Олесь Гончар
ЧАРІВНИЦЯ
Спекотний червень, полтавське небо тане над полями, маревіє далеч і з-посеред марева, з-посеред розлитої повені хлібів виринає хутірець, ба навіть не хутірець - чимале село, окутане садками. В дивовижній гармонійності з цією розкішною природою, з блакиттю неба воно, здається, пливе кудись, повите все туманом сонця, пилком колосистих хлібів, що саме розкрасувались...
- Оце ж вона і є Богданівка.
- Яка Богданівка?
- Рідне село тієї чарівниці... Катерини Білокур!
Так, тут, серед цих просторів, серед цієї мальовничої природи, минало її життя. На цих полях вона працювала, десь тут із дитячих літ вона «пряла, ткала, білила, мила, копала, садила, полола, збирала і все діло робила», як сама напише згодом у своїй автобіографії.
Богданівка відкрила їй очі на все оте «цвітюще та зеленіюче», на фантазію квітів, що в'ються десь по тину біля хати чи на польовім межівнику; Богданівка дарувала дівчині свої радості й смутки, поезію барвистих свят і нещадну суворість сванських буднів, і рідна ж Богданівка - може, повівом весняних ітрів чи журавлиним скриком із піднебесся - пробудила в юній «уші сільської дівчинки неспокій митця, жагу творчості, нестримної сили потяг до «того святого малярства»...
До кінця її днів малярство, мистецтво так і залишиться для неї з цим епітетом: святе. Усвідомлює його як своє покликання високе. Тільки з гіркотою скаже колись, що "я йшла до цієї святої мети навмання".
Ішла через нестатки й темряву дореволюційного села, ішла че--іез бар'єри байдужості, ішла, сама дивуючись своїй вольовитій вдачі, терпінню, енергії.
Якось почула по радіо спів Оксани Петрусенко і була зачарована, а майстриня красного співу здалеку почула музику її незвичайних барв.
Настав час, коли полтавська Богданівка стала мистецькою столицею Катерини Білокур. Звідси, з біленької селянської хати рушила у великий світ творчість народної художниці, пішла до людей її малярська поезія, сповнена якоїсь майже магічної сили, майже фантастичної краси. Спершу її картини побачила Полтава, потім Київ, Москва, потім вони з'явились у Парижі, біля них товпились відвідувачі на міжнародних виставках: хто ж авторка цих незвичайних полотен? Звідки такий вроджений артистизм у простої української жінки, таке естетичне чуття, багатство і сила уяви?
Можна б нагадати при цьому, що була колись в Україні напів-легендарна поетка Маруся Чурай, яку сучасники вважали чак¬лункою, а ми б назвали її посестрою Катерини Білокур у віках, бо їх єднає глибока внутрішня поетичність, бо в екстазах твор¬чості людської завжди є щось ніби чаклунське, гіпнотизуюче, -хіба ж не віють на нас якимись чарами виквіти нічних фантазій Катерини Білокур, оті її сині таємничі смерки, якими повито химерну рослинну в'язь? Якоюсь мовби притягальною силою володіють вони, і то є сила закладеної в них духовності, внут¬рішнього переконання і пристрасті митця.
Дочка України, народний художник республіки, Катерина Білокур привернула на виставках загальну увагу до своєї праці, вразивши найвибагливіших знавців та поцінувачів яскравою самобутністю, поетичною силою своїх творів. Вона мовби розповідала світові, який талановитий її народ, як глибоко розвинуте в ньому естетичне почуття, яка сприйнятлива його душа До всього прекрасного в житті.
Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник - будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала утвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити.
Селянка, побіливши хату, на цьому не зупинялась, вона прик¬рашувала її настінним живописом, своїми простими фресками, різними мальовками, півниками та квітами, які радуватимуть зір, аж доки настане час знову білити в хаті. Тоді господиня, розвівши фарби, намалює нових півників, з'явиться новий орнамент. Так виникатимуть мистецькі школи, так, скажімо, виник славетний петриківський розпис, своєрідна мистецька школа зі своїм власним стилем, з лише їй властивими формами орнаменту, ажурною плавкістю ліній, світлим колоритом і яскравістю барв, що ніби ввібрали сонячність і просторінь степової України.
Складалися школи, з'являлися цілі ґрона талантів, з покоління в покоління передавались знання і вміння, улюблені засоби, професійні таємниці й вивірений художній смак. Досі викликають захват неповторні художні вироби старого Межигір'я, живуть і в наші дні, щоразу оновлюючись, гуцульське різьбярство і витончене мистецтво решетилівських вишивальниць, милують око кролевецькі тканини, декоративна кераміка Опішні та писанки Прикарпаття.
З цієї стихії, з надр народної творчості з'явилося мистецтво Катерини Білокур, так само як і мистецтво Тетяни Пати, Ганни Собачко, Марії Приймаченко, Анни Василащук, Ганни Верес та інших чудових майстрів, що ними пишається Україна.
Катерина Білокур - художниця-самоук, дореволюційне життя не дало їй змоги вчитися в школі й здобути освіту, необхідну для митця-професіонала, до знань вона пробивалася самотужки, в напружених пошуках відкривала для себе таємниці техніки живопису, самостійно доходячи отих істин, про які на схилі віку скаже одній із своїх учениць: «Кожну хвилину, годину, коли вона в тебе буває вільна від праці, вивчай натуру, може, коли і в важких, але в усіх її формах, фарбі і всіх тінях і відтінках, тонах і півтонах...»
Рідкісним був хист цієї жінки, володіла вона винятковим чуттям краси життя. Вона помічає незвичайну форму листка орхідеї, вона за тридцять кілометрів пішки йде кудись аж під Дирятин, щоб побачити десь там у лісі цвіт конвалії. Подиву гід¬на мистецька одержимість богданівської художниці, здатність її проникати у світ природи, слухати мову вітрів і дерев, влов¬лювати в природі найтонші нюанси настрою. Ось вона відкидає вночі від хати сніг лопатою, а, перепочивши, вслухається у нічну тишу, чує, як заспівав десь півень, і вже «по всій загреблі пішов їх переспів. Я стою і слухаю, як співають півні й прислухаюсь до свого почуття, як воно сприймає цей спів», цей «глас нічного премудрого птаха...» Вона помічає, що спів півня вночі інакший, ніж удень. Бо з цим співом «щось радісне вливається в почуття людини, бо ж спів їх - це передвісник ранку, світу і сонця». А як її радує весна, яка чутлива художниця до чарів¬них її шумів, подихів південного вітру, льоту гусей і журавлів, з якою вірністю й спостережливістю помічає, що навіть кущ торішнього очерету, притоплений повінню, зараз, навесні, сприймається інакше, ніж восени, бо навесні, - «як воно сповите синім весняним туманом, - ой, яке ж воно все й гарне...»
Закоханими очима справжнього митця вглядалася вона в жит¬тя рідної природи, але не копіювала її натуралістично, а витво¬рювала з неї поезію, справді з творчим натхненням передаючи і золото могутнього колосся, і буяння півоній, жоржин, круче¬них паничів, і все це злилося, сплелось у щедрім вияві життєвої сили, все це затаїло в собі якусь глибину, нерозгаданість, все оповите якимось синім присмерком, таємничістю казки.
У вільному леті уяви ця чарівниця бачила свій особливий світ, її квіти й реальні, і водночас вони ніби вихоплені з якихось видив фантазії, наче вони з тих квітів, що їх дівчата мріють знайти у ніч на Івана Купала...
Тільки вроджене чуття великого художника могло підказувати їй щоразу несподівану й таку гармонійну гаму кольорів, давало відчуття ритму, довершеність композиції.
Знаючи ціну людській праці, Катерина Білокур радується овочам і плодам землі, з ніжністю оспівує хліб, передає поезію родючості. Свіжість вранішньої росинки, найтонші переливи неба і просте добре людське обличчя («Колгоспниця Надя») -усе в ній викликало настрій творчого піднесення.
З великим успіхом пройшла в 1941 році в Полтаві перша індивідуальна виставка робіт Катерини Білокур. Потім війна. У чорних вогнях її в попіл перетворювались шедеври Катерини Білокур, які могли б стати окрасою будь-якої художньої галереї.
У 1944 році, у рік руїни, коли вся Україна, змордована фа¬шистами, ще лежала в чорних розвалищах, Катерина Білокур, разом зі всім народом вітаючи визволення, створює «Буйну», картину надзвичайної сили, що звучить як хвала життю і красі, а незабаром створює свій вершинний твір «Цар-колос».
Твори Катерини Білокур назавжди ввійшли в золотий фонд української культури, а найкращі з них, сміливо можемо сказати, збагатили і скарбницю світового мистецтва.
(О. Гончар. Твори в 6-ти томах. - Т. 6. - К.: Дніпро, 1979. - С 493-497).