. Заповнення таблиць.
(Кожен учень отримує таблицю з назвами художніх засобів, вжитих у «Тихій елегії». Добирає відповідні художні засоби твору. Після виконання один учень зачитує, інші — доповнюють.)
Повтори: «Коли мене питають… любили…».
Метафори: «випадкове слово не впаде».
Епітет: «ясні зорі», «тихі води».
Риторичний оклик: «кладіть отут у домовину живим!..».
Риторичні запитання: «Любити річки, і річки, і річечки, і потічки?», «Народу чи зможеш прислужитись, як і де?», «Любиш землю, степи, озера, яблуні в саду?», «Рідну мову чи зміг би поміняти на чужу?», «Україну чи зможеш ти забуть на чужині?».
2.12. Ідейно-художній аналіз вірша. Бесіда за питаннями:
- Чому твір має назву «Тиха елегія»?
- Над чим журиться поет у вірші?
- Яким чином краса природи пов’язана з життям людини на віки?
- За що ліричний герой полюбляє ріки? (…Вони в мені навіки А для мого народу навіки)
- В чому полягає патріотичний пафос поезії?
- З приводу чого автор вірша полюбляє землю, степ, озера, яблуні в саду? Висловіть свої міркування.
- Як питання про значимість рідної мови пов’язане з колисковою, яку співає жінка своїй дитині?
- Через що більшість українських митців слова вимушені були залишити рідний край?
- Чи можете ви забути про Україну, рідну домівку, перебуваючи на чужині?
- Яким пафосом пройнята ця поезія?
- Про що свідчать питання, які порушуються у вірші?
- У чому їх актуальність?
- Чим закінчується даний твір? Чого він навчає?
- Яким чином людина може довести свій патріотизм?
- У чому виявляються справжня любов ліричного героя до рідного краю, його культура?
- Чому питання про функціонування рідної мови було актуальним і доцільним для сучасного суспільства?
- Чому колискова — це вияв життя рідної мови у суспільстві?
- Які у вас враження після ознайомлення із змістом поезії?
2.13. Завдання до поезії.
Посилаючись на зміст поезії, скласти інформаційне ґроно до слова «Україна».
2.14. Мікрофон. Як ставився народ до тих, хто зрадив рідну Україну, обміняв любов свою на власну користь і амбіції?
2.1.3. Робота у малих групах: розробити відповіді на питання, порушені у творі.
2.11. Композиція поезії.
Розповідь у творі відбувається від першої особи. Твір складається як питання-відповідь. Вірш містить п’ять куплетів.
IV. Закріплення вивченого матеріалу
Проведення тестового опитування
1. Про що було перше питання до героя твору?
а) Чи хоче він отримати знання про всесвіт; б) коли написаний ним твір надрукується у міській газеті; в) чому необхідно поважати своїх батьків; г) чи любить ріки і потічки.
2. Яке слово не впаде на ясні зорі, на тихі води?
а) Сокровенне; б) вивчене; в) випадкове; г) добре.
3. Навіки у ліричного героя завжди залишаться в пам’яті;
а) друзі; б) річки; в) ясні зорі; г) тихі води.
4. Про який сад оточуючі цікавилися в ліричного героя?
а) Вишневий; б) яблуневий; в) сливовий; г) старий.
5. Герой вірша не може відокремити себе від:
а) озера; б) зелених гаїв; в) лісного джерельця; г) співу птахів.
6. Від любові до землі, степів герой не відокремиться і тоді, як:
а) виїде за кордон; б) вирушить у подорож; в) він захворіє; г) в землю перейде.
7. «Народ чи зможе прислужитись, як і де?» — це питання до героя вірша було:
а) першим; б) другим; в) п’ятим; г) третім.
8. Ліричний герой, отримуючи запитання:
а) сміється; б) намагається виявити власну байдужість; в) мовчить; г) іноді сплакне.
9. Про які пісні згадується у вірші?
а) козацькі; б) жартівливі; в) календарно-обрядові; г) колискові.
10. Що однаковісінько герою поезії? Де:
а) покладуть його у домовину; б) він зможе реалізувати свої здібності і нахили; в) зможе прислужити народові; г) і ким він буде працювати.
11. Продовжте запитання: «Рідну мову чи зміг би?..»:
а) досконало зміст вивчити; б) пропагувати за кордоном; в) забути на чужині; г) збагатити новими словами.
12. Наприкінці вірша герой прагне, щоб його:
а) поклали у домовину живим; б) поважали й шанували у суспільстві; в) ніколи не забували як видатного патріота України; г) твори народ полюбляв читати.
Примітка. За кожну правильну відповідь встановлюється 1 бал.
VІ. Підсумок уроку
VІ. Домашнє завдання
Прочитати поезію В. Підпалого «Запросини». Підготувати малюнок до твору .

Додаток № 1.
ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ
(9.05.1936 — 24.11.1973)
Цей щирий, ніжний, вдумливий і прекрасний поет, син Полтавщини, яку любив соромливо й віддано, якій на славу сплів і свій поетичний вінок, прожив до болю мало — лише 37 років. Невиліковна хвороба передчасно обірвала його пісню про рідну землю, про Григорія Сковороду, що мандрував нею, гартуючи дух людський, про Шевченка... Полетіла і його душа «в дорогу за ластівками» (так називається одна з його поетичних збірок). Та ластівки повертаються з вирію в рідну сторону — повертається й поет своїми віршами. Остання збірка В. Підпалого «Поезії» вийшла 1986 року.
Життя письменника — в його творах. Душа поета — у його віршах. А ось життєпис Володимира, викладений ним власноручно. Ця сповідь подається тут уперше.
«Народився я в селі Лазірках 9 травня 1936 року, за 25 км від Лубен. Мати Ольга Степанівна — козачка з хутора Макарівщини, а батько Олексій Лукович — виходець з-під Великої Багачки. На дев’ятому році мати була вже круглою сиротою і шукала щастя наймитуванням у Лубнах. Може тому, коли я підріс і міг вечорами читати їй «Кобзаря», плакала гірко й невтішно, повторюючи завжди одне: «Всі наймити, синочку...» Вона знала тьму казок та приповісток, шанувала загадки і вміла знаходити до них ключ. Але ніколи я не чув, щоб вона співала. Певно, гірке дитинство, як і подальше життя (1943 року вона стала вдовою), наклало свою печатку на її характер. Мати вміла і любила працювати, кохалася у квітах (вся хата була великим квітником...) і чистоті. Померла вона самітньою 21 січня 1957 року, на 53 році свого життя. Я тоді був у армії, а дві доньки повиходили заміж і жили не з нею...
Батько працював на залізниці, любив сади і бджільництво, ненавидів тютюн (син палить за нього і за себе) і горілку. Загинув під Києвом 1943 року. Пам’ятаю його добре. Якби володів пензлем, можна було б відтворити його образ у величезному циклі: батько качає мед; батько садить дерева; батько іде до армії, і т. д. В селі й до сьогодні розповідають про те, як він співав. А я пам’ятаю дві його пісні — про Байду та «Ой забіліли сніги». Мабуть тому, що гарне враження про ці пісні залишив мані батько, навіть у виконанні артистів я відчуваю і нині фальш та штучність, які так згубно діють на все сценічне та вокальне мистецтво України.
Життєпис Підпалого – в його віршах: воєнне і повоєнне дитинство («…дитинство було і війна була з милицями сусідовими і окопами»), напівголодні, але щасливі студентські роки («Вузе наш рідний, пісня пісень і законів закон»), надзвичайної вимогливості творча праця («…знов поспішаю, знов стаю на прю, забувши болі, сумніви і страхи»).
Володимир Підпалий із семи років напівсирота, а з двадцяти – сирота. З відчуттям непоправної втрати й з нерозтраченою синівською любов’ю згадує він матір та батька, які були людьми духовно багатими, талановитими, мудрими й шляхетними.
Батько, Олексій Лукович Підпалий, загинув у 1943 р. при форсуванні Дніпра, коли Володі було сім років. Поет гірко зізнавався: «Дитинство в дитинстві вкрала війна в мого покоління». Батько приходив лише у сни, ввижався серед солдатів, які проходили селом.
Не лише Божа іскра таланту, а й нерозтрачена, плекана роками синівська любов покликали Підпалого до пера. У збірці «Тридцяте літо» (1967) він уперше звертається до ліро-епосу. Це поема-мініатюра «Зорі», в якій наведений останній лист батька до родини. У ній – сповідь душі люблячого чоловіка, батька, воїна: «На старому прискриннику, разом із бабусиними срібними хрестами («З лаври Київської, діточки…»), разками доброго намиста, яке мати надягала востаннє перед війною, та моєю пуповиною, загорнутою у чисту полотняну ганчірку, лежить його останній лист: на жовтому до сірості папері – фіолетові (такими у серпні здаються у степу зорі) слова, писані батьковою рукою, котра інколи приходить у сни мої, щоб покарати мене за провини чи благословити на добру справу… Сьогодні я вдома. Я давно не читав того листа, в моїй пам’яті йому найперше місце…
«Лист пущено п’ятого ноября 1943 року. Драстуй, дорога моя дружино. Великодушно звини і прости, що війна розлучила нас та й поробила з нас удову й удівця.
Учора убили Якова і Никифора… Похоронив їх, як і належить, тільки нічого не посадив їм у головах і не посидів на могилках; покликали до зводного. Брати мої! Братики! Нащо залишили ви мене сиротою? Хто закриє мої очі темної ночі, хто заплаче наді мною гіркою сльозою? Як підеш до їхніх – не говори нічого – гріх бути вісником чужого горя, Ольго… А Ганні Яковиній віднеси четвертинку сала, бо я заборгував їй. Хай дітям борщ засмажить. Учора мені, Ольго, віддали чоботи і гімнастьорку Никифорову. Гімнастьорка ще добра, тільки на грудях три іржаві дірочки… Никифорові… Виперу водою з Дніпра. А чоботи нові – сержантські. На причілку, що віднизу, заховав я дві пари халяв і заготівки на головки. Поший собі й синові; вони хоч і з свинини – переходите зиму. А хлопця бити не бий, хоч і дивися за ним пильно і строго. А це почитай йому».
«Пише тобі твій татко. Сьогодні я трохи здрімнув, і наснився ти мені з дідом Лукою. Сидите на погребищі і палите люльки. Що то за дивний знак? Адже ти ще не доріс до люльки. Та й бридка вона та смердюча.
Очевидно, образ батька і пам’ять про нього сформували Володимира Підпалого-сім’янина. Товариш поета В. Житник згадував: «За все життя не зустрічав уважнішого батька й чоловіка. У кожному його вчинку, в кожному слові була якась шевченківська повага до дитини, до жінки, до матері».
Аби ти, синку, слухав матір нашу та учився в школі добре, то й мені буде тут легко, а я вже як приїду з фронту – неодмінно привезу тобі пілотку із зіркою. Залишаюся живий і здоровий, чого і вам усім бажаю на многії літа. Рідним, усьому селу передайте мій низький уклін від сирої землі до високого неба. Може, чим коли завинив – простіть»[10, с. 8].
Доля матері, драматичні обставини її втрати болітимуть поетові все життя і знайдуть відображення у віршах «Вечірнє», «Матері», «Пам’яті матері», «Мамо, було покличеш», «Моїй матері», «Вірш про окрайку у двох одмінах», «Сонет блудного сина»:
Я зміг би все забути пережите,
згубивши все, сказать:
нове знайду,
якби не били в груди тепло віти
і не біліла хата у саду…
А стежка ця!..
Це ж нею ти ходила…
«Ой, сину, сину! Ще ж тобі рости…»
А роки йшли – коса твоя сивіла
від горя, від любові й доброти…
Моїх доріг летіло павутиння,
не поспішала пошта до села…
То сірий хрест сумує в небо синє,
чи ти до мене руки простягла?..
Я зміг би все забути пережите,
згубивши все, сказать:
нове знайду,
якби не били в груди тепло віти
твоїм теплом в зеленому саду…
(«В саду матері»)
Ще одним джерелом поетичного натхнення була для Володимира Підпалого мала Батьківщина. Рідне село Лазірки, тривкий тил Хмельницького в добу Визвольної війни 1648-1654 рр., було засноване козаками в XVI ст. на річці Сліпорід:
Родинне гніздо Підпалих, хутір Ламахівщина, як і хутори Довжок, Велички, Димівщина, Іванівка, 1939 р. знесли, а людей переселили. Ця трагедія українського села до кінця життя не давала спокою поетові.
«…Я пам’ятаю, як зводили нанівець наш хутір. Це коли на кожну яблуню Сталін податок наклав. Приїхали з району уповноважені, сказали: більше на Україні хуторів не буде. Неперспективно. І назва стара, мовляв, куркульська. Дійшло до того, що коли хороший хлібороб – так і куркуль. І про хутори, кажуть, забудьте. Тепер буде село або населений пункт. Пункт. О! Уловив? До пункту дожилися» – з гіркотою пізнання згадував В. Підпалий.
Значна частина поезій Підпалого присвячена дитинству, односельцям, розкішним степовим краєвидам Полтавщини («Дитинство», «Вишневий світ», «Вікно», «Петрів батіг», «Сонет дитинства», «На сінокосі»). Рідні Лазірки, доброзичливі й мудрі односельці були для поета взірцем Земля батьків надихала, не давала втратити своє коріння. Вже приречений невиліковною хворобою поет сподівався, що рідне село поверне його до життя. У листах до одного з найближчих друзів, поета драматичної долі, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Івана Гнатюка він писав: «…втечу на село, бо вже в місті корінь мій всох, а жити ще хочу» (16 травня 1973 р.); «Як кінчу з пенсією, тікаю у село, може, там легше буде» (8 червня 1973 р).
Учився я у Величанській семирічній та Лазірківській середній школах. Любив (і люблю) історію, літературу; донині не знаю і не розумію точних наук. В школі читав дуже багато, але без ніякісінької системи. Почав писати вірші у шкільні роки. Ще в четвертому класі в нього були цілі зошити поезій. 1953 року закінчив 10 класів; та не вступивши до університету, Володимир пішов працювати в колгосп. 1955 року був мобілізований на флот. Службу служив, але не любив: нудьгував за степом, садами.
У 1957 році демобілізувався (через хворобу ніг) та поступив до Київського університету на філологічний факультет (український відділ), який закінчив 1962 року.
Час навчання в університеті збігся з нетривалою «хрущовською відлигою». Викладачі старшого покоління О.Назаревський, І.Кучеренко, А.Іщук, А.Коваль, І.Бровко, Л.Осовецька, Г.Сидоренко, Н.Тоцька підтримували молодь, заповнювали «білі плями» в історії української літератури, а в разі необхідності – захищали таких студентів, як В.Підпалий, В.Плачинда, від звинувачень у політичній неблагонадійності. Значне місце в житті Підпалого-студента займала літературна студія ім. В. Чумака (скорочено «Січ»). Відвідував він і республіканську студію «Молодь», якою керував Дмитро Білоус. Це була справжня школа виховання талантів (чимало з них пізніше прославлять Україну) й безкомпромісної вимогливості. Валерій Шевчук влучно визначить спільну причетність цього покоління «до одного культурного дому».Навчаючись в університеті, Володимир друкувався в республіканській молодіжній, районній пресі, альманасі «Світанок» (літературної студії «Січ»), колективних авторських збірниках молодих поетів. Частина цих текстів складе першу збірку «Зелена гілка» (1963).
Після закінчення університету молодий філолог мріяв учителювати в Карпатах, але отримав посаду редактора у видавництві «Дніпро», а згодом працював у видавництві «Радянський письменник» (з 1991 р. – «Український письменник»), де провів решту відведених долею років (1965-1973). Про співпрацю з талановитим, чесним і мужнім редактором, людиною, яка, жертвуючи спокоєм, службою, добробутом сім’ї, самовіддано стояла в обороні Слова, тепло відгукувалися Д.Павличко, І. Гнатюк, Р. Лубківський, Б. Олійник, Л. Первомайський та багато інших поетів, чиї книжки редагував Володимир Підпалий.
Ось тільки кілька висловлювань українських поетів, твори яких редагував Володимир Підпалий: «Ми, поети, вважаємо, що нам вельми пощастило, коли рукопис потрапляв йому на редагування, оскільки Володимир Підпалий над кожною чужою збіркою працював, як над власною» (Б.Олійник); «Його поважали як рязанця вдумливого, безкомпромісного, доброзичливого» (П.Засенко); «А редактором він був відмінним, з природним естетичним почуттям, з тонким відчуттям слова.» (А.Кацнельсон); «Працюючи вправним редактором, Володимир Підпалий відкрив для себе глибини поетичного генія Євгена Плужника, Богдана Ігоря Антонича, Михайла Драй-Хмари. Він робив усе, щоб донести їхню уже призабуту поезію до мільйонів співвітчизників…» (В.Житник); «Володя був дуже культурний і талановитий редактор, бо він був поетом, але в нього був дар редакторський.Володимир Підпалий був відсторонений від роботи над моїм рукописом «Княжої Гори», тому що він виявився не видавничою рукавичкою, якою можна було отак керувати і душити мене. Він не міг, не хотів, і він був просто порядною людиною» (Ліна Костенко)
Перші вірші надрукував у 1958 році в газетах «Молодь України» та «Зміна». Тоді ж одна за одною виходять і поетичні збірки Підпалого: «Зелена гілка» (1963), «Повесіння» (1964), «Тридцяте літо» (1967), «В дорогу – за ластівками» (1968), «Вишневий світ» (1970). Небо подарує приреченому смертельною недугою поетові ще три роки творчо напруженого життя, коли він напише прекрасні, глибокофілософські вірші, позначені витонченим ліризмом, мудрим усвідомленням сенсу свого буття-небуття на цій землі. Поет не дочекався виходу омріяної «Синьої птиці», що стала символом його духовного єства. Збірка вийшла лише через 6 років по смерті автора під зміненою назвою «Сині троянди» з передмовою Б.Олійника. Наступні збірки – «Поезії» (1982), «Береги землі» (1986) – мали передмови Є.Гуцала та П.Засенка. 1991 року у видавництві «Веселка» побачила світ книжка віршів Підпалого «Кожна бджілка – немов лічилка», які засвідчили вміння поета тонко передати трепетний світ дитячої душі. А 2002 року це ж видавництво видрукувало збірку віршів поета, присвячених нашому великому мандрівному філософові – «Сковородинські думи».
Працював старшим редактором поезії у видавництві «Радянський письменник». До Спілки письменників був прийнятий у 1967 році. Того ж року вийшла в світ збірка «Тридцяте літо». Після того були книжки «В дорогу — за ластівками» (1968) та «Вишневий світ» (1970), посмертно — «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1986), «Пішов в дорогу за ластівками» (1992). До останньої книги входять неопубліковані за життя твори В. Підпалого та спогади про нього.
Володимир Підпалий помер 24 листопада 1973 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
До Спілки письменників його прийняли 1967 року. Того ж року вийшла в світ і згадувана збірка «Тридцяте літо». Після того були книжки «В дорогу — за ластівками» (1968) та «Вишневий світ» (1970), а посмертно — «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1986), «Пішов в дорогу за ластівками» (1992). До останньої книги входять неопубліковані за життя твори В. Підпалого та спогади про нього як поета, редактора, громадянина, людину. З них він постає борцем за відродження української культури, людиною-подвижником, що в нелегкі 60 — 70-і роки підтримував справжню літературу, писав і редагував справжні твори.
Не можна не підкреслити ще одну грань його творчого обдарування. Володимир Підпалий був таким високо кваліфікаційним перекладачем. Він перекладав поетів, зокрема з російської – А.Ахматову, І.Буніна, І.Шкляревського, С.Єсеніна, з білоруської – Я.Журту, з грузинської – Нозара Нарсію, з вірменської Гагіке Давтяна. Крім поетичних творів, він писав новели(«Льонька», «В дорозі»), оповідання («Мати», «Цяцька»),відомим є його переспів «Слово о полку Ігоревім».
В останні роки життя Володимир Підпалий цікавився cудовим процесом Василя Стуса у 1972 р., болісно переживав його трагедію, підкреслюючи: «Це за грати замкнули Україну». Хоча й за цим у цей час був поетичний чекістський нагляд, через що Володя сильно захворів. Біля нього безустанно клопоталася дружина Ніла, але невблаганна смерть вирвала з життя Володимира Підпалого. Він помер 26 листопада1973 р., залишивши люблячу дружину, десятирічну Олю і трирічного Андрійка. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
У роки незалежності нарешті прийшло визнання його творчості. У 2008 р. В.Підпалому посмертно присуджено Міжнародну літературно – меморіальну премію ім. Г.Сковороди, а школі в Лазірках на Полтавщині, де він навчався, присвоєно його ім’я в 2010 році. Зараз творчість В.Підпалого вивчають в школі.