Назрівання соціально-політичних конфліктів у самодержавній Російській імперії (за новелою Володимира Винниченка «Суд»)
Розквіт таланту В. Винниченка припав на початок XX століття — бурхливу епоху, коли відбувалися численні селянські заворушення і бунти, переосмислення громадських цінностей усіма верствами народу. Це, кінець кінцем, епоха першої російської революції 1905 року.
Письменник прагнув художньо зобразити соціально-політичні й моральні проблем цього часу, намагався на живому матеріалі показати повну відсталість самодержавно-деспотичного управління.
Один з таких творів — новела «Суд», у якій В. Винниченко дошкульно і свіжо показав образ щирого поміщика-«малороса» з його українською патріархальщиною.
Саму новелу можна розбити на дві частини — розмова Михайла Денисовича Самоцвіта з гостем — сусіднім панком Дуриндою, в якій Самоцвіт викладає свої погляди про ставлення до «нових часів» і його, Самоцвітів, «суд», свідком якого і стає Дуринда.
Під час чекання жатки, яку Самоцвіт пообіцяв своєму сусідові Дуринді, Михайло Денисович жаліється про настання важких, незрозумілих часів. Мужики не такі, як раніше: бажають підвищення плати, читають «бумажки» — прокламації, які то тут, то там з'являються по селах і, взагалі, бажають зараз у всьому роз'яснення.
А Самоцвіт же, «хохол, малорос сам...», міцно тримається святих старих законів. Навіть впровадженню техніки він опирається, вбачаючи в цьому загрозу старим патріархальним правилам. Він не бажає використовувати жатку, бо є мужики. А «це машини трошки кращі... Не заламається й не спортиться...»
«Філософія» Михайла Денисовича проста: «Не треба мудрувать, от що! Не треба політикувать... «Роз'яснять, пояснять...» В морду! От і все роз'ясненіє. По-моєму». Зараз нічим не можна стримати мужика, тільки цим одним: «...ще одно, чим можна здержать мужика, то... бить його треба... Бить, бить і не давать і вгору глянуть...» А Дуринді, який уважно слухає промови Самоцвіта, вже так і хочеться, «щоб усі мужики зробились одним чоловіком». Щоб дав раз-два — і все спокійно.
Як же це діє в житті? Приводять нарешті селянина Крутоноженка, за словами Самоцвіта, велику «каналію». Хоч Крутоноженко представився Никифором, а не Никонором, якого справді очікував Самоцвіт, він не звернув на це уваги, і почався «суд». Швидко він і закінчується кількома Самоцвітовими ударами в «морду» селянина. Селянин ви¬правдовується перед начальником. Залізна «філософія» ніби діє безвідмов¬но. Але тут сталася заминка. Виявляється, що побитий чоловік — брат Никонора Никифор Крутоноженко. Сам Никофор та інші селяни, злі й розпалені, кричать на Самоцвіта, називаючи його суд «розбоєм». Закінчується «суд» вивезенням обох Крутоноженків у місто, на «справжній» суд — уже як майже злісних бунтівників. Селяни обурені. Треба працювати, а тут такі події. Зараз і пішла в хід жатка, яку Самоцвіт до кінця свого життя не хотів використовувати.
А Дуринда, виїжджаючи з подвір'я, згадує як страшне пророцтво слова Самоцвіта: «Полетимо, полетимо, аж загудить, молодой человек!»
Теперішній земський начальник, а по суті, класичний поміщик-сат-рап Самоцвіт усіма силами прагне зберегти старі порядки. Але не бачить через заскорузлість і ненависть до «мужиків» змін у суспільстві. Саме суспільство вже змінилося, а Самоцвіт — ні. Він і не бачить, що своїми «благими» законами і самим стилем управління розбурхує народний гнів.
Михайло Самоцвіт — лише, типовий представник свого прошарку, але ж у житті їх десятки тисяч. І діють інші самоцвіти так само, підніма¬ючи сотні тисяч озлоблених селян. А значить, в. одному Самоцвіт усе ж таки був правий, коли казав Дуринді, що «через 10 год» мирного життя вже не буде. Правда, перевернув він усе навпаки: бив мужиків, щоб «через 10 год» не було ніяких бунтів і революцій, хоча потрібно було б негайно припинити цю «патріархальщину» і приступити до створення справді правового суспільства. Але самоцвіти ще дуже далекі від цього.