«ДУША ГОТОВА, СТРУНИ ТУГ І, НАЛАГОДЖЕНІ, ВОНА ВЖЕ ГРАЄ...» (М.КОЦЮБИНСЬКИЙ ТА ЙОГО НОВЕЛА «INTERMEZZO»)
Образ автора в новелі «Intermezzo»
Твір «Intermezzo» — імпресіоністичний, тому в центрі уваги образ автора, його емоційний стан. Новела відбиває враження автора від пережитого ним упродовж 1905—1907 років. Цей стан можна визначити як повне моральне збайдужіння до людей, що несуть і несуть до нього свої болі. Душа стомилася сприймати цей біль, а звідси й сповненість^ душі тими стражданнями, і майже ненависть до людей. Для розкриття надзвичайної душевної втоми зсередини автор дає нечуваний для попередніх творів про інтелігенцію епізод, коли герой заїдає сочистою сливою звістку про розстріляних і повішених за участь у революції. «Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять... Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу і почув в роті приємний солодкий смак...» Він сам жахається своєї реакції, усвідомлюючи, що це ненормально — така індиферентність душі. Тому душу цю потрібно вилікувати. А може, не тільки її, але й усю інтелігенцію, збайдужілу до чужого горя, зневірену. Ліками для героя М. Коцюбинського став зелений храм природи. Коли б не гостинність мецената Є. Чикал енка, не краса рідної природи, наша література недорахувалася б одного з кращих своїх творів. Письменник присвятив новелу Кононівським полям, увів у список діючих осіб червневі ниви, жайворонків, зозулю, а також власну втому, залізну руку города та людське горе, що незвично для прозового твору. Перед читачем постають картини розкішної природи, увінчаної величним спокоєм і тишею. Цю розкіш передано оком і душею міської людини, спраглої тиші, змученої громадськими обов'язками. Не конкретизуючи їх (означені вони скупо як «незліченні «треба» і «безконечні мусиш»), не характеризуючи зовнішність, фах ліричного «я» (тут ніде не сказано, що герой письменник, а тому неправомірно звужувати зміст твору до проблеми «митець і мистецтво»), Коцюбинський зосереджується на «інтермеццо», тобто перепочинкові героя на лоні природи, на розкритті її цілющої здатності оновлювати душу.
Змальовуючи картини природи, автор виявляє незвичайно поетичне відчуття краси світу, передане у гармонії зорових, слухових, нюхових, дотикових вражень. Незрівнянний дар маляра, композитора-симфоніста вповні виявляє оригінальна метофорика образного малювання: «Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом...»
Сонячні кларнети вічності, що їх витворює сукупний образ поля з пташиними оркестрами над ним, відроджують героя, розкривають йому поезію звичайної криничної води, молока — екстракту луки, хліба. «Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар».
І ось, забувши давній жах навіть перед тінню людини, герой у кульмінаційному моменті зустрічі зі «звичайним мужиком» уже жадібно всотує слова цього персоніфікованого людського горя. Зміцнілому його духові воно вже не страшне. Для розкриття внутрішнього стану героя автор вживає рефрен: «Говори, говори...»
«Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...»
Почуття відлунює в оповідача неприйняттям цієї жахливої дійсності, наміром боротися за гуманізацію світу, гармонізацію його подібно до природи, знову віддатися в місті діяльності задля духовного відродження людини.
«Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, налагоджені, вона вже грає...» Говорячи про образ автора в новелі, необхідно зупинитися на використанні письменником образотворчих засобів, що допомагають розкрити психологію митця.
Порівнюючи частини новели, можна побачити, як змінюється описання внутрішнього стану ліричного героя.
Його думки плинуть не повз зовнішній світ, його реалістичні картини, як це було на початку новели, вони знаходяться в гармонії з дивним світом полів, неба, птахів. Метафора, яку й тут використовує автор, набуває іншого характеру. Навіть синтаксис міняється, автор надає перевагу коротким реченням, коли йдеться про нього, але дає волю почуттям і словам, коли йдеться про дивосвіт природи:
«На небі сонце — серед нив я і більше нікого. Йду... Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти. А там ячмінь хилиться йтче... тче з тонких вусів зелений Серпанок...» Характерною особливістю новели «Intermezzo» є одухотворений пейзаж, відтворений на грані реального: «Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто й важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля».
Кожна така пейзажна замальовка ніби окрема мініатюра. У кожній — свої художні прийоми — від метафори, порівняння до метонімії (уособлення народу у людині, що зустрілася героєві на ниві). Поява людини серед світу природи була логічною. Адже у підсвідомості автора завжди жила думка: відпочити, щоб знову бути готовим сприймати людські болі, як свої.
«Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них». Свідомість письменника готувалася до зустрічі з людиною, чекала повернення у важкий, непривабливий реальний світ, де митець — лікар народного Духу.
Таким чином, слід зробити висновок про те, що «Intermezzo» відзначається багатством образотворчих засобів у змалюванні пейзажу, пейзажу психологізованого, одухотвореного, кольорового і музичного, у якому душа людська і краса природи становлять єдине ціле, взаємодоповнюючи і взаємопо-глиблюючи одне одного.