О. КОБИЛЯНСЬКА І її ПОВІСТЬ «ЛЮДИНА»
Загальний аналіз Жіноча тема в українській літературі бере свій початок ще від Шевченка, продовжується у творчості Марка Вовчка, Панаса Мирного, Лесі Українки, С. Васильченка, А. Тесленката інших письменників.
Але з проблемою жіночої емансипації ми вперше знайо мимося у творах О. Ю. Кобилянської. Це повісті та романі «Людина», «Царівна», «Черезкладку», «Заситуаціями»,ряд оповідань.
«Людина» — перша проба її пера українською мовою, ще принесла письменниці багато страждань — від «мук творчості» (твір чотири рази перероблявся, спочатку це було оповідання німецькою мовою « Вона вийшла заміж ») до невизнання критикою і неприйняття до друку. Врешті-решт, 1894 року читачі побачили повість надрукованою в журналі «Зоря». Пізніше було багато більш досконалих і улюблених Кобилянською творів, та цей дорогий авторці, бо саме він відкриває в українській літературі новий пласт ідей і думок, новий погляд на проблеми жінок з інтелігентського середовища. Це відзначав і відомий український письменник та критик Осип Маковей: «Ціле оповідання, зложене з кількох сцен, робить сильне враження правдивими вибухами чуття, що немов світять на темнім тлі здеморалізованої, тупоумної родини і не менше тупоумного окружения, на яке складається маломіська буржуазна інтелігенція. Оповідання се [«Людина»],— коли брати на увагу саме вражіння,— є навіть сильніше, драматичніше, як «Царівна» [а саме цей твір заслужив більше схвальних відгуків і вважається досконалішим у художньому відношенні], так як не раз далеко більше вражає чоловіка одинокий короткий крик розпуки, ніж довге викладання живої душі частинами на стіл. В будові оповідання можна знайти хиби: воно порозриване, нема міри в укладі, важкі психічні переходи тільки зазначені, але сцени й епізоди підхоплені з життя дуже вірно і написані сильно».
Людина!.. Що хотіла підкреслити письменниця новим-заголовком твору? Чи що тут є Людина, як кажуть, з великої літери, у високому значенні цього слова? Чи що людина — особистість, з притаманними їй сильними та слабкими якостями характеру? Чи людина — Боже створіння — слабке і безпомічне під впливом зовнішніх обставин та умов? Цього ми не можемо знати тепер напевно, а підходимо з тих позицій, які нам, вдумливим та уважним читачам, найбільше імпонують.
У родині цісарсько-королівського лісового радника Епамі нондаса Ляуфера зростає серед інших чотирьох дітей дочка Олена — висока, ставна, із «сніжнобілим» лицем і «золотими косами»,.з «супокійними лагідними очима». Але не її краса привертає увагу цілого містечка, а те, що вона «говорила, розбирала, перечилась», збираючи навколо себе юрбу молодих людей. І слова у неї були незвичні для жіночих уст: «...соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке». Та найстрашніше для батьків було те, що донька обстоює «якусь рівність між мужчиною і жінкою!!!» і «відстрашує від себе і від других сестер женихів!» А мати ж мріяла про вигідну «партію» для Олени, яка б поправила матеріальний стан сім'ї, що сильно похитнувся внаслідок пияцтва батька та розгульного життя улюбленого сина.
Хто ж оточує Олену Ляуфер? Старше покоління (батьки, їх знайомі та товариші) задовольняється пересиджуванням у кав'ярнях, картярством і містечковими плітками, а читання і обговорення серйозних книг, працю вважає для жінки ганьбою. Воно не розуміє Олену і беззастережно засуджує, намагаючись повернути її у звичне для дівчини того часу русло: займатися французькою мовою, музикою, танцями, балами та дбати про вигідного жениха. Неоднозначно ставляться до неї і молоді люди. Хоч і слухають охоче, та кожен розуміє по-своєму. К-ий, наприклад, вважає, що за допомогою своїх «ідей» «робиться тепер така інтересна в родинному гнізді», але «до делікатної кухні», яку він полюбляє, «вона й не пасувала б». Для приятельок своїх Олена, швидше — об'єкт заздрощів і пліток. Єдина підтримка — сестра Ірина, а також непохитна віра у правоту своїх переконань. Аж ось з'являється студентмедик Стефан Лієвич, який дотримується таких же поглядів, розповідає про жіночу емансипацію у Швейцарії та інших краях, соромиться, що «тут жінки осталися ще так позаду за другими народами».
І коли дівчина переконалася, що Стефан щиро поділяє її думки, а не віддає данину моді, що «був дійсно цілою людиною, не дробився в кусники.., не гнувся, а прямував безоглядно ...до праведного; що задивлювався на жінок не очима инішнього брудного егоїзму, а людини людяної...», то її ерце прихилилось до нього навіки. «Любов таки найкраща з усього, що життя лиш має!..» — говорить і Лієвич. А особливо, коли ця любов взаємна і ґрунтується на спорідненості душ та переконань.
Чи був цей молодий чоловік ідеальним? Звичайно, ні. Олена зі своїм критичним, аналітичним розумом це прекрасно усвідомлює. Вона зізнається Маргареті, своїй старшій товаришці: «Був нудний педант, був заздрісний, був гарячка». А ще мав спадкову схильність до пияцтва. «Однак ми любились, і, віруючи в нашу любов, ми думали це лихо перемогти»,— говорить дівчина. Та не так сталося, як мріялось. Життя підготувало Олені тяжке випробування: Стефан Лієвич, з яким вона була таємно заручена, помер, «набравшись десь у шпиталі тифу». Усе втратило для героїні повісті свій сенс. А тут ще нещастя за нещастям: через неподілене кохання застрелився Герман-Євген-Сидор, брат Олени, прогулявши батьківські гроші і залишивши сім'ї купу боргів. Батько через несумлінне ведення справ позбавлений посади і пропивав рештки сімейного статку.
Родина Ляуферів тепер бачила для себе єдиний порятунок: вдале заміжжя Олени. Але для неї шлях до одруження був заказаний: вона продовжувала любити свого померлого нареченого, а життя з нелюбом, та ще й із таким, для якого жінка — лише господиня і розвага,— не допускала.
Проте сім'я дедалі опинилась в скрутнішому становищі. Батькова пенсія мізерна, він усе більше морально занепадає. Ірина на той час повдовіла і повернулася у сім'ю. Відправили додому і наймолодшу сестру Геню (її на деякий час брала до себе найстарша заміжня сестра). Й увесь цей тягар бере на себе, як найсильніша в сім'ї (за її власним висловом), Олена. Родина Ляуферів переїздить у село, орендує землю і тяжко працює, щоб якось утримувати себе.
Так минуло п'ять років. Олена майже не змінилась, така ж гарна, тільки «потемніло та обгоріло колишнє лілієвобіле лице», «біля уст уклалась морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму і утоми». Життя в безлюдному місці, без відповідного товариства, громадської діяльності, хай і серед розкішної природи — це мука: «Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально зложених натур — як таке життя». Олена покинула читати і з жахом стала помічати на собі згубні наслідки «тупого бездушного життя», відчуваючи, що незабаром перейде до розряду тих людей,-для яких є важливим лише «фізичний добробут».
Та випробування «на міцність» характеру головної героїні повісті продовжуються. Зять, у якого орендували землю, змушений був її продати, а новий господар вирішив ґаздувати сам. Таким чином, сім'я Ляуферів знову опиняється у безвиході, навіть без помешкання.
Тоді Олена зважується на важкий важливий крок: віддати себе в жертву, вийшовши заміж за заможного чоловіка, щоб забезпечити хоч якесь майбутнє своїм родичам. І тут із нею починають відбуватись дивні метаморфози. Як обстоювала вона раніше чесність та порядність у виборі нареченого, у подружньому житті! А тепер влаштовує «лови» на молодого багатого лісничого Фельса.
Це чоловік сильний і гордий, любить читати книги, добрий господар, його поважають на службі, він лагідний та уважний. Майже ідеальний чоловік. Хоч критики, аналізуючи цей образ, чомусь на перший план виставляють такі характеристики, як обмеженість, грубість, навіть жорстокість. Та давайте звернемося до художнього тексту. Ірина говорить сестрі: «Він добрий чоловік, але дуже ограничений... », не пояснюючи жодним словом свого висновку. А трохи раніше сама Олена вирішила, що «не любив він взагалі думати, а був більше чоловік чувства». Якщо людина здатна мати «чувства», то це не може характеризувати її негативно, тим більше, що невідомо: не любив він думати про все чи лише про поведінку інших людей і своє до них ставлення, а більше довіряв серцю.
Олена усіма засобами давала молодому чоловікові зрозуміти, що він їй небайдужий. А коли Фельс нарешті зважився освідчитися їй, вона відтрутила його різко і грубо. Тоді «брови його стяглися грізно; закусивши долішню губу, глядів заіскреними очима».
І далі: «Чому відтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! — сказав він пристрасно». Олена мовчить.
Фельс благає:
— Олено, дорога, відповіжте мені!
Дівчина продовжує мовчати.
— Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце. (Знову мовчанка.)
— Ви не любите мене? — прошептав, глибоко зворушений.— Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете? ...Коли так, то простіть!»
Так хто ж тут грубий і нещирий, хто ображає найкращі почуття іншої людини? А якщо ще згадати, що Олена фактично «відбила» Фельсав дочки священика панночки Омелії, то героїня не видається нам такою вже ідеальною. І її зовсім не виправдовують слова: «Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов?» Якраз Фельс питав її про любов і готовий був піти у разі відмови.
Вся причина такої поведінки Олени Ляуфер — у відсут ності любові, тої Божої іскри, що проскакує між людьми і пов'язує їх. Є любов — і найгірші вади не страшні, немає любові — то й «усміх... зраджує, що він [Фельс] ограничений». Олені неприємне навіть те, що з великою любові лісничий «...був би стерпів, хоть вона йому й ногу на карк поставила» і «так піддався охотно її сітям...», хоч не раз говорив: «Тиранко з вас, панно Олено!» А перед цим читаємо: «А я [Олена], Маргарето, не єсмь натурою, котра могла б зносити на своїм карку панування другого». Горда сама, не терпіла приниження другого, як і того, що хтось говорить «проти її поглядів». Ще один закид на адресу Фельса: «Він станув нараз близько перед нею, і вона зачула від нього вино; ...пірвав її палко до себе». Хіба не можна тут зрозуміти молодого чоловіка, що був запрошений на великодній обід до дівчини, в яку до безтями закоханий, і навіщо навішувати на нього ярлик грубого та жорстокого?
Отже, О. Кобилянській у своїй повісті вдалося створити повнокровні образи героїв. її людина — дівчина, яка прагнула знайти в житті альтернативу одвічній жіночій долі і залишитися людиною й тоді, коли заміж з якихось причин вийти не може. При цьому вона прагне одержати освіту, працювати, сама себе забезпечувати, бути корисною суспільству. Однак слід зазначити, що ці пошуки в Олени Ляуфер не йдуть далі теоретичних міркувань, вона не має чіткого уявлення, якою суспільно корисною діяльністю могла б зайнятися.
Хоч життєва програма її й зазнала краху, читачам імпонують сила волі, розум, працьовитість цієї дівчини, здатність до самопожертви в ім'я благородної мети. А майстерність письменниці, за образним висловом Д. Павличка, виявилася в тому, що «навіть переможені героїні Кобилянської лишають враження сильніших людей, ніж їхні переможці».
Перлинами, «поезіями в прозі» можна назвати окремі сторінки повісті «Людина», особливо ті, де йдеться про кохання, музику, природу. Завдяки цьому нам вдається не лише збагатитися новими знаннями, думками та психологічними спостереженнями, а й одержати естетичну насолоду.