Оповідачка народної долі
Літературні читання, присвячені українській та
російській письменниці Марку Вовчку
(Марії Олександрівні Вілінській-Маркович), Ользі Кобилянській
Найкраще в її писанні, то без сумніву, її мова. При всій своїй простоті й популярності вона дуже багата лексиконом і незрівнянно мелодійна... З простою красою і ніжністю її мови й стилю в'яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними — до жінок.
В центрі зали — портрет Марка Вовчка, прикрашений вишиваним рушником; виставка творів письменниці.
Ведучий. Видатна українська і російська письменниця-демократка Марко Вовчок прийшла в літературу наприкінці п'ятдесятих років XIX століття. Ідейними натхненниками, справжніми володарями дум передових людей в Росії і Україні в ті роки були революційні демократи, великі просвітителі Герцен, Шевченко, Чернишевський, Добролюбов, Некрасов, Салтиков-Щедрін. Видатний український письменник Іван Франко назвав її творчість «визначною появою в нашій літературі».
Ведуча. Певна річ, що в перших оповіданнях Марка Вовчка немає яскравих образів протестантів, бунтарів, відвертих сміливих борців проти кріпосництва. її герої — це, здебільшого, лагідні, сумовиті і навіть зовні покірні люди. Не завжди й пани-кріпосники виступають одвертими, жорстокими, свавільними самодурами. Про декого з них можна подумати, що вони добрі, гуманні пани.
Ведучий. Але сила оповідань Марка Вовчка розкривається не стільки в характерах героїв, які, здебільшого, ледве накреслено, навіть не в окремих, хоч і дуже правдивих, картинах, талановито вихоплених з глибин народного життя, а в могутньому подихові в них народної ненависті до кріпосницької системи в цілому, з усіма її породженнями: з підневільною, позбавленою радості, працею; з цілковитим безправ'ям трудящої людини; з нахабною сваволею звироднілих кріпосників та їхніх прихвоснів; з жахливою, тупою косністю, під корою якої були скуті невмирущі творчі сили народу.
Учениця. Про Марка Вовчка можна сказати, що одного ран¬ку вона прокинулась знаменитою. Щоправда, прокинулася вона в українському Немирові (тоді Подільської губернії), де жила з чоловіком О. Марковичем, а стала знаменитою в Петербурзі, де в грудні 1857 року Пантелеймон Куліш видав її" першу книж¬ку «Народні оповідання». Тоді в північній російській столиці ще ніхто не знав, хто отой Марко Вовчок. А коли в літературних салонах з'явилася прекрасна, чарівна 24-річна жінка, здивуванню літературного Петербурга не було меж.
Літературознавець. «Народні оповідання» приголомшили Росію. Це було новаторське літературне явище, аналогів якому не мала російська література. Максимальне її досягнення в галузі відображення народного життя — це збірка оповідань «Записки мисливця» Івана Тургенева, сюжетика якої будувалася навколо панських спостережень за народним життям під час виходів на полювання. Марко Вовчок запропонувала іншу оптику, якої не знала ще російська література, але яка була органічно притаман¬на українському художньому баченню, — репрезентація народу устами самого народу.
Ведучий. Марко Вовчок в «Народних оповіданнях» високо піднесла здорову мораль представників народу, цілісність їх характерів, вірність у коханні і дружбі, чесність, здатність на самопожертву в ім'я інтересів іншої людини, яку спіткало горе, і невгасне прагнення до волі, якого не вбиває навіть смерть.
Ведуча. З особливо великим чуттям і любов'ю вона писала про жіноцтво. Ніжні, ласкаві матері; вірні в коханні дівчата; щирі, сердечні подруги; добрі, люблячі сестри; чисті, непорочні дівчата-підлітки — всі вони сповнені тієї принадної краси і душевного благородства, які народ обезсмертив у своїй поезії.
1-ий читець.
Уривок з оповідання «Козачка»
Жив у нас у селі козак Хмара; багатир був! Що було в його поля, худоби, що всякого добра! Не дав йому Господь діточок купочки, уродилась дівчинка одна-одним, як сонечко в небі.
Випестили її", викохали хорошу й чепурну і на розум добрий навчили. Уже шістнадцятий годок минає Олесі, вже й свати почали в хату навертатись. Старі дякують за ласку, частують, а дочки не змовляють: «Ще нехай погуляє, то буде чим дівування згадати. Ще не час голівку молоденьку на господарстві клопотати; нехай погуляє дівчиною».
А що вже женихів було, боже мій милий! Де вона пройде, то як рій гуде! Та й дівчина ж була! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує; а де вже помітила, що незвичайне, то так погляне, наче холодною водою зіллє і одійде собі геть.
Літературознавець. В лютому 1858 року «Народні оповіда¬ння» потрапили до рук Шевченка, що, повертаючись із заслання і чекаючи дозволу на в'їзд до столиці, змушений був кілька міся¬ців жити в Нижньому Новгороді. Оповідання Марка Вовчка дуже йому сподобались. 18 лютого він написав у «Журнале»: «Неообхо-димо будет ей написать письмо и благодарить её за доставленую радость чтением ее вдохновенной книги».
Учениця. В одному із свідчень тих часів згадується, що Марко Вовчок звернулась з листовим проханням до Шевченка виправити що-небудь у новій повісті, але він рішуче не дав на це згоди, мотивуючи досконалістю її творів.
Літературознавець. Між Шевченком і Марком Вовчком було жваве листування, що не припинялося аж до смерті великого поета.
З кінця 1858 р. Шевченко став найближчим порадником Марка Вовчка, взяв на себе всі турботи в справі перекладів і видання її творів.
Ведучий. У 1859 році Марковичі переїжджають до Петербур¬га. Марко Вовчок стала відвідувати гурт діячів культури міста, на якому познайомились Великий Кобзар і вона.
Ведуча. Тарас Шевченко вбачав у творах Марка Вовчка ту викривальну силу, яка звучала і в його поетичних творах. У письменниці звучав заклик до волі, вільного життя, бо нево¬ля не може зробити людину щасливою. А вільна людина може здолати будь-які перешкоди, чому є свідченням і життя Кобзаря. Оповідання Марка Вовчка здобули високу оцінку поета.
Учень. Т. Шевченко «Марку Вовчку». Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка,
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє повите
Убоге серце, неукрите,
Голоднее. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную... О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову. Літературознавець. Пророком і «своєю донею» назвав поет Марка Вовчка. І це чи не найвища оцінка творчості письменниці. Ведуча. Наприкінці 1859 року Марія Вілінська їде лікуватись до Німеччини. Там до неї дійшла звістка про смерть Шевченка. Учениця. У листі до чоловіка Марія пише: «Боже мій! Нема Шевченка... у мене душа болить, болить і ніколи не перестане... Нема Шевченка! А здається тільки вчора одержала письмом «Коб¬зар». Третю прижиттєву збірку Шевченка».
Літературознавець. Цей «Кобзар» був особливо цінний для письменниці. Бо мав присвяту їй, Марку Вовчку, від великого поета України. «Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко».
Ведучий. Під впливом «Кобзаря» Тараса Шевченка Марко Вовчок пише про тяжку жіночу недолю, продовживши тему жінки-страдниці, розпочату поетом. Твори її — це твори, у яких звучить заклик до волі, до боротьби проти царату.
Літературознавець. Російські оповідання Марка Вовчка ні¬чим не поступаються перед українськими. Через два роки після першої публікації їх в «Русском Вестнике» Добролюбов дав ви¬соку оцінку їм у своїй статті «Риси для характеристики руського простолюду». Він дуже похвально відгукнувся про Марка Вовчка, як про автора оповідань з життя росіян і українців, зазначивши: «У нас немає причин роз'єднання з малоруським народом!». Він вважав, що «Марко Вовчок, у своїх простих і правдивих оповіданнях, є либонь перший і дуже вправний борець проти решток кріпацтва в суспільному житті і побуті». Особливо високо оцінив він оповідання «Маша» та «Игрушечка».
Учениця. Жінки-оповідачки, вже росіянки, так само, як -українки, оцінюють своє життя з погляду християнської моралі. Письменниця методом протиставлення показує, як змінюється людина, що звільнилася від рабства. Маша — героїня однойменного оповідання — прагне звільнитися з кріпацтва, й омріяна воля перетворює її на невтомну, сяючу натхненням, повну енергії і радощів життя трудівницю. Адже рабство нівелює талант, прихований у кожній людині.
Дівчина Груша, названа панами Ігрушечкою, втрачає сім'ю, материнство і навіть власне ім'я, ставши просто іграшкою в панських руках.
2-ий читець.
Уривок з оповідання «Игрушечка»
Путь-дорога моя ясно мне помнится. Я ехала в бричке с ключницей, с Ариной Ивановной, следом за господскою каретой. Арина Ивановна была и гневна, и придирчива: за мои слезы детские била меня; не позволяла мне из брички выглянуть и все мне спать приказывала. Я, бывало, как встречу ее глаз черный, злобный да голос шипящий послышу — меня уж дрожь пронимает, тоска безутешная, страх беспрестанный да жаркое лето знойное совсем меня истомили — я захворала. Тогда меня перестали на всяком постое к барышне на забаву таскать — боялись, что болезнью ее заражу, — велели меня в бричке уложить и с барского стола мне подачки присылали. Бывало, едем-едем, и укачает меня, дремота нападет тяжелая да беспокойная, и вдруг что-то зашумит, пахнет в лицо прохладою; открою глаза — а то мы дубовый лесок проезжаем, и веет свежий ветерок, и зеленые листья шелестят полегоньку. Хочу приподняться: «Чего тебе? Куда?» — прикрикнет Арина Ивановна... Я. опять глаза закрою, и опять едем, едем под солнцем жарким, и какая-то птица звонко кричит. Иногда, бывало, барышня вырвется из кареты, вскочит в брычку — и давай тормошить меня: «Вставай, вставай ты поскорей, мне без тебя скучно!». Случалося, что и сама барыня подойдет: «А что, Арина Ивановна, что Игрушечка?» Меня, видите, Грушей звали. Говорят, как спрашивала барыня у моей матушки: «Как твою дочь зовут?» — «Грушечка», — ответила ей моя матушка. — «Грушечка! Грушечка! — подхватила барышня. — Пусть будет она лучше Игрушечка!» Господа посмеялись, им полюбилась кличка такая. С той поры и стала я Игрушечка.
Ведучий. Необмежена влада людини над людиною, наголошує письменниця, — це шлях до загальної деградації суспільства, це трагедія майбутнього не тільки для окремого народу, а й для людства взагалі. Пізніше ця проблема безправ'я, безталанності, як наслідків соціального зла сягає апогею в літературі другої половини XIX століття.
Ведуча. З 1859 до 1863 р. з'явилось чимало творів Марка Вовчка, писаних українською і російською мовами. За кордоном вона закінчила «Ледащицю»' і «Пройдисвіта», написала повісті «Три долі», «Від себе не втечеш» («Павлб Чорнокрил»), «Лиме-рівну», оповідання «Не до пари», «Два сини», казки для дітей — «Кармелюк», «Ведмідь», «Невільничка», «Дев'ять братів і десята сестриця Галя» та інші. Тоді ж були написані твори «Глухой городок», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Жили да были три сестры» тощо.
Літературознавець. В кращих творах, написаних за кордоном, Марко Вовчок продовжувала розробляти ті ж таки теми, що й у «Народних оповіданнях» та «Рассказы из русского народного быта». Оповідання «Ледащиця» має яскраво виявлений антикріпосницький характер і стоїть поруч таких талановитих творів, як «Козачка», «Маша», «Інститутка». Прагнення кріпаків вирватися на волю тут піднесено до найвищого рівня драматизму. Жадане визволення приходить тоді, коли люди, вкрай понівечені кріпосницькою системою, уже не мають сили скористуватися з нього.
Читець.
Уривок із повісті «Інститутка»
Нас, дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбїга, чи шиємо. І обідати йдемо, то вона хмуриться і свариться. Далі вже що день, вона сердитіша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха... та й сама почервоніє як жар — засоромиться. Поки ж тільки не звичилася: а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе.
Прийду було її вбирати, то вже якої наруги я од неї не нетерплюся!.. Заплітаю коси — не так! Знов розплітаю та заплітаю, —знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, — чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною! Одного разу дожидали в нас полкових з міста. Двір замели ще звечора; у будинку прибрали, як ік Великодню. Сіла панночка зачісуватись... Лишенько ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як мені довелось туманіти коло її русої коси... І така, і отака, і геть — пріч пішла, і знов сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, — аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!.. Я в двері, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки розірву!.. Задушу тебе, гадино!» Оглянусь я на неї — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь — дівчата коло мене скупчились, білі усі як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так-то вже мене лає, така вже люта, — аж їй у роті чорно.
— Що ти накоїла, ледащо! Як ти сміла панночку гнівити?
Я тебе на Сибірю зашлю! Я тебе з світа зжену!
А панночку вмовляє:
— Не плач, не плач, янголяточко моє: сліз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі. Буде-бо вже, буде. Нащо сама берешся? Мені внось, що тобі не вгодно.
— А тобі, ледащице (знов свариться на мене), — а тобі буде!..
Та й не знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито.
Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, — так пані тільки ногою мене сованула та зараз і звеліла дівчатам до хати однести.
Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впали коло мене, плачучи: — Устино, серденько! Оплакана, годинонько твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко?
Ведуча. Хвилююча соціальна трагедія, талановито, з великою художньою силою розкрита письменницею в оповіданні «Ледащиця», звучить як суворий присуд над кріпосницькою системою і всіма її породженнями в житті та побуті тогочасного села.
В оповіданні «Два сини» Марко Вовчок правдиво змалювала солдатчину, що була важкою карою для селянства. Мати-вдова мала двох синів — Андрійка та Василя. Коли сини дійшли віку, їх забрали в солдати. Андрій десь загинув, а Василь, з підірваним солдатчиною здоров'ям, повернувся до матері... помирати. Після смерті Василя стара мати доживає віку в самотині. «Живу... дивлюсь, як хата валиться. Чую, що й сама пилом припадаю, — якось дурнішаю, якось туманію, наче жива в землю входжу». В цих словах дано узагальнену картину того, яким важким лихоліттям для народу була кріпосницька система і до яких страшних наслідків вона привела селянство.
Ісценізація уривка з оповідання «Два сини»
Дійові особи: автор, мати, Василь.
Мати сидить на лаві за прядивом. На столі горить свічка.
Зосталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені, ні одпочинку. Роблю через силу, нічого не знаю, не чую...
Минає рік, і другий, і п'ятий...
Обняла мені мов хмара чорна, тільки й світяться мені, як дві зіроньки темної ночі: то дітоньки мої.
По Різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду... Надворі завірюха, аж у вікна б'є і світло мигтить...
Коли — стук-стук! Одчиняю — Василь! «Василечку, синочку мій! А Андрійко де?».
Василь. Нема вже, мамо, Андрія! Ліг Андрій, мамо, та й не встане вже!..
Мати. А я наче знала: я його щодня в бога, щоночі оплакала!.. А жити б такому та жити! На виріст, і на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком і на той світ погнався!..
Василь. Зстаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..
Мати. А так мені жилося: встаю — плачу, і лягаю — плачу, так мені жилося!
Василь. Я, мамо, до вас умирати прийшов!..
Мати. Придивлюсь до його, — лишенько моє!.. Воно й мо¬лоде, та вже надломлене!..
Синочку мій! Бодай би я не діждала такого почути!
Отже, то щира правда була, що він сказав.
Тане й тане мій Василько, як свічка. Полежав, похирів — та навесні й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тії виправки та походи силу з його усю вибрали...
— Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити! — було, каже. — Не для таких, як я, війна, й войовник з мене не жвавий!
Як уже в тяжкому недузі лежав, то все, було, дума, та дума, та дума собі.
Василь. О Боже, Боже! Який у тебе світ красний. А я й не наживсь у світі, а я й не навчився, а я й не знаю нічого!..
Мати. І в останню годину промовив:
Василь. Не жив я, мамо, на світі. Тільки збирався жити!..
Мати. Молоде, то як косою скосило... А я зосталася...
Ведучий. Показові життя наймитства і жорстокої його експлуатації Марко Вовчок приділила головну увагу в казці «Дев'ять братів і десята сестриця Галя». Казковий, романтичний план тут має суто літературний характер. Основою твору є сувора правда про злиденне життя селянської родини в пореформений період. Один по одному підростають вдовині сини, один по одному, ледве ставши на ноги, вони йдуть у найми, зазнаючи жорстокого поневіряння в глитаїв-хазяїв — хлібороба, кравця, баштанника. Хоч як тяжко вони працюють, але вибитися із злиднів не можуть.
Читець.
Уривок із казки «Дев'ять братів і десята сестриця Галя»
Жила собі удова коло Києва, на Подолі. Та не мала щастя-долі: було гірке її життя. Терпіла вона превелику нужду та божество. Жила удова коло бучного міста, де бучнії будинки громоздилися, де сяяли та виблискували церкви золотохресті, де люди з ранку та до вечора ворушилися й копошилися, а такого вбожества безпомошного, яке удова собі мала. То хоть би і у глуші пошукати, — там, де людського житла ані садиби не знайти, людського образу не стріти й голосу не почути, а жити з птицею та з звірюкою, з деревом та з каменем, з горою та з рікою, — що звірюка никає собі на здобич, птиця співа та щебече, дерево шумить, камінь лежить, гори висяться, ріки течуть, а нема тобі кому помогти, ані зарадити; нема кому тебе пожалувати, ані тобою запіклуватись.
Мала собі удова дев'ять синів і десяту дочку Галю. І вродилилися ті дев'ять синів, як дев'ять соколів, один у одного: голос у голос, волос у волос, тільки найменший син був трошечки біліший, трошечки благіш від других, а всі вони такі свіжі, смілі, чорняві хлопці, аж глянути мило! І усі вони любили дуже, пестили і жалували сестричку свою малую, Галю, а найбільш усіх менший. І усіх братів любила дуже й жалувала Галя малая, а над усіма меншого брата. Було, що підуть брати у бір по ягоду або по гриби й візьмуть малую сестричку з собою, то вже нікому не попустить менший брат нести втомлену Галю, ані до кого Галя не піде на руки від меншого брата. А як брати самі ходять часом гулять та забаряться, та повернуться додому пізно, усім Галя раденька страх. А до першого, до меншого кинеться і ввіп'ється, як п'явочка, устоньками і обів'ється, наче хмелинонька, ручечками. А знов, як не вгодять Галі брати, то Галя поплаче й погорює, плачучи й горюючи, пожалиться та й годі, а вже як менший брат чим її скривдить, так Галя й словечка не зможе вимовити і втече од усіх, і сховається од усіх, і знайдуть її по тому, що вже сильненько ридатиме, — а ніхто тих сліз не утолить, ручечок не одтулить від личка, тільки той менший братик.
Жила удова з дітьми у хатці, — навіть би й хаткою узивати не годилося — хижкою, — і стояла удовина хатка на луці під горою, оддалік собі від усякого іншого житла й садиби, стояла на широкій, зеленій луці. З одного боку нависла гора кам'яна над хаткою, поросла лісом, і неначе грозила: «От, як схочу, один камінець покочу і тебе, хатинку, зовсім придавлю». Управо мимо хатки звивався шлях у місто — і який же тихий та пустий цей шлях мимо удовиної хатки і як же він, що ближче до міста, усе людніш та грюкотніш порошить і гурчить, а тамечки-таменьки, де він вбіга на гору та де вже улиці будинків купами на нього приступають, який же він гучний, та людний, та порохний! Той самий шлях звивавсь уліво по луці м'якій та зеленій, та й звивавсь з очей геть все по тій же луці м'якенькій. Від хатки вузенька стежечка перехрещувала сей шлях і бігла до самого синього Дніпра.
Літературознавець. За кордоном Марко Вовчок написа¬ла кілька творів на історичні теми («Невільничка», «Маруся», «Кармелюк»), розпочала повісті «Сава Чалий» і «Гайдамаки» (лишилися незакінченими). Великий інтерес письменниці до історії України виник ще в немирівський період її життя й діяльності. Тоді і згодом вона читала історичні праці Бантиш-Каменського, М. Костомарова, М. Марковича, студіювала акти з історії України, цікавилась історичними піснями, легендами та переказами.
Під час роботи над історичними творами їй дечим допомагав О. Маркович, надсилаючи потрібні матеріали.
Ведуча. В історичному минулому України письменницю найбільше цікавили героїчні сторінки боротьби народу проти іноземних загарбників і панської неволі. Герої її історичних творів — палкі патріоти батьківщини, вірні сини і дочки народу, виразники і захисники його інтересів.
Літературознавець. Найбільш цінним і художньо довершеним твором на історичну тему, визначним і сміливим на той час, є казка «Кармелюк» (вперше була надрукована в Львівському журналі «Правда» 1867 p.). Ім'я славетного ватажка селянського повстання на Поділлі (1813-1835 pp.) Устима Кармалюка було заборонено згадувати в пресі, і поміщицька історіографія зовсім обходила його мовчанням.
Учениця. Марко Вовчок вперше сказала щире, натхненне і правдиве слово про палкого борця проти кріпосницької системи Устима Кармалюка. Його образ письменниця змальовує, йдучи за фольклорними джерелами. Мужній, чесний, сміливий, непримиренний в боротьбі проти панства, чулий до народного горя, лагідний і щирий з друзями, ніжний з рідними, — таким жив у пам'яті народу Кармалюк і таким його показала Марко Вовчок. «Скрізь, каже, — скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих, та гордих багачів, жорстоких панів над ними. От що мою душу розриває! от що моє серце розшарпує!» Так говорить Кармалюк до матері, перед тим, як почати боротьбу з панством. Не одинак-бунтар, а народний ватажок, борець проти кріпосницької системи, славний син українського народу — таким постає образ Кармалюка з повісті Марка Вовчка.
Читець.
Уривок із казки «Кармелюк»
У одній хатці, що вкрай стояла, в полю, жила удова. А у вдовиці був син, дитина єдина. І звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім світі та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічкою пломенистою. Найглибші річкові пороги й нурти перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, що вам або на водиці іспити. Теж куди його послати, то найде дорогу, за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане, а не одмовиться. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, голівонькою своєю наляже, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого. Що більш виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і оце він pic-ріс і виріс, і як уступив він у вісімнадцятий рік, таким він зробився красенем невимовленим, неписаним, що хто його уперше стрічав, то й стане перед ним й оніміє. І потім ніколи вже не зміг забути його обличчя красного. А мати — та зроду не примогла споглянути на його без усміху й поцілунку. Жили вони сливе так само, як і всі люди на селі, — трохи заможніш від одних, трохи вбогіше від других.
Ведучий. В показі боротьби Кармалюка з панством письменниця висловила мрії і сподівання на своє визволення. В трактовці Марка Вовчка Кармалюк виходить з рамок історичного часу, коли він жив та боровся, і виростає в легендарного народного богатиря — виразника прагнень трудящих мас і захисника їх інтересів.
Ведуча. Сьогодні ми перегорнули ще одну сторінку із розмаїтої творчості української та російської письменниці Марка Вовчка, яка, долаючи кордони, відкрила світові щиру українську душу, красу селянства, його самобутньої культури й високої моралі.
Ведучий. Боротися проти неволі-рабства — так розуміла воє завдання письменниця. Цій благородній справі служили кращі твори, і в цьому безсмертна заслуга Марії Олександрівни Вілінської-Маркович.
Гірська Орлиця
Усний літературний журнал, присвячений Ользі Юліанівні Кобилянській
Зміст усієї творчості Ольги
Кобилянської — се
музика... Ся музика не усипляє,
а вічно нагадуючи
про красний світ, про гармонію,
красу, — нагадує тобі
самого тебе і твій головний обов'язок:
боротьбу за твою красну душу.
М. Євшан
Ведуча. Серед сузір'я імен талановитих митців кінця XIX — початку XX століття яскравою зіркою виділяється ім'я Ольги Кобилянської — автора численних новел і повістей, новаторських і змістом, і формою. Не сприйнявши традицій побутовизму та описовості, що панували в українській народницькій прозі, Кобилянська вибудовує власну естетичну, художню систему, в якій домінуючими напрямами є неоромантизм і психологічний реалізм, широко вводяться елементи імпресіонізму та символізму.
Ведучий. У центрі уваги творів Ольги Юліанівни — чи не вперше в українській літературі — психологія індивідуальності окремої людини. І вже потім індивідуальний портрет людини відіб'є в собі риси суспільства чи всесвіту.
І сторінка. Дитячі роки
Ведуча. Ольга Кобилянська народилася в містечку Ґура-Гумора (сучасна назва Ґура-Гуморулуй) на півдні Буковини (нині — територія Румунії) 27 листопада 1863 р. у родині дрібного службовця.
Бібліограф. Батько, Юліан Кобилянський, українець із Галичини, прихильно ставився до української культури — мови, пісні. Він належав до шляхетного роду, який мав герб і походив із Наддніпрянщини. Мати Ольги, Марія Вернер, походила з німецької родини, яка дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера. Будучи німкенею, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховала дітей у пошані й любові до свого українського коріння. У багатодітній родині (семеро дітей) Ольга була четвертою дитиною.
Учениця. Ольга Юліанівна згадувала в «Автобіографії»: В нас у хаті говорилося по-українськи, а також і по-польськи до часу, доки нам не стала доступна німецька мова, бо мати, хоч дуже любила українську мову й говорила нею радо, не забувала матірної мови...».
Ведучий. У 1868 р. Юліана Кобилянського переводять до Су-чави, а згодом, коли Ользі виповнилось вісім років, родина переїздить до Кимполунга, де серед розкішної природи минули дитинство та юність Ольги. У Кимполунзі дівчина відвідує початкову народну школу, де навчання провадилося виключно німецькою — офіційною мовою тогочасної Буковини. І хоча доводилося жити в німецько-румунському оточенні, батько подбав, щоб дочка приватно вивчала й українську мову, ще одна мова — польська — постійно звучала вдома. У школі на О. Кобилянську значний вплив мала її вчителька пані Міллер, яка прищепила дівчинці любов до книг, а у бесідах про літературу стала для неї старшою подругою.
Учениця. Ольга Кобилянська відзначила такий момент: «В публічних школах не вчили за моїх молодих літ по-українськи, й мене посилав батько протягом трьох місяців побирати науку української мови приватно в одної вчительки, яка, хоч і була українкою, мала посаду при німецькій школі, де й німецька мова була викладовою на всі предмети».
Бібліограф. З народної школи Ольга перейшла до дівочої «нормальної» школи, в якій навчалася лише до п'ятого курсу, бо для оплати подальшого навчання доньки в батька не вистачало грошей — гарну освіту важливо було дати насамперед синам. Але з таким станом справ Ольга не могла змиритися і продовжи¬ла навчання самостійно, згодом ставши однією з найосвіченіших жінок свого часу. До уподобань Ольги можна додати захоплення музикою, безмежну й незрадливу любов до якої Кобилянська про¬несла крізь усю свою творчість.
Ведуча. Тоді ж вона мала й ще одне хобі, про яке згадувала в щоденнику,— це пристрасть до верхової їзди, що дарувала їй відчуття повної свободи. Ще одним захопленням письменниці було малярство, але, не маючи відповідної для малювання школи, Ольга відмовляється від цього заняття.
У віці 13-14 років майбутня письменниця пише вірші німецькою мовою.
II сторінка. Період ранньої творчості
Ведучий. У 1880 р. написане перше німецькомовне оповідання О. Кобилянської — «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини», у 1883 р. — «Воля чи доля». Потім були створені алегоричні замальовки «Видиво» (1885), «Голубка і дуб» (1886), оповідання «Вона вийшла заміж» (1886-1887).
Бібліограф. Умовно названий «кимполунзький» період ранньої творчості О. Кобилянської знаменний і переломом у її світогляді, який спричинило знайомство письменниці-початківця із Софією Окуневською, донькою повітового лікаря. Саме вона, а згодом і її своячка Наталя Кобринська, прочитавши перші твори, переконливо радили Ользі Юліанівні писати для свого народу не по-німецьки, а по-українськи. Як згадує сама письменниця, Софія Окуневська першою заговорила до неї українською мовою, вона ж навчала її фонетики, а разом з Наталією Кобринською діставала для неї кращі твори з української літератури, які мали допомогти майбутній письменниці виробити гарний стиль. О. Кобилянська старанно опановувала закони рідної мови, хоча це давалось нелегко. Будучи вже відомою письменницею, вона часто просила українських митців виправляти мову її творів.
Ведуча. Довгий і нелегкий шлях пройшла Ольга Кобилянська, готуючи до друку свою першу повість — «Людина». Перша спроба представитися русинам (українцям) у Кимполузі в ролі письменниці принесла їй, як зазначає Осип Маковей, гірке розчарування. Наступним кроком було написання короткого оповідання «Вона вийшла заміж», з яким також не повелося. На свій перший твір вона покладала великі надії. Та Кобилянська не зупиняється, не залишає пера.
Ведуча. Свою історію входження в літературу Кобилянська згодом описала у повісті «Царівна» і «сей опис, — як зазначає Маковей, — має тут подвійне значення, і для характеристики дівчини, що бажає щось робити для загалу і розчаровується, і для характеристики наших відносин, в котрих молоді таланти мусять розвиватися без опіки й проводу».
1-ий читець.
Уривок із повісті «Царівна»
Думаю, думаю, думаю і не видумаю нічого. Він не вдоволяє, ані не успокоює, ані не ситить мене. Я в чуднім, чуднім настрої. Мені так тісно, так сумно, і ні в чім не можу найти опори. Від Лордена утікаю душею, і мені й на думку не приходить застановлятись над своїм будучим життям. Я лиш сказала, що «піду», але я ще й тепер не погодилася з тією думкою. В мені прокидається стільки помислів, стільки думок, аби змінити своє життя, зірвати зі всім поганим дотеперішнім, що я майже давлюся тим.
Читаю в кожній вільній хвилині і пробую навіть знов писати, хоч те мені не йде легко; в мене думки занеспокойні.
Роблю порівняння між людьми, між ними й обставинами, а відтак спиняюся над Орядином. Він не говорить тепер про свої любимі ідеї, а «народ» не проходить йому через уста. Ох, що то час може! Два роки станули між нас і змінили нас так сильно!
Його присутність мучить мене. Що це таке? Жалію над ним. Але не те відпихає мене від його, що він «купався в страсті», лише інше... Одні книжки оживляють ще мене, інакше в тім заколоті я погибла би...
Ведучий. Перший художній твір Ольги Кобилянської піднімає в українській літературі нові теми і проблеми, змальовує нові образи. Повісті Кобилянської вперше розкрили перед українським читачем життя провінційного містечка Буковини і його мешканців: їхні інтереси, погляди, прагнення і стосунки, які виявляють і переконливо окреслюють місцеву мораль і етику.
Учениця. Сучасники щиро вітали письменницю з творчим успіхом. Леся Українка писала в листі до М. Павлика: «Перш усього маю сказати, що мені дуже сподобалась «Льореляй» (перша назва повісті), щось у ній є свіже, молоде та оригінальне, в сій повісті я бачу правдивий літературний талант... Взагалі писана ся повість якось немов двома стилями разом: дуже романтичним і чисто натуралістичним. Панна Кобилянська, писателька нової школи, неоромантичний стиль не дійшов ще до гармонії ідеалу з життєвою правдою... Часом у неї тенденція надто виступає червоною ниткою і разить очі... Як на мене, то краса цієї повісті не так в її ідеях, як в глибокій, тонкій логічній психології героїні Наталки. Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила пе¬ред собою історію цілого нашого інтелігентного жіноцтва».
III сторінка. Новий період творчості письменниці
Ведучий. Юліан Кобилянський вийшов на пенсію у 1889 р. і оселився з родиною в с Димці Серетського повіту. Для Ольги Кобилянської розлука з улюбленим краєм була важкою та болісною, там, за її словами, вона залишала «велику частку своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили».
Бібліограф. Через хворобливість матері та через молодших братів Ольги, які закінчували навчання, родина у 1891 р. переїжджає до Чернівців — міста, в якому Ольга Юліанівна Кобилянська житиме до самої смерті. Для письменниці почався новий період життя. Із приїздом до Чернівців — «серця Буковинської України» — для неї відкривається новий світ, широкий і багатий для творчої праці. Тут Кобилянська входить у коло прогресивної інтелігенції, глибше знайомиться з українським літературним життям. Тут вона могла читати літературні та мистецькі журнали, знайомитися з творами сучасної української літератури, спілкуватися з освіченими людьми, інтелігенцією. Відтак життя письменниці, стаючи дедалі розмаїтішим і багатшим на події, дає нові, додаткові імпульси для творчих пошуків.
Ведуча. У 1892 р. письменниця пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго». Наступного року бере участь у виданні альманаху «Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи.
Ведучий. У 1894 р..друкує в журналі «Зоря» повість «Людина», присвячену Наталії Кобринській — відомій у Галичині письменниці й громадській діячці, ініціаторові створення Товариства руських жінок, яке розгорнуло широкий феміністичний рух; робить прилюдну доповідь «Дещо про.ідею жіночого руху», опубліковану згодом у газетах, відкриває бібліотеку, навчає дітей грамоти.
2-ий читець.
Уривок із повісті «Людина»
Тихо стало між сестрами. Іринка і не ворушилась більше. Олена лежала, немов у полум'ї, й думала неустанно про нього. Неустанно, але — нічого ясного, нічого, що б купи держалося. Барвні думки, чудні образи хвилювали та гнали, неначе скажені, одна за одною. Аж по довгім часі вона задрімала. їй здавалось, неначе б величезні, шумлячи, морські хвилі чимраз, то ближче і ближче підходили до неї і збивались над її головою. Бурніли, шуміли грізно, а проміж їх шумом долітав голосний, могучий, лаючий голос, що аж земля задрижала і чудні дрожі пробігли по її тілі... її очі полинули понад хвилі, освічені червоно-золотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душі її. Серце у неї билось, мало не пукло. Хотіла крикнути, обізватись, однак море... воно стало нараз спокійне і гладке, а по його золотавій площині ступав мужчина, високий, відважний, з сяючим чолом: прямо підійшов до неї і... усміхнувся...
І не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою і сперечались, а між тим шуміло море прастару звісну пісню, пісню про любов. А сонце горіло на заході червоним сяєвом...
Учениця. Сучасники щиро вітали письменницю з творчим успіхом. Леся Українка писала в листі до М. Павлика: «Перш усього маю сказати, що мені дуже сподобалась «Льореляй» (перша назва повісті), щось у ній є свіже, молоде та оригінальне, в сій повісті я бачу правдивий літературний талант... Взагалі писана ся повість якось немов двома стилями разом: дуже романтичним і чисто натуралістичним. П(анна) Кобилянська писателька нової школи, неоромантичний стиль не дійшов ще до гармонії ідеалу з життєвою правдою... Часом у неї тенденція надто виступає червоною ниткою і разить очі... Як на мене, то краса цієї повісті не так в її ідеях, як в глибокій, тонкій логічній психології героїні Наталки. Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нашого інтелігентного жіноцтва».
Ведучий. Обидва твори, «Людина» і «Царівна», були новим явищем в українській прозі — як у проблематиці, так і в поетиці. Такого глибокого психологічного аналізу людської душі в її роз¬витку і формуванні, становленні майже не знаходимо і в світовій літературі. Ольга Кобилянська широко використовує художні засоби, властиві психологічним творам: щоденникові записи, розповіді від першої особи, ліричні відступи тощо.
Ведуча. Упродовж наступних років О. Кобилянська активно пише повісті та оповідання «Він і вона» (1895), «Що я любив» (1896), а далі «Ніоба», «Некультурна», «Природа», (1898), «Зем¬ля», «У неділю рано зілля копала», «Через кладку», «За ситуаціями», «Апостол черні» та багато інших творів, в яких не тільки відтворила глибинні процеси соціального і суспільного буття, а й виробила модерну неоромантично-символістську стилістику з вражаючим імпресіоністичним розкриттям психічного стану людини.
Бібліограф. У 1902 р. письменниця написала соціально сихологічну повість «Земля», яка стала одним із центральних творів нашої літератури, в якій Кобилянська на основі реальної трагедії братовбивства, що сталася восени 1894 р. в селі Димка поблизу Чернівців, порушила вічну тему влади землі над селянином. Трагедія жахає насамперед тому, що сталася в родині добрих, працьовитих, порядних господарів.
Ведучий. З головною темою влади землі пов'язана тема солдатчини, досліджувана в повісті у традиційному річищі, прокладеному народними піснями, творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Юрія Федьковича, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
Ведуча. І хоча темі землі було присвячено дуже багато творів, як в українській, так і в світовій літературі, саме в «Землі» всебічно розкрито характер процесу мислення хлібороба, тільки в цьому творі вперше висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі — соціальному, національному й психологічному.
3-ій читець.
Уривок з повісті «Земля»
Другого дня, ,ще досвіта, ледве що сонце зійшло, ледве що розгуляло у своїм багрянім сяєві, потьопав Івоніка з Михайлом орати в поле. Далеко-широко розлягалася тишина.
Земля розтягнулася, немов ожидала кого й віддихала землисто-вогким віддихом. Легка, сіра мряка здіймалася то сям, то там по її багнистих місцях, і вона лиш темно визирала з сивого серпанку, коли тим часом її інші часті прибралися в ніжну ясну зелень озимини. Небо було чисте й голубе, і в його шаленій висоті щебетали не видні оку жайворонки, їх голоси звучали, мов воздухом придавлені трілери. Батько та син висунулися з бурдея в поле. Михайло запріг препишні тірольської раси воли до плуга й поганяв їх, а Івоніка став при чепігах.
— Хіба тут почнемо, — звернувся до батька і вказав на довге, чорне, великанське пасмо ріллі, що бігла між двома плахтами зеленої озимини. — Отут починали ми тамтого року...
— Як хочеш! — відповів добродушно батько. — Воно буде добре й тут.
Опісля перехрестилися оба, сказали майже одноголосно: «Боже помагай!», — і хлопець пігнав воли з місця. Ті поступили повільним, майже лінивим кроком уперед, по кожнім ступеню покивуючи пишними головами в ярмі, а Івоніка справив плуг. Чутно пірнула чиста, мов дзеркало, блискуча сталь широкого плугового лемеша в землю, роздерла її і потягла борозну за собою, а по обох боках борозни земля розкришувалася у м'які кусні. Землі було миле те розорювання її маси, вона не противилася йому в жодному місці, була м'яка й крихка і гріла свої освіжені сустави в сонці, а її вогкий віддих, розходився у воздусі і зраджував її глибоке вдоволення.
Івоніка був нині сам не свій. Не кермував добре плугом, бо все наново звертався його погляд від плуга до сина, що, обнявши правою рукою одного вола за шию, ішов звільна, рівною лінією вперед. Оцей хлопець мав його покидати! Сама молодість, сила й здоров'я! Коли від часу до часу озирався Михайло за батьком, щоб побачити, чи батькові добре ореться, сей не міг надивитися на нього, неначе б не бачив його досі добре, аж нині. Своїми добрими голубими очима дивився, як би хотів кожному з очей вичитати бажання, щоб заздалегідь сповнити його. Чи він, батько, не знав досі, який з нього був гарний хлопець? Люди говорили, що він йому, старому, з очей витятий, так дуже походив на нього, але він сьому не вірив. Він був дрібної, слабої будови тіла, його лице обросло правдивою щетиною, а Михайло був мов обранець! І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою. Тепер мав його втратити! Три роки не мав бачити його в своїй хаті, хіба що деколи в свята, в чужій одежі, обстриженого, пересяклого чужими звичаями — він верне вже не виключно його скарбом!
А гірка острота при війську, перед якою вже кожний наперед дрижав! О, який важкий тягар вложив Господь Бог на нього, відбираючи від нього сина на такий довгий час!
Бібліограф. У 1903 р. Ольга зібралася вдруге поїхати до Києва — на ювілей М. Лисенка. Та важко захворіла мати, і вона змушена була залишитися вдома. Тяжка праця по господарству, а також простуда викликали хворобу в самої О. Кобилянської.
Наприкінці 1903 р. її розбив частковий параліч. І хоча лікування на німецьких та чеських курортах до певної міри знешкодили наслідки недуги, починаючи з 1903 р. вона постійно хворіла, а коштів на систематичне лікування не вистачало. Приблизно в той самий час, на початку 1900-х pp. О. Кобилянська переживає драму особистого життя, пов'язану з іменем Осипа Маковея. Значення О. Маковея в долі письменниці неможливо недооцінити: саме він, здавна приятелюючи з О. Кобилянською, стимулював її творчість, був першим проникливим професійним критиком; саме Маковей на сторінках редагованих ним видань уводив майбутню письменницю в культурне середовище. Тривалі дружні стосунки, які виникли між ними із взаємної симпатії, переросли в почуття кохання. О. Кобилянська мріяла про одруження, і навіть першою заговорила про це. Проте О. Маковей несподівано одружився з іншою жінкою. Такий невмотивований учинок з боку коханої людини боляче вразив письменницю: до кінця життя О. Кобилянська залишалася самотньою.
Ведуча. У 1909 році в «Літературно-науковому віснику» виходить наступна повість Ольги Кобилянської — «В неділю рано зілля копала...». Основа цього романтичного твору фольклорна (пісня «Ой не ходи Грицю, на вечорниці...»), але авторка бере з неї лише сюжетну канву (отруєння дівчиною зрадливого хлопця), оригінально розробляючи передісторію героїв, циганського походження Гриця, долю його матері Маври.
Дівчата співають українську народну пісню «Ой не ходи, Грицю, на вечорниці...».
Ой не ходи, Грицю, на вечорниці, Бо на вечорницях дівки чарівниці, Солому палять і зілля варять, Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять.
Тамта одная чорнобривая, То чарівниця справедливая! І чарівниця, і зілля знає, Тебе, Грицуню, заздрісно кохає!
В неділю рано зілля копала, У понеділок пополокала, А у вівторок зілля варила, В середу рано Гриця отруїла.
Прийшов же четвер — Гриценько умер, Прийшла п'ятниця — поховали Гриця; Сховали Гриця близько границі, Плакали за ним всі молодиці.
І хлопці Гриця всі жалували, . Чорнобривую всі проклинали; Нема й не буде другого Гриця, Що 'го зігнала з світу чарівниця! В суботу рано мати доню била: «Нащо ти, доню, Гриця отруїла? Не знала-сь того, що зілля уміє? Що Гриць сконає, нім когут запіє?» «Ой мати, мати! Жаль ваги не має, — Най ся Грицунью у двох не кохає! Оце ж тобі, Грицю, за теє заплата: Із чотирьох дощок темная хата!»
Ведучий. У повісті «В неділю рано зілля копала...» читач знову милується чудовими карпатськими пейзажами, описами звичаїв і повір'їв (ворожіння на Івана Купала — кидання дівчатами вінків), бачить тонко й детально виписані портрети — у першу чергу Тетяни-Туркині й синьоокого Гриця. Тут маємо справжній портретний і пейзажний живопис, сповнений такої яскравості і краси, що вкарбовується в пам'ять читача назавжди.
Ведуча. Сцена зустрічі молодих людей, яка переходить у сцену кохання, відбувається на дивно-казковому тлі карпатських гір, де «все могуче, велично гарне. Ввесь сей повний пишних красок простір; ся буйна, інтенсивна, майже темно-голуба зелень... Навкруги тишина, самота і шум лісів». Чудова імпресіоністична картина! Знову природа, «могуча і велично гарна», пробуджує почуття і пристрасті героїв, кидає їх в обійми одне одному. її вітальна сила ламає всі стримуючі перепони, не руйнуючи, проте, моральних засад. Кохання Тетяни чисте і сильне. Саме це почуття, його владний, майже містичний вплив на душу людини і досліджує Кобилянська тонко й глибоко.
Інсценізація уривка повісті «В неділю рано зілля копала...»
Дійові особи: автор, Тетяна, Гриць.
Автор. Тетяна, любить сюди ходити. По сій стороні Чабаниці і чудовий відгомін: кликнеш що, то відгомін відізветься, мов з людської груді. Часом, хоча дуже рідко, переходять сюди знайомі її й матері. Звичайно, цілком чужим не вільно. Тетяна знає тут кожду деревину, знає цвіти, знає, де виростають найкращі трави, де, на котрих місцях найбільше суниць і малин, як іти, щоб якнайскорше дістатися під «Білий камінь», звідки видно сусідні села, мов на долоні, і як до них найборше дістатися. Вона тут все знає. І от зійшла саме з верху Чабаниці, де роззиралася на всі сторони — не дуже-то ще й квапиться, доки не присилував її нараз до того гострий тупіт кінського копита. Зчудована виступила Тетяна з-поміж смерек на білу стежку з питанням в душі, хто сюди іде конем... і станула. Проти неї їхав білою стежкою, кроком, на чорнім, як вуголь, густогривім коні Гриць із села Третівки. Побачивши дівчину, заквітчану в великі червоні цвіти, що вийшла з лісу так само зачудована його видом, як він нею, він станув, як і вона, — і обоє дивилися якусь хвилину мовчки на себе.
Потім він перший схаменувся. Здійнявши капелюх, поздоровив.
Вона відповіла і не рушилася з місця, дивлячись на нього своїми блискучими очима, і в тій хвилі з якогось несподіваного зачудування високо піднятими чорними бровами.
Гриць (злазячи з коня). Ідеш далі?
Тетяна (спокійно). Ні. Об'їдь мене.
Гриць (здивовано і захоплено). Об'їхати тебе?!
Тетяна. Так. Об'їдь мене. Я не піду більше ні далі, ні назад. Мушу тут ждати.
Гриць. Чому мусиш ти ждати?
Тетяна. Бо так.
Гриць. Ждеш кого?
Тетяна. Сьогодні вже ледве. Піду потому додому.
Гриць. Та хіба ти тут завжди живеш?
Тетяна (нетерпляче). їй де! Сьогодні так трапилося. Мала одну жінку тут здибати і не здибала.
Гриць. Та замість жінки здибала мене.
Тетяна. Об'їдь мене!
Гриць. Та нащо?
Тетяна. Бо так.
Гриць (покірно). Не хочеш мені з дороги уступити?
Тетяна. Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно (відступає).
Гриць. Ти хто?
Автор. Він завважив аж тепер її золоті півмісячики-ковтки, що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов підхлі-бляли золотим полиском її красі. Вона не обзивається зараз, але, підсунувши високо брови, гляділа, здавалося, згорда на нього.
Гриць (хапає за руку). Стій!
Тетяна (нетерпляче). Чого?
Гриць. Скажи, як називаєшся?
Тетяна. Я Туркиня.
Гриць. Туркиня?
Тетяна (спокійно). Туркиня.
Гриць. Пожди, красна Туркине.
Гриць обіймає рукою шию Тетяни. Вона виковзується з-під його руки і відсуває його.
Тетяна (сухо). Не знаєш мене, а зачіпаєш. Гадаєш — я зараз для кождого? Але я не для кождого. Кажу тобі: я не для кождого.
Гриць (поважно). Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дівчата красні я люблю.
Тетяна. То не штука.
Гриць. І тебе я любив би.
Тетяна. Спробуй. Гадаєш — як кажу, я для кождого? Я не для кождого.
Гриць (кланяючись). Але, може, задля мене...
Тетяна. То люби!
Гриць. А от ти йдеш далі.
Тетна. Чому б ні? Довго на однім місці не стоїть ніхто.
Гриць мовчки йде поряд з туркинею
Гриць. Твої родичі турки?
Тетяна. Ні.
Гриць. А де ваша хата?
Тетяна. Де я сиджу? А от, бачиш, я в лісі, та зрештою...
Гриць. Десь тут у лісі?
Тетяна. Ні.
Сміється.
Гриць. Чого смієшся? Тетяна. Бо ти дурень!..
Гриць (сердито). Ти-и! Ти уважай, небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене маєш.
Тетяна (протяжно). Ов-ва!!!
Гриць. Ти! Ти скажи ще лиш одно таке слово, і зараз побачиш, хто той дурень!
Тетяна. Ов-ва! Ти дурень! Ти дурень, а я, знай, Туркиня!
Гриць остовпів.
Гриць. Чортице! Чортице! Будь ти і турком, а я як зловлю тебе в свої руки, жива не вийдеш. Ти знаєш, хто я такий? Я Гриць з угорської границі, син багатиря!
Тетяна. Ов-ва!
Гриць спльовує.
Гриць. Ти така відважна, що не боїшся нікого?
Тетяна. Кого мені боятися?
Гриць. Таких, як я, ні?
Тетяна. І таких, як ти, ні.
Гриць. То ж дивися, що такі, як я, уміють (показує на коня). А он гляди!
Гриць обертається, піднявши коня, мов малу собаку, за передні ноги і тримає його так добру хвилину.
Гриць. Видиш, який я міцний?
Тетяна. Виджу. Але що мені до того?
Гриць. Мене з-за моєї сили всі на селі знають, всі бояться, хоча я не боюся.
Тетяна. Я тебе не питаю.
Гриць (гордо). Я багатирський син...
Тетяна. А я Туркиня...
Гриць. В мого батька полонини і стадо коней, сотки овець, худоби рогової найбільше, а скільки іншого добра!
Тетяна. Або я тебе питаю?
Гриць. Ти якась... чортзна-хто!
Тетяна. В моєї матері багатство, полонини найкращі ось тут, на Чабаниці, коні, вівці, худоба... млин, звоїв полотен вже не знаю скільки, — а я, ти багатирський сину з угорської границі, — я Туркиня. Знаєш?
Гриць знову свиснув.
Гриць. По лісі ходить, вижидає когось, сама не знає кого, як дурна...
Тетяна. І здибає — дурнів.
Гриць (сміється). Ади, яка перегодована турецьким розумом!
Тетяна. Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобі казала: об'їдь мене. Чого-сь зачіпав? Я не для першого-ліпшого.
Гриць. А як я отут на місці наб'ю тебе?
Тетяна (сумно). Мене ніхто в житті ще не бив. Ти був би перший, але заразом і останній, що таке вчинив би. Чи хочеш спробувати? Бий!! Будеш мати опісля чим хвалитися, як ось перше конем.
Автор. Гриць ніби не чує її посліднього слова, підкручує вус і дивиться боком на неї. І вона дивиться на нього, але цілком спокійно, цілком без зворушення. Дивиться і задумується. Пере¬ходить якийсь час, однак жодне з них не промовляє, що береже щось в собі, зростає на хвилину між ними і затулює їм уста. Тетяну обгортає болючий якийсь смуток по щойно пережитім, а він зворушений. Нараз вона обзивається.
Тетяна. Іди з богом своєю дорогою, я через тебе опізнюсь.
Автор. Він спиняється, дивиться на неї своїми великими, щирими, як небо, голубими очима. Дивиться, і хотів би ще щось сказати, та боїться її. Така вона гарна, а якась така... Він мішається. Ніколи не стрічав такої. Відки нараз така взялася? Господи! Нарешті відважується.
Гриць. Ти не любиш нікого?
Тетяна (спокійно). Я не люблю нікого. (Заглядає Грицеві в очі). А ти любиш кого?
Гриць. І я не люблю нікого.
Тетяна. Як собі хочеш. Іди з богом своєю дорогою, я через тебе лиш спізнюся.
Гриць. Чого тобі спішитися?
Тетяна. А чого з тобою вистоювати?
Гриць. Отже, як тебе звуть?
Тетяна. Я вже казала. Не догадуєшся сам?.
Гриць. Нічого не казала і нічого не догадуюся.
Тетяна. Туркиня! Уважай ліпше на свого коня (піднімає поводи коня і закидає їх на гриву).
Автор. І більше не додаючи ні слова, відвернулася і, розтуливши густе галуззя смерек, — зникла з-перед його очей... Він стояв, мов огнем попечений, і дивився за нею. Куди забралася? Де пішла? Мов саму починщену дала і як вітер щезла...
IV сторінка. Пізній період творчості
Ведучий. У роки Першої світової війни Ольга Юліанівна створює високогуманні антиімперіалістичні оповідання «Лист засудженого на смерть вояка до. своєї жінки» (1914), «Юда», «Назустріч долі» (1915). Трохи згодом, у роки румунської окупації, письменниця торкається теми воєнного лихоліття в оповіданні «Вовчиха» (1923). У цих творах розгортаються окремі трагічні епізоди війни, розкриваються думки й почуття простих людей — селян і солдатів, учорашніх селян, для яких війна є страшним лихом, руйнацією, загибеллю.
4-ий читець.
Уривок із народного оповідання «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки» .
Моя дорога жінко, моя люба Марійко!
Я з ласки пана Бога здоров та й бажаю й тобі такого самого здоров'я.
Більше не можу казати... Що далі буду оповідати, це таке важке, Маріє!... Я знаю, що моїми словами завдам тобі жалю, але я мушу тобі щиру правду написати... так наказує мені совість та й Господь Бог. Він один найліпше, що діється тепер в моїй душі...
Так, Маріє!
Не дуже давно снилося мені, що я лежав мертвий. Лише в душі чув я такий біль, такий тяжкий, глибокий жаль, що не міг його заглушити і гук крісових вистрілів... Ой Маріє, а тому жалеві була винна ти. Ти сама одна на цілім світі, бо я бачив далі у сні, що мене застріли, а ти не могла собі найти ні супокою, ні роботи поміж нашими сімома дітьми, а замість того кидала собою на всі сторони, щоб собі відібрати... через те, що я був вмерлий.
Раз побігла ти в поле до ставу, щоб з розпуки втопитися, але мій батько пішов назирцем за тобою та не дав тобі душі погубити. Другим разом викралася ти в ліс, щоб на гілляці повіситися (мені ще й сьогодні страшно, як згадаю). Третій раз пішла вночі на залізну дорогу і чекала на червоні ліхтарі поїзду, щоб кинутися під крлеса, та знов надбіг старий батько і перешкодив тобі зробити собі смерть.
Маріє, жінко моя, що зробили тобі наші діти, що ти хотіла їх осиротити? Вони ще такі дрібні, як цятки, а їх так багато, жінко!! Що зроблять вони без тебе і без мене? Не згуби розуму, жінко, не згуби його; бо таке діється лише в нас на війні з деякими вояками, коли видять забагато крові, відірвані голови, руки і ноги і не годні більше цього витримати. Але ти не згуби його, моя жінко! Ти маєш семеро дітей!
Так було то все.
І я мусив тобі це розказати. Не забудь за цей сон. А колись, як наші діти повиростають, нехай його дітям оповідають. Най він не затратиться, хоч їх батько з їх круга відшмарував...
...Чи не спищала котра дитина саме тепер, неначе б до неї наближалося яке марево? Чи"не хоре котре? Наймолодше, може? Чи не підкрадається до нього смерть? Вона тепер усюди паном, а дитина передчуває і кричить... Не розхоруйся, моя жінко, бо відтак воно буде ссати грудь і піде за батьком. Може, це хлопець? Я його не видів, цього сьмого. Я машерував все далі і далі від нього, коли воно на світ прийшло. Уважай на тоту дитину, Маріє, мені лячно за цією сьомою...
Ведучий. З ранніми творами письменниці співзвучні щоден¬ники, які вона почала писати «з наймолодших літ» (на жаль, перший не дійшов до нас), а завершила, прощаючись із Кимпо-лузькими горами в 1889 р.
Ці унікальні документи передані за посередництвом товариства «Україна» в червні 1974 році літературно-меморіальному музею О. Кобилянської в Чернівцях. їх привіз відомий у США адвокат Іван Пінчук. Написані німецькою мовою, готичним шрифтом, з окремими фрагментами українською, щоденники були перекладені українською мовою Євгеном Поповичем і вперше опубліковані в 1982 році.
Учениця. В 30-х роках в Україні виходить 9-томне видання творів Кобилянської. Ольга Юліанівна є однією з тих особистос¬тей, які «створили себе самі»: «Одна праця, одне перо, бо власне моє, зробило мене тим, я є — робітницею свого народу».
Ведучий. За незламну силу духу, мужність фізично хворої жінки, що підняла постать Ольги Кобилянської на високий п'єдестал, шанувальники її таланту дали письменниці високе поетичне ймення: Гірська Орлиця. Воно найточніше передає найсокровенніше прагнення письменниці: «Я хотіла би, щоб українці літали орлами... були твердим, могухнім і гідним поваги народом».
Ведуча. На вшанування палкої дочки Буковинського краю у 1940 році головній вулиці міста Чернівців, кінотеатру та школі присвоєно ім'я Ольги Кобилянської. Сьогодні меморіальними дошками оснащені всі місця, пов'язані з іменем Ольги Кобилянської.
Ведучий. У 1974 році відкрито літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської в м. Чернівці. «Величавою квіткою Буковини» назвав Ольгу Кобилянську Олесь Гончар при відкритті музею-садиби у с Димці в 1973 році.
Ведуча. Архітектурна перлина Чернівців, — музично-драматичний театр, — з 1955 року гордо носить ім'я славетної землячки, а Театральний майдан прикрашає скульптура Ольги Кобилянської роботи А. Скиби та В. Мірошниченка (1980 p.). Не одне покоління глядачів знайомиться із силою таланту Ольги Юліанівни зі сцени театру, репертуар якого незмінно включає невмирущі твори — «Земля», «В неділю рано зілля копала», «Я утопилася в тобі».
Ведуча. І сьогодні Ольга Юліанівна Кобилянська живе у творах українських письменників — В. Сосюри, А. Малишка (вірш «Райдуга над Буковиною»), В. Врублевської (Роман «Емансипатка»).
Учень. А. Малишко.
«Райдуга над Буковиною»
Гуцули, здрастуйте! Отак приходить брат
До трударів, знедолених стократ,
Вони в нужді, і в латах, і в нарузі,
Жнивам буяти? Та які жнива —
У колосочках нива нежива,
І чорний ворон ген на виднокрузі.
Куди він лине? Де зупинить лет? На башті танка сяє кулемет, І котять грім оковані гармати. Ой, кряч не кряч, а згинеш уночі. Дивіться, мати вийшла й на плечі Несе синка свого малого. Мати!
Гуцули, здрастуйте! Я мріяв, не радів, Ввижався край в навалі холодів,
В крутих узвишшях, в чорній полонині, Латки я бачив на худих плечах, Обличчя в зморшках зморені, в очах Огонь журби, брати мої єдині...
Та ще ялину, зламану в яру, Та Кобилянську Ольгу, вже стару, Із ясним словом, з думою, мов птиця. Що мріялося — сталось. Двигнув мур, Над баштами, над сталлю амбразур Горить, як жар, червона зоряниця.
Боєць вітає матерів, сестер, Гривасту хвилю розметав Дністер, Дві райдуги у червінькову вись З Черемошу на Київ підвелись, Як два мости, воздвигнуті руками.