Ідея громадського обов'язку в новелі Михайла Коцюбинського «Intermezzo»
Присвячую кононівським полям.
М. Коцюбинський
«Intermezzo» в перекладі з італійської означає «перерва». І не дивно, що навіть природа, яка згодом чарівною музикою зазвучить в «Intermezzo», спочатку викликає у письменника майже відразу. Враження від прекрасної кононівської природи лягли в основу «Intermezzo». На початку твору атмосфера похмура. Ліричний герой, як і Коцюбинський, виснажений тяжкою працею, громадськими справами, боротьбою, яку йому доводиться вести, щоб запобігти людському горю. І от він опиняється за містом, серед природи і вперше помічає: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені». Краса світу ще існує незалежно від героя, вона ніби протистоїть йому: «На небі сонце — серед нив я», — зауважує він. Але поступово прогулянки в полі, споглядання загадкового й чарівного світу природи відновлюють його сили. Запахи, голоси, кольори природи все більше проникають у душу героя, заповнюють мажорним, оптимістичним настроєм: «Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того бездумного, як текуча вода, пересипання зерна. Це повні очі сяйва сонця...» Сонце змінює не тільки настрій героя, воно просочується у глибину його серця, переповнює все його єство, надає якогось іншого змісту його буттю. Спостерігаючи картину заходу сонця, письменник тонко висловлює цю думку: «...сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь по хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить».
«Утома», що спершу цілком заволоділа героєм, поступово відступає під тиском життєстверджуючих сил природи. Вона ще часом нагадує про себе та й знов поступиться місцем сонцю, його всеперемагаючій ході. І вже в кінці новели, згадуючи про сонце і жайворонків, шовкове шумовиння полів і зозулю, ліричний герой зауважить: «Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і зливало мою утому». Відпочинок повертає йому сили.
У центрі новели — конфлікти між нормальним і ненормальним психічним станом, межа, за яку ось-ось має перейти психіка героя. І навіть почасти переходить, коли його починають жахати тінь від людини, порожня вечірня кімната, де все сприймається, як галюцинації. Його жахає і власний стан байдужості до людського горя, до тих двадцяти повішених, звістку про яких він заїв сливою. «Ви бачите, я навіть не червонію...», тобто «ви бачите, до чого я дійшов», — каже герой. Але герой не відмовляється від боротьби, він прагне лише перерви.
Отже, тема твору — це митець і суспільство, а саме: філософсько-психологічна проблема — митець у критичній екстремальній ситуації, що склалася внаслідок тих соціальних умов, які утворилися після по¬разки першої російської революції.
У Коцюбинського гармонійно поєдналися дві сили — з одного боку, громадянські обов'язки до «темної країни», з другого — природжена м'якість і пасивність натури, мрійний нахил до краси — слугують за вічне джерело роздвоєння у душі самого поета.