О. КОБИЛЯНСЬКА І її ПОВІСТЬ «ЛЮДИНА»
Роль публіцистичних матеріалів Повість О. Кобилянської «Людина» — цілком художній твір, але в ньому використано багато уривків з публіцистичних матеріалів, які, з одного боку, дещо обтяжують художню розповідь, а з другого — дають повніше уявлення про переконання головної героїні, про феміністичний рух і погляди тогочасного суспільства на роль жінки. Недаремно назвав хтось цей твір «романом ідей».
Олена і її духовний натхненник, наречений Стефан Лієвич, говорять майже цитатами з праць німецьких письменників та філософів. Звідти ж узяті й епіграфи до І та II глав. Згадується також праця відомого російського критика Д. Писарева.
Про що ж іде мова?
Про те, «щоби жінкам було вільно ходити в університети, там нарівні з мужчиною набувати освіту; в життю самій удержуватися, не ждати лише подружжя, котре сталося простим прибіжищем проти голоду й холоду».
Лієвич із розпачем говорить, що жінки в переважній більшості « в.. .глибокім сні остаються » і « мало журяться про свою самостійність!..» А якщо хто з жінок «старається збудити сонну сестру», то викликає лише гнівний осуд з Тбоку міщанського оточення. Олена вважає, що це «лиш наслідки нещасного виховання та вкоріненого пересвідчення, що думати-знати пристоїть мужчині, а жінці має воно служити за оздобу».
Вихід, за думкою Стефана, полягає ось у чому: «Доки сучасний устрій суспільності існуватиме, доти остануться вони [жінки] малолітніми; однак, і сей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх ...яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се — знання!..»
Олена, втративши нареченого, бачить для себе такий шлях: «...хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитися з родичами...» Вона говорить батькові: «Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в життю другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсмь, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе. ...Ніколи не буду жити брехнею... Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини...» Героїня вірить, «що наступить одначе хвиля, в котрій правда сміло заволодіє; справедливість перестане бути якимось даром ласки, і настане час, коли жінка не буде примушена жертувати свою душу фізичним потребам...» Дівчина просить: «То дайте поживу моїй душі; дайте мені серйозну, тривалу працю».
Ці слова характеризуть Олену Ляуфер як людину гідну, з критичним аналітичним розумом, що прагнула піднятися над міщанським оточенням, традиціями і поглядами більшості, яка принижувала жінку, відводила їй другорядну роль у сім'ї та суспільстві.
Критик і літературознавець, товариш О. Кобиляцської, Осип Маковей писав: «На зборах «Товариства руських жінок на Буковині», що відбулися в Чернівцях дня 14 жовтня 1894 р., О. Кобилянська мала відчит і в нім виповіла свій, погляд на жіночий рух. Тому, що сей погляд — се її пересвідчення — є головним мотивом більшості її творів, то я подам передовсім кілька гадок з її відчиту.
«Природа,— говорила вона,— журиться лише своїми вимогами, і то механічними життєвими вимогами. Ідеальних вимог вона не творить і тому й не журиться ними. Отже, рослинне, дійсне життя є підставою в житті людини. Під «людиною» ми розуміємо і жінку, не лише мужчину,— іншими словами: і жінка мусить мати свій кусник хліба, щоб жила.
Задля сего свого існування вона домагається необмеженого права такого, як його уживає, наприклад, і мужчина як людина. Вона домагається його на підставі людяності, індивідуальної свободи, людської поваги і справедливості. Вона не домагається того права, як дарунку з ласки, бо й як приходить вона до того, щоб домагатися ласки? Адже природа, вводячи її в життя, говорила до неї те саме, що й до мужчин: «Ось ти — іжий!»
Хто не знає, як мужчина узброєний до боротьби за існування! Хто не відчуває сего? Кому се не звісне, як виховання і закони кожного віку і всюди подавали йому помічну руку? — А замість того жінка! Чим узброєно її, щоб дати їй спроможність заспокоїти передовсім вимоги природи, а далі щоб могла бути і сама собі ціллю? Чим узброєна вона до боротьби за існування, що зробили для неї, щоб дати їй жити, як не перечить, не заборонює сего природа: жити після своїх здатностей, своєї сили і своїх вимогів! їй лиш одного не заборонюють, в неї лиш одна зброя в житті, а то: сльози, сльози і ще раз сльози!
Не кажіть, що чоловік дбає про неї, що він має дбати про неї! Не обманюйте себе самих і не ганьбіть природи, наче б вона систематично приводила на світ неповнолітніх неудачників і вкладала працю на них лише в руки мужчини! Вона сказала до жінки, як сказала і до мужчини, і до пташки, і до рослини: «Ось ти — і жий!»
Жити! — се гарна річ, кому припала «добра доля» і хто такий щасливий, що живе в добрих обставинах, хто має родину, що дбає про нього, хто має доброго, щирого товариша — мужа; та як жити тій сиротині, що осталась без батька-матері, що не має ні маєтку, який тепер надає властиву вартість людині, ані не має краси, ні інших принадних прикмет, що чинили б її милою і придбали їй мужа! Як жити тій сиротині? Як жити їй повним життям, після її сили, її здатності, вимог та потреб, коли вона повернена своїм вихованням лиш на одну-однісіньку дорогу подружжя, в котре увійти їй не вдалося, а поза котрим дорога для неї замкнена, за"городжена, і вона полишена на крайню нужду, вижидає хліба, ласки,— і кориться, кориться, не раз аж до упадку! Адже і в її груди поклав Бог серце з чуттям, а може, і дуже гаряче, щире серце, може, і вона стала би доброю, сердечною жінкою, товаришкою мужа? Адже її змаленьку виховували тільки на те, тільки на те! Як жити тій сиротині?
А таких сиротят, безталанних жінок, є тисячі і тисячі на світі! І як думаєте, чи не подати помічної руки тим бідним, немов на посміховисько полишеним істотам? Не постаратися й для них про кусник хліба, а радше про такі відносини, що і вони могли придбати його самі собі, щоб наука і праця стали для них ціллю і заступили їм те, що не осягнули, себто мужа і родину? Адже і вони хотіли би мати в житті якусь утіху, якесь задоволення».
Тому і взивала Кобилянська жінок, щоб не лякалися слів «жіночий рух, емансипація жінок», щоб не лякалися праці і науки, були самі собою, а не невільницями, залежними від мужчин».
Як бачимо, провідні свої думки й переконання Ольга Кобилянська вклала в уста героїні Олени Ляуфер (місцями вони звучать майже дослівно).
Таким чином, публіцистичні матеріали в повісті допомагають яскравіше відобразити характери героїв, їх думки та переконання, відтворити типові тогочасні обставини.
Модернізм у повісті
Вихована на класичній німецькій літературі, О. Кобилянська стала чи не першою представницею модернізму в українській літературі.
Модернізм (від франц. moderne — сучасний, найновіший) — термін, яким називалися багато мистецьких явищ кінця XIX — початку XX ст., що були новими у порівнянні з переважаючим реалістичним мистецтвом середини і другої, половини XIX ст. Письменники-модерністи шукали особливі художні засоби, щоб передати увесь комплекс гострих протиріч життя. Реалістичні засоби здавалися їм недостатньо виразними, застарілими. І перш за все — для передачі душевного стану людини, яка опинилася в епіцентрі зовнішніх і внутрішніх катаклізмів, бур. Особливе значення модерністи надавали формі, інколи навіть на шкоду змістові. І тільки справжні, видатні митці зуміли поєднати нову, незвичайну форму з глибоким змістом, зрозумілою символікою та підтекстом.
Однією з особливостей модернізму є тісний зв'язок з філософією. .
О. Кобилянська поділяла положення ідеалістичної філософії про те, що в центрі всесвіту стоїть людина, її особиста свобода, її «Я». Головна героїня повісті «Людина» Олена Ляуфер говорить батькові: «Сама єсмь, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе...» Недаремно до другої частини письменниця взяла епіграф з твору свого сучасника Ф. Шпільгагена «Завжди вперед»: «У мені живе любов до свободи, в мені тверда постанова не дати себе поневолити, ким би це не було; ніколи не хилити своєї голови, де цього не може моя душа; жити своїм життям так, як я сам намітив, куди б він не вів, і не дати звести себе з цього шляху нікому ні підлещуванням, ні погрозами».
У чому ж виявляются ознаки модернізму в творі О. Кобилянської? Можливо, в ідейному спрямуванні центрального образу, який несе в собі деякі ознаки «надлюдини», протиставлення особистості «стрій товпі». Ані їх хвальба, ані їх догана не були ніколи в силі постановити для мене якесь правило!» — говорить Олена Ляуфер про суспільство, що її оточує.
У повісті немалу композиційну роль відіграють роздуми героїні, її сни-марення (спогади про освічення Стефана Лієвича, сон про море і зустріч із колишнім нареченим). Місцями О. Кобилянська намагається відтворити «сферу підсвідомого» своїх героїв, яка не завжди піддається логіці і поясненню з точки зору здорового глузду, розуму. Ось, наприклад, опис стану Олени перед весіллям: «Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її — одне лише чувство. Вона ненавидить, ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку... Чи — його? — Адже вона винувата!! Сама, самісінька вона... І чим вона оправдається? Що вона людина?..»
Але, на наш погляд, більше модерністське спрямування творчості письменниці виявилося у її подальших творах, наприклад, у повісті «Земля», де значна роль відводиться містичним елементам, фатальним збігам та передчуттям героїв, їхній інтуїції, прийомам психоаналізу.