М. М. Коцюбинський (1864—1913) — видатний український письменник, демократ, світогляд і творчість якого зазнали значного впливу ідей передової російської і української літератур. В своїх творах Коцюбинський малює картини життя поневоленого села з його класовими протиріччями, викриває і розвінчує народницько-культурницькі теорії «малих діл»,- таврує ренегатство і реакційність буржуазного лібералізму.
Особливе місце в творчості Коцюбинського посідає повість «Fata morgana» — твір великої ідейної і художньої сили, в якому з винятковою глибиною і правдивістю зображено класове розшарування на селі напередодні і під час революції 1905 року.

Народився Михайло Михайлович Коцюбинський у Вінниці 17 вересня 1864 року в сім'ї дрібного урядовця. До дев'яти років хлопчик жив у місті. Далі почалися нескінченні мандри сім'ї Коцюбинських. Батько був людиною доброю, порядною і працьовитою, але через надто запальну вдачу не завжди дотримувався належного «чинопочитанія». Начальство його не любило, ганяло з одного місця на інше, штрафувало, урізувало й без того мізерну платню — єдине джерело існування сім'ї.
Однак про роки дитинства у Коцюбинського збереглися й світлі спомини. «Дитячі літа мої пройшли дуже щасливо,— писав він в одному з своїх автобіографічних начерків,— первак, я був улюблеником у сім'ї; особливо з матір'ю, од якої я дістав її психічну організацію, чутку і вразливу, ми були у великій приязні, і, власне, їй завдячую я нахил до всього гарного та любов і розуміння природи».
У зв'язку з черговим переміщенням батька по службі, 1874 року родина Коцюбинських переїздить до містечка Бара. Тут десятилітній Михайло вступає до третього класу початкової школи, а з осені 1876 року вчиться в Шаргородському духовному училищі. По закінченні його у 1880 році шістнадцятиліт¬ній юнак переїздить до Кам'янця-Подільського, маючи намір продовжити своє навчання в духовній семінарії. Та обставини жит¬тя склалися так, що вчитися далі він не зміг. Влітку 1882 року після довгих мандрів сім'я Коцюбинських повертається до Він¬ниці. Батько остаточно втратив роботу, занедужав і незабаром помер. Мати осліпла. Главою сім'ї і фактичним годувальником її стає юнак Коцюбинський. Ні належної освіти, ні фаху якогось він так і не встиг здобути. Довелось зайнятися уроками, а заод¬но й самоосвітою.
Батьки Коцюбинського не були людьми релігійними. Чому ж тоді вони віддали свого сина до духовного училища? .Чому сам Ко¬цюбинський збирався вступати до Кам'янець-Подільської духовної семінарії? Невже його вабило громадське становище книшоїда, як тоді на подільському селі звали попа?
Звичайно ж, ні. Просто духовна освіта була доступнішою для матеріально незабезпеченої різночинної молоді провінції. Здобувши її, можна було думати про Київський університет чи Петербурзьку медико-хірургічну академію. Таким шляхом ішли, наприклад, визначні подоляни — земляки Коцюбинського, попе¬редники його в українській літературі,— Анатоль Свидницький, Степан Руданський.
Та Коцюбинський опинився в гіршому становищі. Він не мав можливості закінчити навіть духовної семінарії. А про університетську освіту міг тільки мріяти. Єдине, на що він спро¬мігся згодом,— це скласти у 1891 році іспит на народного вчи¬теля при Вінницькому реальному училищі і виїхати працювати на село.
Ще в роки навчання Коцюбинський захоплюється творами Марка Вовчка, Шевченка, Панаса Мирного, Некрасова, Салтикова-Щедріна, знайомиться з працями відомих критиків та філосо¬фів — Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, Фур'є, Фейєрбаха. У Кам'янці-Подільському він зближується з таємними уч¬нівськими гуртками, що перебували під впливом «Народної волі».
У 1882 році, в річницю вбивства царя Олександра II, у місті відбувся нелегальний мітинг. Разом з багатьма учасниками мітингу поліція затримує і Коцюбинського. Нарешті, у 1883 році, в зв'язку з викриттям Подільської групи партії «Народна воля», жандармерія вчинила обшук і на квартирі Коцюбинського у Він¬ниці.
Так потрапляє майбутній письменник до списку осіб «неблагонадійних». За ним встановлюється таємний поліцейський нагляд.
Шлях Коцюбинського в літературу був нелегким. Доводилось утримувати велику сім'ю. На творчу роботу лишалось надто мало і сил, і часу. Тільки завдяки довголітнім зусиллям над попов¬ненням своїх знань шляхом самоосвіти, пильному вивченню життя народного Коцюбинський зміг розвинути й збагатити своє незвичайне обдарування, зміг дати твори, якими тепер пишаєть¬ся українська література. Та поки це прийшло, минуло немало років сумнівів і розчарувань. З ранніх літературних спроб Ко¬цюбинського відомі троє ще зовсім слабеньких оповідань: «Андрій Соловейко» (1884), «21 грудня, на введеніє» (1885) і «Дядько та Тітка» (1886), Про них письменник ніколи не згадував.
У 1890 році Коцюбинський вирішив поїхати до Львова на своєрідну літературну розвідку. У Львові виходили українські газети і журнали, чого на Наддніпрянській Україні не було. Там фактично зосереджувалось літературне життя України. І головне: там жив Іван Франко — великий друг і порадник літературної молоді.
Перед тим як їхати до Галичини, треба було дати творчу заявку про себе, надрукувати якийсь твір, відрекомендуватися перед читачем. Коцюбинського по-справжньому захоплювала ху¬дожня проза. Недаром Франко після першої зустрічі з ним назвав його «починаючим белетристом». Проте в нього, крім згадуваних вище оповідань та віршів, поки що нічого не було. І він вирішив надіслати до друку вірша. Так, навесні 1890 року у № 8 львівсь¬кого дитячого журналу «Дзвінок» було надруковано перший твір Коцюбинського — вірш «Наша хатка». Письменникові йшов уже тоді двадцять шостий рік.
Повернувшись з Галичини, Коцюбинський переїздить у село Лопатинці на учительську роботу. Він добре знав і любив дітей. Тому перше, на кому спинилась його письменницька увага, були діти. З оригінальних творів для дітей середнього віку було вже написано кілька віршів та цікавий нарис про німецького механі¬ка XVI століття Петра Гельє — «Нюренберзьке яйце» (1891). Тому й не дивно, що перші свої художні оповідання — «Харитя», «Ялинка» та «Маленький грішник» — письменник присвятив саме дітям.
Діти убогого села й міської околиці, що виростають в тяж¬кій праці і безпросвітних злиднях,— ось герої ранніх творів Коцюбинського. Письменник ніколи не розглядав дітей поза їх соціальним середовищем. Обставини життя, характер виховання неминуче накладають свій відбиток на душу дитини. Панські діти здебільшого не мають трудового виховання, розвиваються однобоко. Душевний світ їх звужений. Діти ж бідноти виростають в обстановці трудових відносин, де неробство — ганьба, де чес¬ність — закон, де працьовитість — найвища міра цінності люди¬ни. Світ їхніх інтересів і спостережень — ширший, природніший і багатший. Він сприяє вихованню цільних натур, сильних харак¬терів, здатних долати всі труднощі злиденного життя. Саме та¬кі маленькі герої Коцюбинського: Харитя з однойменного опо¬відання, Василько з оповідання «Ялинка», Дмитрик з «Малень¬кого грішника».
Сільська дівчинка Харитя несподівано мусить стати за старшу в хаті. Мати захворіла, і нікому доглянути її, принести води, зварити їжі, прибрати хату, зжати нивку. І вона не роз¬гублюється, бо вміє все робити, як доросла. Спочатку Харитя тільки «грала в маму». А потім зовсім непомітно призвичаїлась до трудової діяльності, яка стає вже природною потребою її життя.
У маленького Василька інше випробування. Настає новоріч¬не свято, а в їхній хаті — нужда. Виручити сім'ю з біди може тільки вирощена Васильком ялинка, коли продати її в панський дім. Жаль хлопчикові рубати деревце, але він переборює себе, поступається особистим для інших. Пригоди Василька в лісі, його стійкість і мужність в час небезпеки викликають у читача співчуття і захоплення, »
Ще більше незгод випадає на долю маленького Дмитрика. Він, як і Харитя, мусить все робити коло дому. Але життя місь¬кої околиці сповнене таких спокус, що Дмитрик ніяк не може протистояти їм. І він мимоволі стає «маленьким грішником», забуває про хвору матір, піддається впливові старшого від себе вуличника Гаврилка.
Як письменник і вчитель Коцюбинський добре відчував ту грань, що відділяє духовний світ дорослої людини і дитини. Дитина завжди лишається сама собою. І не тому, що праця дорос¬лого не завжди під силу їй, а тому, що вона живе наївними, фантастичними уявленнями про зовнішній світ, уявленнями, від яких дорослі рано чи пізно звільняються.
І тут почала виявлятися особлива риса Коцюбинського як художника. Першими вчителями його були Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Франко. Він захоплювався умінням цих письменни¬ків заглядати в душу своїх героїв, малювати природу і життя людське широкими картинами і яскравими образами. Не до сма¬ку тільки була певна розтягненість у розповіді, викликана докладними описами зовнішності героїв, обставин їхнього життя і побуту. І він почав головну увагу приділяти не тому, яке обличчя у його героїв, у щ о вони одягнені, я к ходять, їдять, роз¬мовляють, а тому, щ о вони думають і почувають, чим живуть, до чого прагнуть.
Письменника мало цікавить зовнішність Хариті. Він зосе¬реджує увагу на розкритті внутрішнього світу дівчинки. Ще Харитя й до хати не зайшла з відром води, ще тільки розчинила двері, а вже звичайна хатня обстановка ніби оживає, наповнюється дивними витворами її дитячої фантазії. Вогонь в печі — звір, що червоним язиком лиже челюсті; темрява по кутках — діди, що тривожать душу дівчинки своєю присутністю.
Коцюбинський підкреслює незвичайну моральну стійкість своїх маленьких героїв, бо виростають вони в тяжких умовах.
Життя не балує їх, привчає до праці, до обов'язку перед людьми. Харитя, наприклад, надіється на свої маленькі роботящі руки, несвідомо покладаючись на оту мовчазну здруженість і віру в людей, яка споконвіку живе в середовищі трудящих. І Харитя, і Василько, і маленький Дмитрик кінець кінцем перемагають труднощі, хоч і кожен по-своєму.
Ознайомившись з «Харитею» Коцюбинського, Панас Мирний з захопленням писав: «Прочитав я її, та й не стямився!.. У такій невеличкій приповістці — та такого багато сказано! Та як сказано? Чистою, як кринишна вода, народною мовою; яскравим, як соняшний промінь, малюнком; невеличкими домірними нари¬сами, що розгортають перед очима велику — безмірно велику — картину людського горя, краси світової, виявляють безодню гли¬бину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!»
Загальне визнання талант Коцюбинського здобув дуже швид¬ко. За творчим розвитком нового белетриста пильно стежив Франко. Було ясно, що виростає він на справжнього художника.
В 1891 році, коли були викінчені оповідання «Харитя» та «Ялинка», Коцюбинський виходить уже за межі дитячої теми, пише повість «На віру». Після неї, протягом 1892—1893 років, з'являються ще три твори з сільського життя — «П'ятизлотник», «Ціпов'яз» і «Помстився».
В українському селі початку 90-х років XIX століття Коцю¬бинський побачив цілковиту руїну патріархальних основ під впливом капіталізму, безсердечність, егоїзм і зажерливість бага¬тих, званих глитаями, і цілковиту безпорадність перед ними бід¬ноти, прибитої злиднями й темнотою.
У Лопатинцях важко було втриматися молодому піднадзорному письменникові, на плечах якого лежали турботи про мате¬ріальне забезпечення великої сім'ї. «До 1892 року,— писав Ко¬цюбинський в одному з своїх листів,— я, потай од жандармів, займався приватними лекціями, з 1892 року удалось мені якось вступити на урядову службу до «ученої філоксерної комісії», що вела боротьбу з філоксерою на Бессарабії. Це дало мені мож¬ливість добре пізнати край, а також звичаї й мову тих народів, які заселяють його. В 1895 році мене перенесено на Південний берег Криму, де я прослужив до 1897 р.».
На філоксерній роботі Коцюбинський зблизився з новими людьми, серед яких були члени таємної організації «Братство тарасівців». До нього і приєднався письменник.
Щоб уявити собі політичну платформу «Братства тарасів¬ців», досить ознайомитися з нарисом «Спроба», опублікованим на сторінках львівського журналу «Правда» за 1892 рік. В ньому писалося: «Ні, не в хвилях кривавих, як кажуть революціонери, треба обмити наш край, щоб воскреснув до нового життя він, а в ясних погожих хвилях широкої української «просвіти», тоді й революція зробиться без ніяких труднацій, але то буде револю¬ція нова, без крові і без пожарів,— така революція, яка робиться щороку, як ясне сяєво прогонить чорну темряву і стає білий день...»
Коцюбинський читав згаданий нарис, автором якого був один із організаторів і натхненників «Братства тарасівців» Б. Грінченко, і, напевне, поділяв висловлені в ньому погляди. Діяльність «тарасівців» була найкращим доказом того, що в 90-х роках революційне народництво переросло в ліберальне культур¬ництво. Вплив його позначився вже на розробці Коцюбинським фольклорного сюжету про двох братів — бідного і багато¬го в оповіданні «Ціпов'яз». Життя розбило царистські ілюзії Семена Ворона. Автор спиняє свого героя перед страхітливою картиною грядущого всенародного повстання. Отже, народ вос¬кресне для нового життя не в «хвилях кривавих» революції, а «в ясних погожих хвилях широкої української «просвіти». Пере¬конання це і лягло в основу відомої казки Коцюбинського під назвою «Хо».
Казка «Хо» — це своєрідне поєднання художнього твору з памфлетом. Побудовано її як ряд окремих, цілком самостійних новел, об'єднаних
спільністю ідеї, уособленої в образі діда Хо. Запозичений з народної творчості, образ Хо трактується пись¬менником позаісторично, як символ страху людського і як витвір того страху. Старий Хо давно вже щез би з лиця землі, якби страхополохи, типу Макара Івановича Літка чи панни Ярини Дольської, кожного разу не воскрешали його своїм нікчемним боягузтвом у вирішенні громадських справ.
В казці «Хо» Коцюбинський виявив себе дотепним сатири¬ком. Таких фальшивих патріотів-«філів» (від слова «україно¬філ»), як Макар Іванович Літко, він зустрічав багато серед «благонамеренных» царських чиновників, провідників гнобительсь¬кої політики самодержавства. Не менш зустрічав він і панночок з поміщицьких родин, для яких служіння народові було виявом не переконання, а моди. Моральне дворушництво цих людей і стало об'єктом гострої критики письменника.
Фальшивим патріотам і народолюбцям Коцюбинський про¬тиставляє героїв духу людського, «новітніх лицарів», що покля¬лися всі свої сили і знання віддати рідному народові. Сміливість, праця, єдність — ось їхній девіз. «І не диво,— додає від себе автор,— всі вони грілися біля одного вогнища, кожен брав звідти світло і тепло. Вогнище те — любов до своєї країни, до свого народу; світло — то ідея, що дала зміст життю, то свідомість сво¬їх обов'язків; тепло — віра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, світла над темрявою...»
У житті було все не так, як того хотілося б «новітнім лицарям», під іменем яких автор хотів прославити «тарасівців». Об'єктивна програма економічного оздоровлення підупадаючого селянського господарства хоч би і «в ясних погожих хвилях широкої української «просвіти», яку обстоює Коцюбинський в своїй казці «Хо», була в умовах капіталізму дрібнобуржуазною утопі¬єю, здійснення якої обіцяли трудящим масам не рай на землі, а жорстокий визиск з боку і «чужого», і свого «рідного» капі¬талу. І цю приховану фальш культурницької програми братів «тарасівців» Коцюбинський дуже швидко зрозумів, сам опинив¬шись у ролі «новітнього лицаря».
Робота філоксериста зовні здавалася благородною, бо здій¬снювалась вона «для загального добра». А в дійсності виходило зовсім інше. У боротьбі проти виноградного шкідника всі відомі на той час засоби виявились неефективними. І філоксерна ко¬місія запровадила радикальні заходи: всі виноградники, де було виявлено філоксеру, вирубували в пень і спалювали на місці, а грунт обробляли отрутохімікатами. Та вся біда в тому, що прос¬тому молдаванинові дуже важко було довести необхідність отих радикальних заходів. Звичайним оком філоксеру, яка розводиться на тоненьких корінця* виноградного куща, помітити не можна. Заражений філоксерою виноградник мав зовні квітучий вигляд. Шкідник вбивав його не одразу. Як же довести людям потребу негайного знищення виноградинка, щоб запобігти дальшому по¬ширенню зарази?
Радикальний метод боротьби з філоксерою, після роз'ясню¬вальної роботи панів «докторів», був би прийнятий селянами, як¬би за знищені виноградники вони одержували грошову компен¬сацію. Але царський уряд менше всього дбав про народ. Тому на його заходи селяни відповідали бунтом. Коцюбинський сам був свідком такого «філоксерного бунту» в молдавському селі Пересічині 18—20 травня 1893 року.
На матеріалі живих спостережень у 1895 році було напи¬сане оповідання «Для загального добра», премійоване на кон¬курсі львівського журналу «Зоря». Головний герой твору Тихович висловлює сумніви самого автора. В умовах самодержавно-капіталістичного гніту культурно-громадська діяльність для «загального добра» неможлива. Або ти, оберігаючи власну шкуру, служиш закону і тим викликаєш зненависть чесного трудів¬ника Замфіра Нерона, або ж ти разом з Замфіром Нероном повстаєш проти закону і тим накликаєш на себе урядові пере¬слідування.
Оповідання «Для загального добра» закінчується своєрідним епілогом-прологом під назвою «Кінець чи початок?». І справді, то був кінець культурницьким ілюзіям художника і поча¬ток нової боротьби.
З середини 90-х років письменник зближується з революцій¬ною демократією. Ліберальне культурництво «тарасівців» видаєть¬ся йому тепер наївним прожектерством інтелігентів, відірваних од реального життя народу. Письменник залишає роботу у філоксер¬ній комісії і переїздить до Чернігова, маючи надію одержати по¬саду завідувача книжковим складом при Чернігівській губерн¬ській земській управі. Але губернатор відхилив його прохання. Письменник був під таємним наглядом поліції, і тому поява та¬кої людини в Чернігові була для місцевої влади небажаною.
Не втрачаючи надії осісти в Чернігові, Коцюбинський залишає там сім'ю і їде в пошуках роботи до Житомира. З осені 1897 ро¬ку до кінця лютого 1898 року він працює в редакції газети «Волынь». Що собою являла ця провінційна газета, можна зро¬зуміти з листа письменника до дружини від 29. XII 1897 року: «Погане це життя такого гезетчика, та ще й у такому паршиво¬му органі, як «Волынь» наша. Будь це ще газета з симпатичним напрямком, стій коло нього живі люди, легше було б співробіт¬никові. А то маєш таке почуття, наче сидиш в купі гною, а нав-круги тебе всякі паразити. Бридко!»
Ставши завідуючим оглядового відділу «Свет и тени русской жизни», Коцюбинський зробив усе, щоб наблизити газету до життя, перетворити її на орган демократичний. Для цього треба було вести ненастанну війну з редактором «Волыни» Фідлером, людиною, далекою від будь-яких громадських ідеалів.
Тільки у березні 1898 року Коцюбинський зміг залишити виснажливу роботу в житомирській «Волыни» і остаточно осе¬литися з сім'єю у Чернігові. Тринадцять років тягнув він службове ярмо на різних посадах у Чернігівському земстві і звільнився від нього лише перед смертю. Для творчої роботи лишалося дуже мало часу і сил. Це мучило письменника, іноді доводило до розпачу. В листах до друзів він скаржився не тільки на неможливість цілком віддатися творчій роботі,— його не задовольняла тогочасна українська література, як не задовольняло все досі ним написане. Він вивчає новини російської і західноєвропейської літератури, зіставляє з тим, що сам досі написав, що написали його сучасники на Україні, і приходить до висновку, що українська література потребує рішучого оновлення.
Протягом 1896—1900 років Коцюбинський написав всього п'ять невеличких оповідань, по одному на рік — «Пекоптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899) і «По-людському» (1900). Писані вони ще в манері старої реалістичної школи, але дуже вже помітне в них бажання автора вирватися з полону застарілих традицій і сказати в українській літературі нове слово.
Коцюбинський був художником-бійцем. Та життя його склалося так, що єдиною можливістю брати активну участь у громадсько-політичній боротьбі, єдиною трибуною для нього стала література. Інакше кажучи, Коцюбинський свідомо став художником глибоко тенденційним. Деякі його ранні твори («Хо», «Для загального добра») стоять на межі художньої літератури і публіцистики, що свого часу відзначали Панас Мирний та Іван Франко.
У творах, писаних протягом 1896—1900 років, уже помітне прагнення Коцюбинського відійти від оголеної публіцистичності «Хо» і «Для загального добра». Він хоче довести, що не тільки в українському чи молдавському селі, не тільки в татарському аулі, а скрізь, де панує пригноблення людини і цілих народностей, крізь гнилу твань приватновласницьких відносин, темноти, побутового свинства криком кричить задавлена гідність людська,— але довести художніми засобами, яскравими, емоційно-наповненими образами і картинами, щоб читач самостійно, без авторської підказки прийшов до такого висновку.
Доброзичливо підсміюючись над своїми героями, над їх примітивним, часом пошлим розумінням того, що значить жити з людьми «по-людськи», письменник неодмінно настроює свого читача на бадьорий, оптимістичний лад. Нехай форми протесту всіх отих карпів, гашіц, параскіц та емене не менш дикі й варварські, ніж ті умови, що породжували їх, але протест уже є! Його не заглушити нічим!
Наставали нові часи. Росія, а в її складі й Україна, вступала в третій, пролетарський період визвольного руху. Боротьба робітничого класу накладала свій відбиток на все громадсько-політичне життя країни. В зовсім уже іншому світлі поставало в уяві художника село, де з початком нового століття стало відчутним наближення революційної бурі.
Чутливий до найменших змін у політичному житті суспіль¬ства, Коцюбинський не може не відбити в своїй творчості нарос¬тання масового протесту. Так виникає задум оповідання «Дорогою ціною», роботі над яким письменник віддав немало сил. Але й закінчивши твір, він не поспішав друкувати його. Річ у тому, що царська цензура давно вже прискіпувалась до Коцюбин¬ського. І він вирішив написати твір на тему історичного мину¬лого, але так, щоб увага читача сама собою наверталась на сучасність.
Оповідання «Дорогою ціною» відкривається широким вступом-заспівом про героїчну боротьбу трудящих проти панів-гнобителів. Події відбуваються на Уманщині в 30-х роках XIX століття, коли ще живі були в народі спогади про Коліївщину 1768 року.
«То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим,— читаємо у вступі,— ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він ішов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливалися кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...»
Люди тікали на «вільні землі». На них полювали, як на хижих звірів, катували й віддавали в солдати, заковували в кайдани й засилали в Сибір на каторгу або таврували, мов худобу, і повертали на панщину. А вони знову тікали «туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок...». На цьому загальноісторичному фоні Коцюбинський розгортає героїчну трагедію двох люблячих сердець — Остапа й Соломії.
В сюжеті оповідання «Дорогою ціною» є щось спільне з сюжетом повісті Нечуя-Левицького «Микола Джеря». Тільки особисту трагедію своїх юних героїв Коцюбинський ставить на історичний грунт. Тому оповідання «Дорогою ціною» сприймається як твір історико-белетристичний, хоч явно націлений на сучасність. Крім того, на передній план свого твору автор висуває мужню постать Соломії, в прагненні якої до щастя стільки зворушливої поезії, що вона переростає в символ свободи й незалежно¬сті людської, у живе втілення вільнолюбивого духу рідного народу.
Царська цензура розгадала задум художника, зняла вступну частину твору і тим самим послабила його історичну підоснову. Оповідання перетворилось на цікавий пригодницький твір про романтичну історію кохання з трагічною розв'язкою.
«Дорогою ціною» завершує перший період у творчому розвитку Коцюбинського, період складний, суперечливий, сповнений сумнівів і шукань. Письменник як художник виростав з традицій українського класичного реалізму. Можна сказати, що з 1891 по 1901 рік він повторив у мініатюрі розвиток української прози XIX століття і разом з усіма передовими сучасниками прийшов до твердого висновку про потребу рішучого ідейного і художнього її оновлення.
Наближалась революція. До історичної діяльності почали активно включатися народні маси, які не могли вже бути в літе¬ратурі натовпом, юрбою, німою декорацією, що на її фоні відбуваються трагедії і драми вибраних героїв. Коцюбинський ще з давніших виступів Франка розумів, що обмежуватися зображенням тільки селянського середовища в літературі не можна. Треба змальовувати життя всіх верств суспільства — селян, робітників, інтелігенції, а в доборі тем і сюжетів для художнього твору виходити за географічні й етнографічні межі України. Треба відмовитися від громіздкої описовості в розповіді, від протокольного змалювання побуту — того матеріального світу речей, в навалі яких щезає людина. Треба рішуче відкинути фольклор як декорацію, етнографізм як замінник реалізму. В центрі уваги художньої літератури повинна стати жива, реальна людина, складний і цікавий світ її настроїв і переживань. Інакше кажучи, її психологія. У 1903 році Коцюбинський виступив навіть з відозвою до українських письменників оновити літературу, поставити її ближче до життя народу. Але перш ніж висунути якісь вимоги до літератури, худож¬ник повинен рішуче оновити свою власну творчість. У 1899 році Коцюбинський написав у новій психологічній манері оповідання «В путах шайтана». Працюючи над оповіданням «Дорогою ціною» (1901) у звичній для української прози XIX століття зовнішньо-описовій манері, він водночас пише свій дуже цікавий психологічний етюд під назвою «Лялечка». До новаторських пошуків у прозі Коцюбинського заохотив Стефаник, який хоч і залишився в колі селянської тематики, почав писати про село так, як до нього ніхто ще не писав. Протягом 1899—1901 років у Львові вийшли три збірки Стефаникових новел, які і формою, і змістом своїм потрясли Коцюбинського. Це було саме те, чого досі бракувало багатьом українським письменникам. І він у 1902 році пише три психологічні новели — «На камені», «Поєдинок» і «Цвіт яблуні»,— які викликали загальне захоплення передової молоді і назавжди закріпили за Коцюбинським славу художника-новатора. Новела «На камені» звучала як пісня «безумству хоробрих», в якому Коцюбинський разом з Горьким бачив «мудрість життя». Психологічний етюд «Цвіт яблуні» сприймався як гімн діяльному життю, в якому смерть перемагає смерть. А образок «Поєдинок» був ударом сатиричного бича по ненависному міщанству. Недоброзичлива упередженість націоналістичної критики щодо його новаторських пошуків не спан¬теличила Коцюбинського. Його проголосили «імпресіоністом чистої води», відступником від реалізму, естетом, байдужим до насущних потреб народу. Та письменник не зважав на те і продовжував розширювати пролом у тій старій, здавалося б, зовсім неприступній фортеці, яка звалася традиційною темою села. У січні 1903 року Коцюбинський закінчує, потім цілий рік вагається і тільки у березні 1904 року публікує оповідання, яке згодом стало першою частиною знаменитої повісті про револю¬цію на селі,— «Fata morgana».
Дивний то був твір про село з не менш дивною назвою — «Fata morgana». Головного героя у звичному розумінні цього слова тут нема. Вірніше, тут усі герої головні: сільський пролетар Андрій Волик, його дружина — колишня наймичка Маланка, їхня донька-одиначка Гафійка, панський волопас Хома Ґудзь, «хазяйський син» Прокіп Кандзюба і робітник Марко Гуща. Це та маса сільської бідноти, що протистояла як поміщи¬кові на селі, так і глитаям, те соціальне середовище, де зарод-жувався революційний рух.
Знову ж таки і в розробці сюжету оповідання Коцюбинський ніяк не хоче зважати на традицію. Серед людського натовпу, що заповнює аж надто тісні рамки твору, ми не бачимо «титулова¬них», так би мовити, представників дореволюційного україн¬ського села. Тут нема фактично ні волосного старшини, ні писаря, ні станового пристава, ні урядника, ні попа, ні учителя, ні пана, ні навіть соцьких і десяцьких, без яких ніяка подія на селі не обходилась. Ми не знаємо навіть назви села, в якому відбувається дія твору. Автор хату Андрія Волика виносить геть за околицю села, ставить при самому тракті, порівнявши її з бабусею. Дивиться та хатина-бабуся на брудний шлях, по якому, мов журавлині ключі, тягнуться на заробітки люди, і плачуть її підсліпуваті вікна, наче людські очі. Коцюбинського - художника цікавило в даному разі одне: настрої передрево¬люційного села. Тому й оповідання мало підзаголовок: «З сіль¬ських настроїв».
У 1904 році були написані два визначні його оповідання — «У грішний світ» і «Під мінарета¬ми». Письменник використав свої давні кримські спостереження, зафіксовані у записних книжках. Він продовжує шукати. Нове¬ла «У грішний світ» — коротка, але яскрава історія протесту проти задушливої атмосфери монастирського життя двох молодих послушниць Варвари і Юстини, які вириваються з монастиря, наче з осиного гнізда, і йдуть у «грішний світ», до людей, може, вперше відчувши радість буття і щастя. Як відомо, опові¬дання «Лялечка», «Поєдинок», «На камені», «Цвіт яблуні» ма¬ють просту фабулу. Все напруження сюжету, тобто конфлікт двох сил, що борються у творі, сміливо переноситься тут у сфе¬ру складних психологічних переживань героя. Тому подій у творі порівнюючи мало. Зовсім щось інше маємо в оповіданнях «У грішний світ» і, особливо, «Під мінаретами». В оповіданні «Під мінаретами» з, життя кримських татар відбились погляди Коцюбинського на ті складні процеси розмежування, що відбувалися в колах інтелігенції на¬передодні революції 1905 року. З 1902 по 1904 рік письменник бере жваву участь в культурно-громадській діяльності губернської ученої архівної комісії. У 1903 році ба¬чимо його серед організаторів урочистого зібрання письменників і культурних діячів, присвяченого відкриттю пам'ятника Котля¬ревському у Полтаві. Пізніше він головує в чернігівській «Про¬світі», читає реферати, організовує концерти, лекції. В оточенні його чимало соціал-демократів, людей, зв'язаних з підпіллям. Більше того, сестра Коцюбинського Ольга, довгі роки пересліду¬вана і розшукувана поліцією як діячка революційного підпілля, не раз переховувалась у тихій садибі Коцюбинських. Чернігів¬ське губернське жандармське управління у 1905 році занесло письменника, разом з колишніми політичними засланцями і со¬ціал-демократами, до «Списку осіб, що перебувають під наглядом поліції» та до «Списку осіб, що належать до злочинних органі-зацій в районі Чернігівської губернії».
У 1905 році Коцюбинський не написав жодного твору. Щоб поправити своє здоров'я, він виїздив за кордон на лікування. З 1906 по 1909 рік було написано вісім творів, у яких яскраво відбилися суспільні настрої і події часів столипінської реакції: «Сміх», «Він іде!», «Невідомий», «Persona grata», «В дорозі», «Intermezzo», «Як ми їздили до Криниці» і «Дебют». У назва¬них творах виявляється висока громадянська мужність художника, що не розгубився у вирі подій, а серед ґвал¬ту і крику політичного ренегатства.
Тяжка недуга зламала письменника на сорок дев'ятому році життя, в розквіті творчих сил. Багато задумів його лишилось не здійсненими. Але завжди спрямований у майбутнє, Коцюбин¬ський і в чорні роки столипінської реакції продовжував співати величний гімн життю, осяяному поезією революційного подвигу («Хвала життю», «Тіні забутих предків», «На острові»), продов¬жував викривати міщанське благополуччя, в якому зароджується байдужість до людини, страшніша від зради («Що записано в кни¬гу життя», «Сон», «Лист»). Боротьба триває. Ніщо не забуто, ніхто не забутий. Все записано у велику книгу життя, щоб у грядущих боях відродитися красою нових подвигів в ім'я люд¬ського щастя, в ім'я соціалізму.
Помер Михайло Михайлович Коцюбинський 25 квітня 1913 року. Поховано його в Чернігові на Болдиній горі.
Тепер важко переоціни¬ти значення Михайла Коцюбинського в розвиткові української прози, представленої такими цікавими і такими різними художниками, як Андрій Головко, Юрій Яновський, Олек¬сандр Довженко, Олесь Гончар, Михайло Стельмах. Плідні мисте¬цькі традиції Коцюбинського здобувають дальший розвиток у творчості молодих.